Журналістські рядки — що життєві разки

Перо Валентина Щегленка важко сплутати з чиїмось. За яку б тему він не взявся, здається, що й нема «сухішої», де більшість обходиться штампами, затертими, заяложеними до позіху чи й нудоти, обов’язково привнесе щось своє, щегленківське, із натхненної колись яблуневим цвітом і збагачуваної впродовж усього журналістського життя (аж донині) словесної скарбівниці. Хоча, звісно, більше йому до смаку теми людинознавчі, психологічні, можна сказати, новельні, коли є характер, є колізія, є вчинок.

Чим би хто не займався, може реалізувати себе, залишивши слід і добру пам’ять на землі, а може, пливучи за течією, як робить це більшість, обмежитися ім’яреком на могильній табличці. Річ тут не в походженні, професії чи суспільному становищі, а в тому, що не місце красить людину… Серед героїв нарисів, статей, інтерв’ю Валентина Щегленка — найрізноманітніший люд: хлібороби, вчені, педагоги, екологи, моряки, волонтери, спортсмени… Про кого, втім, тільки не писав за майже п’ять десятиліть журналістської праці! Але всі вони, ті сотні героїв газетних публікацій, не відсиджувалися на диванах і не пливли за течією, а, закінчуючи сказане кількома рядками вище, прикрашали свої місця.

До «Грона часу», хоч у ньому майже 400 сторінок, ввійшла дещиця з опублікованого Валентином Петровичем на шпальтах «Чорноморської комуни» — «Чорноморських новин» (а ще ж були і «Чорноморський гудок», і багато київських газет та журналів). Далеко не все з вартого уваги потрапило й до розділу «Хто ти, сучаснику?». Сімнадцять портретів, сімнадцять доль людських. І що не портрет, що не доля — натура, позиція, чин.

Завдяки декомунізації село Кірове поміняло свою назву на Трояндове. Перейменувався з Комінтернівського на Лиманський і район. Та чому саме Трояндове, а не Вишневе чи Абрикосове? Бо назва милозвучніша, квітчастіша, поетичніша? Не це було головним, визначальним. А те, що тут, у Кіровому, завдяки старанням світлої пам’яті Миколи Васильовича Громлюка та його помічників-однодумців постало знане на всю Україну унікальне квітникове господарство — «Трояндова республіка». Та спочатку, ще за життя Миколи Васильовича, Трояндовою стала вулиця, а потім і село, прославлене працьовитою, підприємливою, мудрою, доброчинною людиною, надбало цю красиву і водночас пам’ятну назву.

 Свій нарис про «Трояндову республіку» та її президента Миколу Громлюка журналіст закінчує відповіддю його героя про рецепт благополуччя для нашої країни. І рецепт той простий. «Пам’ятаєте, що написано на хресті, встановленому серед поля? «Людям — воля, царям — розум». Тобто щоб керівники були мудрими і не заважали людям працювати на рідній землі. Ось тоді буде гармонія, статки і лад».

Людина відійшла у вічність. А справа її, слова її залишилися тут, на землі, поміж нас. Продовжити б ту справу, розвинути, дослухатися б до тих слів-думок, що і на вчора, й на сьогодні, й назавжди…

«Корифей Світового океану». Це нарис про Ювеналія Петровича Зайцева, доктора біологічних наук, професора, академіка НАН України, першовідкривача морського нейстону (мешканців поверхневої плівки світового океану). Звісна річ, про вченого зі світовим ім’ям, про його дослідницьку та природоохоронну роботу написано багато. І в Україні, й за кордоном. Та все ж Щегленко не був би Щегленком, якби не знаходив свій ключик до людини, якби, спілкуючись з нею, не докопувався до першоджерел, аби з’ясувати, звідки вони беруться, подвижники, велетні.

Ось зачин нарису:

«Нині села з такою назвою не знайти на карті. Воно давно злилося з Миколаївкою, що у Білгород-Дністровському районі. Але дитинство майбутнього вченого минуло саме там, у Балабанівці.

— Коли мені було років чотири чи п’ять, — згадує Ювеналій Петрович, — я спіймав дуже цікаву бабку, від якої був у захваті. Багато років потому дізнався, що вона цілком виправдовує свою назву — красуня. Потім її зображення вміщував у своїх книжках і навіть на візитках. Вважаю, що саме вона на все життя привернула мою увагу до біології…».

