Дмитро Донцов і наша сучасність

Дмитро Донцов «був сином нації, який з’явився на її поклик у скрутну хвилину», — так оцінює його внесок Сергій Квіт, президент Києво-Могилянської академії, автор ґрунтовної монографії «Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет» (К., 2000). А одеський вчений Олександр Музичко справедливо вважає уроки Донцова настільки цінними, що подальший розвиток нашої держави великою мірою залежить від того, «наскільки сучасна політична еліта України засвоїть ці уроки». Усі лідери ОУН, в тому числі й Євген Коновалець, і всі провідники повстанського руху в Україні визнавали великий вплив Донцова на формування їхнього світогляду. Адже він дослідив причини глибокого занепаду української національної психіки в ХІХ ст. та вказав шляхи подолання моральних хвороб нашого народу, котрий має таку славну історію. Народ, який століттями звик жити в умовах залежності від «старшого брата», втратив самоповагу. Хіба й тепер, у часи незалежності, не чуємо оте маншовартісне «без Росії пропадьом!»?

Пробудити до активного життя «правнуків поганих» козацького лицарства під силу лише національній еліті, яка живе за високими моральними законами. Зразком такої еліти Д. Донцов вважав провідну верству козацької доби, яка перейняла роль князів Київської Русі. Чому він зосередився саме на проблемі національного лідерства? Сто років тому українці програли Визвольні змагання за свою державу. Щоб не зникнути з історії, вони мусили знайти інші можливості для загальнонаціональної мобілізації. Донцов доводить: якщо українець не може опертися на власні державні інституції, йому залишається опиратися на самого себе — на свій національний дух, а черпати його — у провідників козацької доби. Місія національної елі-ти — виховання народу, розвиток найкращих його традицій. Найцінніше в діяльності доктора Донцова є його пропагандистська робота, яка виховувала борця за нашу ідею — ідею незалежної України. Не випадково С. Бандера стверджував, що хоч Донцов і не розумів поточної політики, він «будить нестримний національний дух, який є запорукою перемоги».

Основні віхи його біографії такі. Народився 30 серпня 1883 року поблизу Мелітополя в заможній родині. Деякий час батько обіймав посаду міського голови Мелітополя, але рано помер, а через рік померла й мати. Дмитро осиротів у 12 літ. Виховував хлопця дід. Після закінчення Мелі-топольського реального училища в 1900-у його відвезли в Царське Село, де він навчався в ліцеї, а потім — в Петербурзькому університеті (закінчив у 1907-у). Був надзвичайно допитливим і працьовитим, багато займався самоосвітою. Відомий історик Д. Дорошенко згадує: «Ще навесні 1903 року я зауважив у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі читає українські наукові книжки з Галичини, що їх можна було дістати з бібліотеки за спе-ціальною рекомендацією котрогось з професорів. Це був Донцов».

У Петербурзі Д. Донцов сформувався як публіцист, друкуючись у студентських виданнях, зблизився з Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). У 1905-у за виступ на студентському віче на захист української незалежності був заарештований і відправлений до Києва. Там познайомився і потоваришував із Симоном Петлюрою (пізніше, в 1911—1914 роках працюватиме в московському журналі «Украинская жизнь», редагованому С. Петлюрою). За політичну діяльність у 1907-у — новий арешт. Родичам вдалося взяти його на поруки, але сім місяців в’язниці підірвали здоров’я. Тому виїжджає на лікування за кордон, в Австро-Угорщину. Там навчається Віденському, а потім — у Львівському університетах, на юридичному факультеті. В 1917-у отримав ступінь доктора юридичних наук.

У 1912-у одружується з Марією Бачинською, яка стала його другом і помічником і підтримувала навіть після розлучення. У 1913-у Д. Донцов різко відходить від соціалістичних ідей. До речі, в цьому ж році він пише статтю «Модерне москвофільство», де аргументовано доводить необхідність відмежування України від Росії. Ця тема стане провідною в багатьох його пізніших творах. Він переконує, що Росія має «глибокі цивілізаційні відмінності у своїй полі-тичній культурі та пріоритетах». В Україні Дмитро Іванович жив ще в роки Визвольних змагань. У 1918-у разом з В. Липинським і В. Шеметом творив партію хліборобів-демократів, а в 1919-у був міністром в уряді гетьмана П. Скоропадського (очолював Телеграфну агенцію і Державне бюро преси). Після проголошення федерації України з Росією підтримав антигетьманське повстання. (Як бачимо, для національно свідомих українців ця, актуальна і нині, проблема була болючою й сто років тому. Пізніше Донцов видасть два збірники есеїв про те, як Росія нищила українців: «Московська отрута» та «Росія чи Європа?»). У часи Директорії в Швейцарії очолював Українське пресове бюро. Після поразки Визвольних змагань за Українську державу постійно жив за кордоном у різних країнах, багато друкувався в емігрантській пресі. З 1947-го — у Канаді, в Монреалі. В 1949-у—1952-у викладав українську літературу в тамтешньому університеті. Там же 30 березня 1973 року помер. Похований у США на українському цвинтарі Саут-Баунд-Брук.

