«Звенигора»: акторська доля

Помилкою було б вважати, що Довженкова «Звенигора» постала на порожньому місці. Як свідчить преса 1920-х та поодинокі стрічки, що збереглися, короткий період із 1923-го до 1930 року був першим золотим віком в історії українського кіно. Саме тоді закладався його технічний, економічний і творчий фундамент. Інтенсивно розвивалася інфраструктура, у стислий термін виробництво ігрових та просвітницьких фільмів зросло від п’яти у 1923-у до 80 у 1927-у. Самостійне господарювання сприяло розбудові галузі й розширенню кінопрокату, який давав кошти. І, нарешті, українські картини, прорвавши бар’єри всесоюзних зовнішньоторговельних служб, виходять на міжнародний ринок. Розвиток кіно не віддільний від піднесення культури в Україні, і «Звенигора» — це складова частина культурного відродження 1920-х, Саме в той історичний період фільм тріумфально обійшов екрани Нідерландів, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади, Англії, США та Греції.

Складовими успіху режисерської роботи О. Довженка були прискіпливий добір і вдала гра акторів. До речі, виникає питання: чому в рекламних оголошеннях тогочасних одеських театральних видань про «Звенигору» прізвища акторів подаються великими, заголовковими літерами? На наш погляд, таким чином враховувалася глядацька думка одеситів, обізнаних з творчим потенціалом та виконавською майстерністю акторів М. Надемського (дід), С. Свашенка (Тиміш, онук діда), П. Отави (казкова жінка) саме на етапі до офіційного виходу «Звенигори» у широкий прокат, подальших міжнародних показів та світового визнання режисерського таланту О. Довженка.

До такого висновку спонукає і Микола Платонович Бажан, зауважуючи, що «Пишучи про фільм, про сценариста й режисера, не можна забувати про актора. В Надемському трагічна наївність, тепле безсилля старечих дідових рук, дитяча мудрість вікова і вікова монументальність (сцена, де дід оповідає легенду) — безпосередньо втілилась в часом кумедний і в зловіщий часом образ діда. Менш виразна П. Отава, але й вона в слов’янських сценах — казкова жінка казкових часів» (цит. за: Бажан Микола. Маловідомі мистецькі сторінки. — К.: Криниця. — 2014. — С. 105).

У цьому переліку акторських імен своєю неординарністю і своєю трагічною долею вирі-зняється Микола Захарович Надемський. Навіть остання публікація про нього (див.: Новікова Людмила. Справа про «контрреволюційну діяльність» актора Миколи Надемського (за матеріалами Державного архіву Одеської області). // Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого. — 2015. — Вип. 16. — С. 171—189) залишає цілу низку нез’ясованих обставин і запитань. Як зазначає дослідниця, «навіть після 78 років по загибелі видатного українського актора театру і кіно Миколи Надемського його біографія рясніє білими плямами».

У різних джерелах дати народження і смерті митця й досі різняться. Українська «Вікіпедія» повідомляє, що актор з’явився на світ 15 вересня (27 вересня) 1892-го у Києві, а помер 23 грудня 1937-го у тюрмі НКВС СРСР. Російський популярний пошуковий портал кино-театр.ру подає варіант: 21 грудня 1892-го, Київ — 27 вересня 1937-го. Портал кино-поиск.ру стверджує, що Надемський народився 21 грудня 1892-го у Києві, в Російській імперії (Україна), а помер 27 грудня 1938-го. «Энциклопедия отечественного кино» санкт-петербурзького журналу «Сеанс» називає дати 21 грудня 1892-го, Київ — 27 вересня 1937-го.

На підставі вивчення матеріалів розстрільної справи М.З. На-демського, а також анкети арештанта, що зберігається в Державному архіві Одеської області (ДАОО — Ф. Р-8065. — Оп. 2. — Спр. 4359), Л. Новікова обґрунтовує свою версію дати, місця народження і смерті актора: відповідно 10 липня 1892-го, м. Київ і 27 грудня 1937-го, м. Одеса.