Ще деталь: з усіх нагород (а їх у видатного океанолога не злічити) він чи не найбільше гордиться «Срібним дельфіном» — призом, заснованим секретаріатом Міжнародної комісії ООН із захисту Чорного моря від забруднення.

І кінцівка — знову повернення до першоджерел:

«Йому не раз пропонували місце проживання і працю у розвинутих країнах світу. Але він залишився вірним Україні. Коли випадає нагода, з радістю їде у рідне село — Миколаївку, неодмінно відвідує місцеву школу і зустрічається з учнями. Подарував їм різні колекції. У школі є музей, присвячений в тому числі і йому.

А ще іде напитися з криниці, яку викопав ще дід Федот, до речі, георгіївський кавалер, герой Плевни. Вода в криниці смачна і прохолодна, славиться на весь Буджацький степ. Набрати її приїздять люди з інших сіл. Криниця так і називається — Зайцевська. Кажуть, хто з неї нап’ється, неод-мінно виросте порядною людиною, а може, і вченим стане».

Село Трояндове, Зайцевська криниця… Хіба є щось цінніше на землі від доброї пам’яті про людину?

Серед героїв газетних публікацій, а тепер уже й книжки Валентина Щегленка —один з піонерів степового лісотворення Анатолій Храпенко, абсолютний рекордсмен світу та перший майстер спорту СРСР з авіамоделізму Ігор Кулаковський, учасник чотирьох антарктичних експедицій Віктор Ситов, капітан далекого плавання, автор методу безаварійного судноводіння в екстремальних умовах Олексій Морозов, дельтапланерист, конструктор надлегких повітряних апаратів Олександр Шпуль, «генерал армії сопілкарів» Ярослав Мазур, педагог, поет і громадський діяч Євген Боровик (у час його директорства Крижанівська школа першою з освітніх закладів на півдні України, а було це 1 вересня 1990 року, підняла синьо-жовтий прапор), художник і мистецтвознавець Іван Козирод, доктор філологічних наук, професор Нонна Шляхова, знаменитий богатир і наставник молодих спортсменів Микола Пасічник, добродійник і волонтер Олександр Зубарев… Що не ім’я — цілісна натура, особистість, взірець професійного, громадянського, патріотичного чину. Це ті, хто творить нинішню історію, хто є прикладом для всіх нас, сучасників.

Загалом у «Гроні часу» п’ять тематичних розділів. Крім уже згаданого «Хто ти, сучаснику?», це ще «Красо моя, земле…», «Ой, доле українська…», «На життєвих роздоріжжях» та «Чесне слово незрадливе. «Чорноморці» — 100 років». Їхні назви говорять самі за себе. Усі публікації не одноденки, хоч і написані з певного інформаційного приводу, злободенні й нині. Чи це стосується минувшини («Головна арена протистояння диктатур», «Де справжнє золото лежить», «Кому подруга Катерина друга?» та ін.), чи житейських доль-історій, чи правдивого літопису нашої газети, чи екологічних проблем, які, на жаль, тільки загострюються.

Природоохоронна тематика є, по суті, продовженням людинознавчої. Довкілля потерпає не саме по собі, а від непродуманої, егоїстичної діяльності людини. Валентин Щегленко наголошує на цьому у кожній своїй публікації. Ось лише заголовки: «Дзвонар Дністра», «Це відоме і невідоме Чорне море», «Де б’ють срібні джерела», «Розплата за комфорт», «Дністровська амазонія: виклики і реалії», «Радон: ризик і захист», «На саргана», «Хаджибейський лиман: шляхетний проект порятунку», «Пустеля стукає у двері. Захист не квапиться»… Промовисті, чи не так?

Небайдужий журналіст, як отой герой однієї з його публікацій, «Дзвонар Дністра», Вадим Миколайович Гонтаренко, б’є на сполох: схаменімося, живімо у злагоді-гармонії з природою, і тоді не замуляться срібні джерела, й річки із сьогодення тектимуть у завтра.

Іван МЕЛЬНИК.