Танець на все життя

— Ти пам’ятаєш? — запитав він.

— А як я можу забути?! — відповіла вона.

Рівно шістдесят років тому 26-літ-ній моряк Павло Блінов прийшов на цей танцмайданчик. Грав духовий оркестр, навколо кружляли пари. Він одразу помітив її —стояла справа від естради, самотня, гарна, ніжна дівчина з тонкою талією у білому платтячку. Несміливо підійшов і запросив на танець. Так почався їхній роман на все життя. Побралися Павло та Анна через рік, тож у 2018-у святкуватимуть 60-ліття подружнього життя.

Обоє вдячні танцмайданчику за ту першу зустріч, яка змінила їхнє життя і зробила щасливими... 

Аня Остротенок росла на вузловій станції Пустушка, що у Псковській області, в родині за-лізничника. На початку війни партизани та місцеві жителі по-стійно влаштовували загарбникам диверсії, тож фашисти всіх, кого змогли затримати, відправили на станцію Ідріца, де у колишніх колчаківських конюшнях був концентраційний табір. Семилітня Аня з матір’ю, братами та сестрами потрапила  туди взимку. Дитяча пам’ять чітко зафіксувала постійний холод і дим — приміщення опалювали буржуйками, а вікна були без скла. Люди дихали сумішшю диму та холоду, а годували їх баландою з червивого гороху. Якось уночі наказали їхати у поле,  копати протитанкові рови. Мама з чотирма дітьми, меншенькій з яких був лише рік, також сіла у набиту битком вантажівку. Але перед виїздом один з поліцаїв під час перевірки висадив їхню родину. Аня не пам’ятає, як довго пробули у тому таборі, але наступним випробуванням був табір Саласпілс у Латвії.  Пригадує, що за товарняком, яким бранців везли у новий концтабір, йшов спеціальний паровоз, розрізаючи та вивертаючи шпали, аби зруйнувати залізницю. Назад дороги не було.

— Те, що довелося пережити в таборах, не забути ніколи, не викинути з пам’яті, — каже пані Анна.

У 1942 році їх вивезли у сумнозвісний жіночий табір Равенсбрук у Німеччині. Там дітей відділили від матері і поселили в окремому бараку.

— Я була тоді як хлопчисько-забіяка, — згадує пані Анна. — Але мама наказала: хочете залишитися живими — сидіть тихо, як миші... Коли почалася зима і пішов перший сніг, один із німців кинув у мене сніжок. Я подумала, що він бавиться, і жбурнула у нього також. Але німець розсердився і до крові розтер мені обличчя снігом... Навколо  тисячі людей гинули у крематоріях, але нам якимось чином вдалося вижити. Наприкінці війни почалася епідемія, і мама важко захворіла. Вже після визволення німкеня, в якої вона працювала, допомогла нам вибратися звідти, найнявши спеціально для нас підводу з парою буйволів. Так, на підводі, запряженій буйволами, ми поверталися додому. Па-м’ятаю нічліг у якійсь хатинці. Зранку у ліжку, в якому ми спали з сестрою, дорослі знайшли неро-зірвану гранату... У Брест-Литовську нас пограбували мародери, відібравши все, що дала мамі добра німецька пані. Але ми все одно були щасливі від того, що, пройшовши три концтабори, разом повертаємося додому.

Після війни Анна закінчила школу  і вступила до авіаційного інституту. Але через  три дні її відрахували — у біографії написала, що була в окупації. Гірко плачучи, прийшла в деканат, але на сльози ніхто не зважив — з числа студентів дівчину виключили.

Коли наступного року вступала до текстильного інституту, своє минуле приховала. Закінчивши інститут, потрапила за розподілом до Одеси, де на повоєнному «майдані» й зустріла Павла — свою долю...

Дитинство Павла також було нелегким. Він родом із Горьковської області. Батьки померли під час війни, старші брати та сестри були на фронті. Хлопця, круглого сироту, віддали у ремісниче училище, а звідти направили на роботу на Урал. Після війни він приїхав до сестри, яка, вийшовши заміж, жила в Одесі, влаштувався тут працювати на пароплав.

На танцювальному майданчику зустрів своє кохання, одне-єдине на все життя.

Коли вони, перебиваючи одне одного, розповідали мені свою історію, почала грати музика.

— А давай потанцюємо, — запропонував він.

— А давай, — погодилася вона.

Вони посміхалися одне одному і, танцюючи, згадували ту першу в їхньому житті зустріч, той прекрасний танець, завдовжки у життя...

Ольга ФІЛІППОВА.