Загалом погоджуючись з аргументацією науковця щодо уточнення біографічних даних кіноактора, все ж, задля об’єктивності, слід зазначити, що в тих же матеріалах справи, зокрема в постанові про обрання міри запобіжного заходу від 14 грудня 1937-го за підписом співробітника НКВС УРСР Савчука та в постанові про арешт М.З. Надемського від 16 грудня 1937-го за підписом прокурора Одеської облпрокуратури Воробйова, фігурує й інша дата народження — 1884 рік.

Варто також додати, що в постанові про притягнення М.З. На-демського як звинувачуваного від 23 грудня 1937-го та в протоколі його допиту в якості звинуваченого за тією ж датою ще й наводиться більш розширений варіант його прізвища — Надемський-Антонов Микола Захарович.

Не додає ясності у виборі остаточної дати народження актора і єдина прижиттєва публікація про нього Л. Скрипниченка (Шлях одного актора: [про Миколу Надемського] / Л. Скрипниченко // Кіно. — 1929. — № 12 (59), черв. — С. 6—7). Адже в тексті міститься така фраза (наводимо її до-слівно): «Народився у місті Києві 1894 року — так починається його біографія».

Утім, названа стаття від 1929 року є дуже цінною, оскільки відображає основні віхи становлення і творчого зростання артиста. Дуже стисло подана інформація про першу роботу Надемського в пересувному українському театрі «Каменярі», а далі — у Франківському театрі в добу його розквіту та напруженої роботи. Ці роки перебування в театрі Франка, як зазначається в публікації, «дали дуже багато щодо виявлення своїх акторських можливостей, надбання культурно-театрального багажу. Після франківців — Одеський драматичний театр і, нарешті, кіно».

Від себе зазначимо, що до 1926-го основним місцем перебування і творчості для театру ім. Франка під керівництвом славетного Г.П. Юри був Харків. Світло про дату появи артиста Надемського на театральному небосхилі нашого міста проливає інформація в одеському російськомовному журналі «Театральная неделя» від 3 вересня 1925 року, де в рубриці «Хроніка. Одеський державний театр» повідомляється, що «трупа формується шляхом відбору артистів Харківського і Київського театрів, а також молоді. Поки що укладені контракти з артистами: Лисовським, Шкляревським, Надемським (фран-ківці), Замичковським, Ужвій, Ковалевським (кияни), Нятко і Блакитним (Робсельтеатр) та групою київського театру ім. Михайличенка» (с. 11).

Отже, можна цілковито стверджувати, що ім’я Надемського належить до плеяди фундаторів творчих традицій нинішнього Українського академічного музично-драматичного театру ім. В. Василька в Одесі. За даними згаданого журналу (№ 17 від 11 листопада 1925-го), Микола Захарович також брав участь у прем’єрній виставі «Полум’ярі» за п’єсою А.В. Луначарського в постановці режисера Б.С. Глаголіна, де грав роль італійського посла (с. 12).

Кращими ролями у 1925-у, році заснування театру, що виявили творче обличчя Надемського, були дід з ціпком у п’єсі «97», маркіз із «Мірандоліни», кульгавий чорт — «Чорт та шинкарка», Ніздря — «Гріх» і шарманщик — «Мандат».

Аналіз статей, опублікованих у «Театральной неделе» в наступному, 1926 році, розширює нашу уяву про перелік зіграних артистом ролей на сцені театру Держдрами. Зокрема, В.С. Василько довірив М.З. Надемському роль режисера Залізняка в постановці сатиричної комедії «За двома зайцями» (№ 2 від 27 січня, с. 12); у виставі «Коронний злодій» («Чудо Святого Йоргена») в постановці Г.П. Юри він виконував роль скарбника (№ 4 від 13 березня, с. 12); в мелодрамі «Маруся Богуславка» в постановці М.С. Терещенка — козацького старшини на ім’я Андрій (№ 5-6 від 1 квітня, с. 21); у п’єсі «Гендлярі славою» в постановці М.Л. Тінського — редактора газети Рішебона (№7 від 20 квітня, с. 13).

