Чому наші діти не граються у війну?

Двір великий, посеред його ще один дім стоїть, новіший — немовби навпіл ділить. Дерев з десяток, та все високі, з густими широкими кронами. На якому вона оселилась і коли — ніхто й не завважив. Та й кому воно цікаво? Теперішні дітлахи за сорочачими яйцями не лазять — про це навіть батьки їхні не чували. Та й чи потрафить бодай котресь видряпатись на яку тополю чи клена, як це вміли їхні давніші ровесники? А в що вони граються нині? То в м’яча вишколюються, а то, он, гасають з якимись дрючками в руках, б’ються ними та галасують на весь окіл. Виявляється: дворами «воюють». Хоч двір нібито й один, спільний, а все-таки навпіл, наче кордоном умовним — будинком тим, що посередині — розділений. Дітваки галасують, сухі ломаки в їхніх руках тріщать, зударяючись, та сиплються на друзки, а вгорі, глушачи той гармидер, сорочачий скрекіт, що майже не стихає. Літає вона, бідолашна, з новинами своїми за всіма адресами, в цих та в сусідніх дворах, аж крила в’януть…

На сусідський балкон виходить огрядний молодик у шортах, невдоволено поглядає туди, звідкіль долинає рипуче скрекотання. Сусід віднедавна.

— Чого зрання розкаркалась? Відкіль ти взялась тут на наші голови?

Глипнув у мій бік, махнув рукою — вітаючись ніби.

— Каркає та каркає, не дає подрімати, — невдоволено.

Сказати йому, що то сорока, а не ворона?

— Та вони такі, тоті сороки… Вміють і на ворон перевертатись.

— Чого вона каркає? — допитується.

— Вона каже вам: купуйте новини, безплатно.

Не второпав спочатку, по хвилі — майже ошелешено:

— Як це: купуйте безплатно?

— Елементарно. Ви й так нічого не платите за них.

— А ти що, розумієш мову птахів?

— І птахів, і тварин… І риб… хоч вони й мовчазні: звичайно ж — риби… Холоднокровні…Людей от… не завжди розумію…

— Треба вивчати англійську! — переконливо. Далі зацікавлено перейшов у ближчий до мене куток балкону, зіперся долонями на поруччя.

— Наш огинався на курси ходити щодня, а тепер у столиці, добре влаштований.

— Телефонує?

— Рідко… Розсварились ми. Надто вже… прямий. Як лінійка… Може, спитаєш у неї, га? — кивнув на сусідню тополю. — Відчуває душа: щось він собі надумав…

Й одразу по тому, ніби завстидавшись:

— А ви направду…тямите, що там вона… говорить?

Ну що ти відповіси йому? Зненацька майже на бриючому пролетіла повз нас, невдоволено скрекотнувши.

— От бачте, попереджує мене, щоби язиком не плескав, — відбоярююсь.

Провів її поглядом, а коли обернувся, молодик вже заходив до свого помешкання.

— Чуєш, тут один каже, що розуміє мову птахів. Буцім ця ворона продає новини…Звісно, марення!.. Атож, так і сказав: продає безплатно…Та ж кажу тобі: сусід наш…

Далі не чути вже, зайшли углиб кімнати.

— Та не треба тут нікому тих новин її, — сусідка згори, над головою. — Погляньте лишень на дахи їхні: від самого початку обклалися тими параболами — як щитами, їй-Богу! Не хочуть наших новин, факт… Дарма надривається, бідолашна… Хто її чує? Лиш вода скапує з трубочок.

— Дистилат, — ще відкілясь голос. — Саме те, що треба. Раджу збирати для «тачки».

Довго ще літала білобока по двору та понад сусідніми дворами, переверталася то на ворону, а то в зозулю оберталась… Усе дарма… До мене вже не сідала.

А якось удосвіта зненацька відлетів сон, лишивши по собі незрозумілу тривогу. Я вийшов на балкон і на сусідських перилах побачив старого чорного ворона. Він зиркнув на мене блискучим проти місяця оком, і з його захриплого горла вирвався короткий скрик — наче схлип, й він трудно одлетів до інших заґратованих вікон.

м. Одеса.