Над суєтою

.....................................

Десь чекають в вибалках струмки
І гарячі ягоди — суниці…
І біжать попереду думки,
Вітер ловить колесо за шпиці.

Поруч з Д. Івановим Г. Щипківського можна вважати одним з останніх поетів села. І не тільки тому, що ця тема домінує в його творах. Автор ненав’язливо ділиться з читачем своїми думками щодо ролі і місця українського села у духовному житті нації. Не з чужих слів і не з книжок прийшло до нього осягнення проблем урбанізації і глобалізації. Вдивляючись у свою пам’ять, реалії сьогоднішнього дня, сільського і міського життя, він зауважує: 

Тут близько всім
До Бога і до хліба
І в спеку — 
До холодної води.
І шлях веде 
Під вечір прямо в небо.
Я бачив сам
Дорогою сліди.

До добра, до Бога, до праведності людина ближча тут. На паленій сонцем, битій дощами і градом, скупій і щедрій землі. Кровну спорідненість з нею ліричний герой Г. Щипківського відчуває гостро. Навіть у короткому, між безконечними турботами, сні. Випірнає із нього, як із самої землі:

Правічну глибину
Відчувши степу…

............................

Яка ж вона
Болюча в глибині,
Коли рятує душу 
Із безодні!
Досвітні кличуть
До життя вогні,
Як сотні літ,
Як вчора і сьогодні.

У стосунках хлібороба з землею і сьогодні небагато змінюється. Мусить уставати вдосвіта, тяжко гарувати, бо хліб — усьому голова, бо треба годувати власних дітей і весь химерний невгамовний світ. За ніби звичним поетичним письмом можна й не розгледіти змістові пласти, передані окремим штрихом, настроєвим малюнком:

Скільки весен
Вже немає,
Скільки літ
Отих втекло!
В траур осінь
Одягає
І мене,
Й моє село.

За звичним пейзажем — не тільки зосенілість внутрішнього світу літньої людини, а й думка: недолугі реформи, глобалізація підвели українське село до межі, за якою — небуття. Село в’яне, як листя на дереві, а весна може й не настати.

Натхненно малює поет пейзажі степової України. В його творчу манеру глибоко вчиталася знана одеська художниця Лариса Дем’янишина. В суголоссі зі змістом переживань і роздумів письменника вона створила цілу низку малюнків, що талановито доповнюють багато книг Г. Щипківського. Серед них і «Клейноди степу» (див. ілюстрації). Обох митців об’єднує пронизливе відчуття рідної землі, де «Кличе шлях за село у зозулине літо», «Кожен дуб, Як гетьман величавий. І гаї застигли, наче рать», а «Сонце… Чисте, наче з купелі дитина».

Своєрідне висвітлення й осмислення знаходять у книзі екзистенційні проблеми. Хто з поетів не писав про час, його безупинність, творчий і руйнівний характер? У Г. Щипківського він обіцяє то все нові і нові «дарунки молодості», то «качає меди» літньої зрілості, то, мов вихор, хапає душу і несе до краю, щоб звідти і замилувано, і здивовано, і засмучено озиратися людині на минулі дні, роки, бо «За мить од вічності Душа уже». Поетові вдається образно зафіксувати такі миті, такі міжсезонні природні явища, котрі чи й ставали коли (а якщо й ставали, то дуже рідко) предметом художньої рецепції:

Іде назустріч осінь
Із мольбертом,
Несе ще чисте
В рамі полотно.

Осмислюваний екзистенціалістами тягар існування, навіть за «невимовної легкості буття» (М. Кундера), у Г. Щипківського втілюється у місткі і точні образи:

Моя душа
Тікала на свободу,
Хоч тіло відчувало
Вже аркан.

У першому розділі збірки подибуємо картини історичного минулого, трагічного і героїчного буття народу. З них трепетною струною озивається живий зв’язок часів:

І бджола десь бринить,
Наче бронзова скіфська стріла…

Або:

Червона цівка
Прямо побіжить,
Гаряча ще, —
В історію новітню.

З картин далекого минулого, індивідуального часу ліричного героя — його дитинства, юності — витікає мотив пам’яті. У книзі він звучить розлого і повносило. А особливо відчутно — у розділі «Повертаюсь до себе». 

З пам’яті у свідомість проривається різне. Найчастіше відбувається це спонтанно, асоціативно. Процес згадування інколи навіть викликає подив у ліричного героя: такі живі картини вихоплюються з 

присипаної попелом товщі пережитого. Щоби переконатися у їхній мистецькій наповненості, варто прочитати вірші «Колись розтану…», «Немає світла…», «Які бентежили вітри…», «Під призьбою…», «Спомин». 

Чи можна у вірші на дві строфи передати матеріальний, духовний стан українського села 1950-х років, психологію сільської дитини-сироти, яка разом з бабусею переживає довгу, страшну, голодну зиму? 

Г. Щипківському це вдається. Майже без метафорики. Шляхом застосування лише кількох автологічно відображених деталей сільського побуту:

Немає світла,
Блимає гасник,
Ще без радіоточки — 
Капелюха.
Над мисником висить
Вінком часник,
А за вікном 
Аж стогне завірюха.
Бабуся розповість 
Нові казки,
У комині притихнуть
Поторочі.
А на покутті — 
Житні колоски
І Миколая Чудотворця
Очі.