У рецензійних відгуках на спектаклі часопис «Театральная неделя» вміщує й окремі досить стислі висловлювання про акторську майстерність М.З. Надемського. Зокрема, рецензент, відзначаючи гру Наталі Ужвій у головній ролі у виставі «Чорт та шинкарка», зауважує, що «навколо шинкарки дрібним бісером розсипаються, вплітаючи інтригу, чорти — Осташевський та Надемський» (№ 1 від 9 січня, с. 8).

У статті «Про Державний театр» за підписом автора А. Хмурого знаходимо інформацію про те, що «за місяці, які спливли, глядач встиг справедливо поці-нувати яскраві обдарування Н.М. Ужвій, П.М. Нятко, Л.В. Мацієвської, І.Е. Замичковського, А.В. Осташевського, Ю.В. Шумського, М.Л. Тінського, В.В. Лісов-ського, майстерність Л.А. Хуторної, Ю.Л. Красноярського, І.І. Ковалевського, К.В. Блакитного, барвистість епізодичних ролей Грай, Капки, Михалевича, Надемського та інших…» (№ 2 від 27 січня 1926-го, с. 6). У тому ж таки номері у відгуку на постановку комедії «За двома зайцями» автор І. Круті відзначає особливу гру Надемського в ролі режисера «з його соковитим прицмокуванням губами» (с. 8). Отже, до свідомого вибору кіно як провідної галузі своєї творчої діяльності за плечима Надемського був великий життєвий та мистецький досвід роботи в театрі з провідними режисерами, солідна школа театральної майстерності та спілкування з акторами.

Важливо, що журнал «Театральная неделя» дає змогу зафіксувати й дебют М.З. Надемського у кіно, де його ім’я вперше офіційно у пресі називається у списку виконавців Одеської кінофабрики ВУФКУ, задіяних у фільмі кінорежисерів А. Лундіна та Г. Стабового під назвою «П.К.П.» (№ 9 від 15 травня 1926-го, с. 12).

Інший одеський російськомовний часопис того періоду під назвою «Театр-Клуб-Кино» у частково вцілілих окремих номерах за 1927—1929 роки подає розлогішу інформацію про кінематографічну кар’єру М.З. Надемського  в нашому місті. Його ім’я, поряд з прізвищами інших акторів, зустрічається в переліку таких фільмів, як «Цемент» (режисер В. Вільнер), «Темрява» (П. Долина), «Буряки» (А. Курдюм), «Черевички» (П. Чардинін), «Беня Крик» (В. Вільнер), «Митя» (М. Охлопков), «Звенигора» та «Арсенал» (О. Довженко), «Бенефіс клоуна Жоржа» (В. Соловйов).

Саме про цю, останню в переліку, кінокартину, яку дуже позитивно оцінив французький письменник А. Барбюс під час перебування й перегляду її в Одесі в січні 1929 року, згадував і М.П. Бажан, ділячись враженням від того, що «актор Надемський довів, що скупість кіноактора є чи не найбільшою запорукою його виразності. Роль клоуна — одна з найбагатіших і найстриманіших в той самий час його ролей» (цит. за: Бажан Микола. Маловідомі мистецькі сторінки. — К.: Криниця. — 2014. — С. 128).

Часопис «Театр-Клуб-Кино» зафіксував на своїх сторінках і безпосередній момент розлуки М.З. Надемського з театром. У замітці під назвою «Держдрама» (№ 16 від 11 жовтня 1927-го, с. 12) міститься повідомлення про те, що «остаточно визначився склад трупи Держдрами на сезон 1927—1928 р.», однак ім’я актора Надемського в повному переліку чоловічого складу трупи відсутнє.