Окремої уваги заслуговує робота Д. Донцова редактором львівського журналу «Літературно-науковий вісник» (1922—1932), який у 1933—1939 роках виходив під назвою «Вісник». До речі, на посаду редактора його рекомендував С. Петлюра. У Дрогобицькому науково-ідеологічному центрі ім. Д. Донцова, який очолює доцент тамтешнього педінституту Олег Баган, у 2010-у в серії «Вісниківська бібліотека» видано збірник праць Донцова «Літературна есеїстика». У післямові до нього О. Баган про цей його період пише так: «Це зоряний час Д. Донцова: він був найвпливовішим автором-критиком та ідеологом в культурному просторі Західної України й еміграції; виступав у різних жанрах, вів завзяті дискусії з опонентами на різні боки; згуртовував в єдиний табір цілу письменницьку генерацію (Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, У. Самчук, Ю. Липа, О. Стефанович, М. Островерха та ін.)». Ми їх знаємо як поетів Празької школи. Факт невдачі Визвольних змагань ця частина україн-ської еліти сприймала, за словами Б. Червака, як «привід для глибокого осмислення причин поразки і пошуку шляхів подолання кризи в національно-визвольному русі». Донцовський журнал сприяв створенню в Галичині міжвоєнного періоду, за словами С. Квіта, «атмосфери культу боротьби й національного реваншу». А твори самого Донцова «будили ненависть до ворожого» і водночас «любов до свого». Для нього важливим є виховання борця, волі до перемоги. Адже націоналізм, ідеологом якого він був, потребує лідерів — людей сильної волі, здатних запалити ідеєю визволення і навчити боротися інших.

Нагадаю, що книга Донцова «Націоналізм», видана в 1926 році, — одна з найпопулярніших у його доробку. Виховання борців за самостійність України, позбавлених комплексу меншовартості, під силу лише українській провідній верстві-касті, за словами Донцова, «луччих людей», «на засадах моральної якості». У передмові до книги «Дух нашої давнини» (1944) він стверджує: «Ні демо-кратія, ні класо-кратія, ні націо-кратія, лише аристо-кратія, каста ліпших людей» здатна побороти психічні хвороби, набуті українцями в неволі, такі як комплекс меншовартості, пристосуванство, переваги матеріальної вигоди над духовними цінностями.

Напрошується пряма паралель. У «вісниківця» Олега Ольжича, одного із соратників Є. Коновальця, поета і науковця-археолога, в поемі «Незнаному воякові» є такі знакові рядки:

Захочеш — і будеш.
В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека
з відважним життям,
Як з тілом
смертельника крила.

Сама людина вирішує, чи жити їй рабом, чи боротися за свободу своєї нації і за власну державу. А завдання провідної верстви — забезпечити в суспільстві умови всебічного розвитку, щоб кожен знав свою історію, славне минуле й усвідомлював, що головною проблемою українців є невміння послідовно захищати свої національні права.

Тут доречні рядки з поезії «Балада про побратима», написаної в 1929 році, ще одного «вісниківця» Леоніда Мосендза:

Хай покара мене життя,
Пошле мені спокій,
Коли забуду я тебе
О друже-брате мій!
Коли і спомин втрачу я
Про наш останній бій.

Хай мати відштовхне мене,
Відвернеться стократ,
Коли забуду, що убив
Тебе північний кат.
Й не відомщу того, що звавсь
Петро, Данило, Гнат...

Така поезія будила національний дух. Згадаймо рядки з «Маршу націоналістів» О. Бабія:

Плекав нас біль
по втраті України,
Кормив нас гнів
і злість на ворогів.

У 1937 році Д. Донцов видав збірку своїх есеїв «вісниківського» періоду під назвою «Наша доба й література», яку в 1958-у перевидав у Торонто під назвою «Дві літератури нашої доби». За ініціативою історика Ярослава Дашкевича в 1991-у вона була перевидана й у Львові і стала доступною для українців. Тому й не ввійшла в 10-томне видання його творів, яке впродовж шести років готував НІЦ ім. Д.Донцова та видавнича фірма «Відродження». Науковий редактор, автор приміток і коментатор — О. Баган. Кошти на видання організував мистецтвознавець і громадський діяч Тарас Лозинський.

Проблему провідної верстви Д. Донцов розробляв не лише в «Дусі нашої давнини», а й у десятках інших есеїв та досліджень. У книзі «Де шукати наших історичних традицій?» (1938) він показує «той глибокий упадок, в якому опинилася наша національна психіка минулого століття». Свій інтерес до теми пояснює так: «Викликати з мороку минулого тіні забутих і оббреханих предків, тих, які любили життя і не за те лише, що мало воно багато гарного, але які благословляли його навіть в трагічнім і в злім, не боячись ні одного, ні другого. Викликати і виплекати дух, який геніально збагнув Шевченко, коли благав собі «коли доброї жаль, Боже, то дай злої» долі». А в есеї «За який провід?» читаємо: «Нація, не очолена мудрим, шляхетним і мужнім проводом, є бездумна отара, доступна всякій чужинецькій пропаганді й інфільтрації. Разом з провідною верствою стоять і падають народи». Недаром у часи тоталітаризму забороняли й очорнювали спадщину Донцова. Ось як він писав про нашу нинішню ситуацію понад 60 років тому: «Проблема проводу, в сто разів важливіша від інших, набирає великого значення, і якраз цієї проблеми не хочуть бачити сучасники, займаючись всякими іншими, які нічого не варті без вирішення отої найважливішої з усіх. Який глузд виробляти програми, закладати партії, творити об’єднання, коли хитається фундамент, на якім будується?».

(Далі буде)

Аліна ПЛЯЧЕНКО.