Спогади дитинства набувають зримості, відчутності завдяки висвітленню характерних нюансів дитячої психології, пов’язаних з реаліями тогочасного життя. Змістом багатьох творів є особливості дитячого світосприйняття, різноманітні, часто дуже гострі, переживання сільської дитини, її подивування загадковим довколишнім світом, відчуття його загрозливості, химерні уявлення, нереалізовані прагнення:

На ярмарку кипить, як в казані,
Тут купиш все, окрім своєї долі.
Візьме рябоцебенької квасолі
Бабуся мірку та свистка мені.

Вдивляння в сучасний літературний процес нерідко викликає велике розчарування. Сотні авторів претендують на визнання, лаври, любов читачів… Жан-Батіст Ґренуй, персонаж роману «Парфуми» П. Зюскінда, усіма фіброми своєї химерної душі теж прагнув залюбити в себе мільйони людей і таким чином отримати владу над світом. Попри беззаперечну геніальність, бажаного не досяг. Не було у нім того природженого божественного трепету самозреченого служіння духовній красі, на яке здатні митці від Бога. А ліричному героєві Г. Щипківського цей трепет знаний. Бо не раз ним пережитий. Доводилося вам у храмі бачити вінчання молодого подружжя? Напевно. А то й самі ставали під вінець. У скількох творах літератури написано про таке! Які лише психологічні нюанси не розкрито?.. А проте у «Клейнодах степу» духовне єднання закоханих проявлено з поетичною неповторністю, глибоко і сильно:

Які бентежили вітри,
Які веселки брали воду,
Які стояли вечори
І цілували твою вроду!
І соняхи, як ліс в степах,
І вже духм’янило житами…
І в небі жайвір, щирий птах,
Вінчав, кружляючи над нами.

Трепет крилець жайвора високо вгорі над головами закоханих — то трепет крил ангела, який єднає юні душі божественною сутністю любові. Особливу, ключову роль у генеруванні зазначеного змісту виконує тут слово «вінчав». Воно наче випромінює у простір кришталевий дзвін вінців на головах шлюблених. Здатні почути, читаючи вірш, той дзвін почують. Тому дзвону уже півстоліття. Віддаленість у часі, майстерно передана епіфорою (єдинопочатком рядків) у першій строфі вірша, наділяє його особливою бентежністю і щемливістю.

Глибоко, гостро відчувати духовну красу може лише людина, наділена іскрою Божою, людина, в якої «Лампада у душі горить». Призначення дарованого Богом таланту, красу і щастя молодості, духовних поривів, творчих пошуків розкривають вірші «Нічим не схиблю ні на мить…», «Їхали музики…», «Весілля», «Перев’яже павуття гілля…», «І сміх, що схожий…», «За північ мерехтить у хаті світло…». Останній, зокрема, проявляє позірність думки про легкість письменницької праці і піднесену над буденням радість творчості:

Рядків чотири, мов чотири птахи,
Чотири птахи — лебеді мої.

Інтуїція поета здатна моделювати образи-передбачення. В контексті нових часів вони відкривають свої, досі непомітні, нюанси. Начебто цілком звичайний пейзаж, зроджений авторською уявою ще 90-х, асоціюючись з трагедією Донбасу, який московські зайди захотіли перетворити на «Новоросію», несподівано оприявнює підтекстовий зміст:

Вже достиглу калину
Мороз набирає у жмені
І кидає пацьорки
У білу рясну заметіль, 
І смереки обіч,
Поміж марева цього, зелені,
Як дівчата, біжать і біжать
До села звідусіль.

Домінантні мікрообрази цього вірша (мороз, калина, дерева, що біжать) можуть уже читатися і як хижий північний сусід, загарбувана ворогом Україна, біженці зі сходу…

У кращих творах Г. Щипківський навіть літературного гурмана може захопити несподіваністю, свіжістю образного втілення емоції. Бо в основі його лірики — не опосередковані книжністю, не зроджені набутим письменницьким умінням образні моделі різних душевних станів, а реально пережите, живі враження. При цьому емоція перебуває у живому зв’язку з довколишнім світом, часом свого тривання. Вихоплена з потоку пам’яті, вона обсервується ліричним героєм. З внутрішнім подивом, усміхом чи самоіронією:

Туман тремтів,
Немовби ти тремтіла,
Коли цілунком
Першим обпекла.
Як та зима,
Що в часі запізніла 
І кралася обхідцями села.
І лиш тоді,
Як визирнули зорі,
Він на стежині, 
Наче стій, закляк.
Взяла яйце
Бабуня у коморі:
— Піду і викачаю
Переляк.

Поруч з вдалим відтворенням миттєвих психічних реакцій у книзі зустрічаються й виразні мініатюри, що, нагадуючи поетику Р. М. Рільке, вражають пластичністю, фактурністю образів:

І лезо місяця бліде
Взялася вигострити осінь.
Поглянеш вгору — близько зовсім,
Торкнеш — і в жменю упаде.

Стримана зовні, поезія Г. Щипківського внутрішньо — глибоко емоційна. Мистецьки затаєна емоційність драматизує її зміст, відтак змушує читача співпереживати з ліричним героєм, персонажами, спонукає до роздумів, підносить над суєтою.

Іван ПРОКОФ’ЄВ,
кандидат філологічних наук.