Принципово важливими для розуміння подальшої акторської долі й непересічної особистості М.З. Надемського є слова, наведені в статті «Шлях одного актора» (автор Л. Скрипниченко), яку вже доводилося цитувати, але виникає потреба звертатися до неї знову і знову (подаю мовою оригіналу): «Сиву давнину, бурхливу вікову історію України втиснути й відбити в ролі діда у славнозвісному фільмі «Звенигора», — історія світової кінематографії майже не знає таких прикладів. Пройти через три історичних доби й провести цільність образу, насичуючи його кольоритом кожної доби з початку до кінця! Тоді якось забуваються окремі хиби ролі і залишається в пам’яті те, що примушує сказати — Надемський був гідний роботи у фільмові, що створив нову сторінку у розвиткові української кінематографії. Творець «Звенигори» — талановитий режисер Довженко не помилився... Надемський виріс, як митець, на українській культурі, збагнув національні мотиви фільму, гармонійно поєднуючи їх з лейтмотивом фільму — соціяльною боротьбою. Блискуче виявив талановитий задум режисера, що не просто працює в кіні, а творить кіно-мистецтво, українську кінематографію». (Шлях одного актора: [про Миколу Надемського] / Л. Скрипниченко // Кіно. — 1929. — № 12 (59), черв. — С. 6—7).

До речі, у цій же картині Надемський талановито зіграв ще й епізодичну роль царського генерала, цієї «старої потвори у генеральському мундирі, який, спираючись на палицю, ледве пересуваючи ноги, вмовляє солдат воювати до переможного кінця. …Надемський відчув психологічне тло образу генерала, виявивши його виразно зовнішнє — створивши сконденсований у рухах, емоційно-насичений образ» (с. 7).

І на завершення, повертаючись до матеріалів сфабрикованої сталінськими сатрапами справи проти актора М.З. Надемського, у 1937-у звинуваченого в приналежності до української контрреволюційної націоналістичної організації, до складу якої нібито входили й інші відомі актори (В. Кусенко, С. Шкурат, С. Шагайда, І. Твердохліб) і метою якої було «відторгнення України від Радянського Союзу та встановлення української держави фашистського типу», й хоча жодних доказів (крім особистого зізнання) не було, актора розстріляли 27 грудня того ж 1937 року. Хочу оприлюднити одну вельми цікаву, навіть інтригуючи інформацію, що залишилася в матеріалах справи допоки без будь-яких коментарів науковців.

Зокрема, під час проведення заходів щодо реабілітації М.З. На-демського у протоколі допиту актора І.Й. Твердохліба в управ-лінні КДБ при РМ УРСР по Одесь-кій області від 26 березня 1962-го зафіксована інформація про те, що «він (Надемський. — Прим. А.Г.) повинен був виїхати до Ленінграда, щоб зніматися в ролі Кірова, однак був заарештований». Тож постає питання: чи не була це сумнозвісна «зачистка» у справі про вбивство одного з тогочасних політичних вождів країни, а тему про існування української контрреволюційної націоналістичної організації використали як прикриття? Таке припущення вимагає подальшої пошукової роботи та обґрунтування. Наразі воно може існувати на рівні однієї з робочих версій, хоча фотографічна схожість між актором і С.М. Кіровим є досить очевидною і справді візуально вражає.

Підсумовуючи розмову про одного з творчих побратимів О.П. Довженка — актора М.З. Надемського і спираючись на дані української «Вікіпедії», зазначу, що за 12 років Микола Захарович зіграв 57 ролей у кіно (з них у шістьох фільмах — по дві, а в двох — по три ролі одночасно). Лише у 1927-у він зіграв 10 ролей — унікальний приклад у тогочасному кінематографі країни. Перед арештом і фізичним знищенням каральними органами митець проживав в Одесі, як зазначено в матеріалах розстрільної справи, за адресою: вул. Лассаля, буд. 10, кв. 22 (теперішня — вул. Дерибасівська). Відтак звертаюся до читацької аудиторії, кінематографічної і громадської спільноти: чи не на часі було б установити в центрі нашого міста або на будівлі кіностудії пам’ятну дошку з нагоди 125-річчя актора та 90-ліття виходу на екрани знаменитого фільму «Звенигора», приурочивши її відкриття до днів проведення наступного Одеського міжнародного кінофестивалю?

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління
Одеської обласної
організації Національної спілки краєзнавців України.

Післяслово. Автор висловлює щиру подяку працівникам Одеської національної наукової бібліотеки, наукової бібліотеки ОНУ ім. І.І. Мечникова і Державного архіву Одеської області за надану можливість ознайомитися з відповідними історичними документами та матеріалами періодичних видань 1920—1930-х років за темою публікації.

А.Г.