На щастя всяке май серце однаке

Так починається фільм «Припутні» — з наголосом на першому складі. Що воно за слово таке? Це ті, в кого путь-дорога стала спільною? Чи, може, десь при путі?.. А це — назва села. Десь на краю світу воно, людьми давно покинуте, всіма забуте… Тільки й лишилося там людності, що баба Зіна (артистка Ніна Набока) та ще старий батько з сином, що не сповна розуму (Захарій Новицький та Віталій Гарбузюк). Сюди, в це село, таксист Юрко (артист Дмитро Хом’як) привозить двох жінок — перекупницю Людку з дочкою Світланою (Олена Узлюк та Юлія Врублевська). Дівчина вагітна, а батько дитини… тю-тю. Майже типова історія. Приїхали вони сюди, щоби на свято Спаса допомогти бабі Зіні традиційно прибрати на цвинтарі.

Але не вони, не ця трійця, є головними героями картини. Господиня-розпорядниця тут — доля. Лишень вона вибирає, кому яке щастя чи нещастя подарувати, або те й те разом, бо вони, звісно ж, одне поза одне ходять. Був би таксист не поласився на грубі гроші — не сталося б із ним те, що сталося. А сталася з ним велика біда, буквально на рівному місці. Ні з того, ні з сього ледь не до смерті побив його той, що не сповна розуму, та ще й, лишивши на дорозі помирати, спалив машину… За що батько згодом вистрелює у нього з мисливської рушниці, але сіллю, хоча пізніше зарядив справжнім набоєм, та вистрелив уже в повітря.

Та це — нюанси. Не була б Свєтка безнадійно вагітною (в сенсі: без надії на сподіваного батька дитини) — не знайшла б вона свого щастя, хоч і сумнівного, а все-таки… Та й воно, те щастя її несподіване, теж на волосинці-павутинці висить. Але, дякувать Господу, живий, хоч і побитий — геть не впізнати красеня, котрий ще вранці віз її з мамою в це село. На якомусь міні-тракторці, що котиться з велосипедною швидкістю, сидячи на платформі, вона міцно вчепилася за оце своє негадане щастя-нещастя, й ще хтозна коли дістануться вони тієї лікарні… А поки що повільно віддаляються з-перед наших очей побитою звивистою дорогою в напрямку Ніжина…

Отака, якщо коротко, фабула цієї стрічки. Цієї, можна сказати, сучасної української казочки, зрежисованої Аркадієм Непиталюком за фінансової підтримки Держкіно України. То про що ж, усе-таки, цей фільм? Він, за словами самих творців, про маленьких простих людей, таких непомітних, провінційних, котрі шукають своє таке ж маленьке щастя. Того й фінал у фільму оптимістичний — як у казці. Через те й із жанром своєї картини так і не визначилися творці: трагікомедія, драматична комедія, драма…

Якщо, на думку творців фільму, життя маленьких провінційних людей (так і напрошується Шевченкове: малих отих рабів німих), отих дрібних українців (усе це терміни з прес-конференції) організовує доля, то їм треба лишень покірливо чекати її милостей. Не роблячи щонайменших зусиль змінити щось у своєму житті. Казка, одне слово… Насправді ж кінематографісти зняли більш-менш правдиву сучасну драму про життя отих самих простих людей в українській глибинці. Але що ж воно за філософія виходить? Треба сидіти на лавочці й чекати, коли прийде якесь чмо і почне тебе вбивати, а потім спалить твоє авто (забере твій бізнес, «відіжме» твоє помешкання тощо). А потім погодитися на любов-не-любов дівчини, щодо якої мав трохи інші наміри. А справжню свою любов — адже в глибині душі всі ми розуміємо, що він таки любить свою оту вчительку — віддати власним розгнузданим емоціям — тим же ворогам, властиво, віддати комусь. Доля керує людьми, це так, але ця пані вередлива, перебірлива, вона віддається впертим, настирливим, не подібним до інших. Тим, в кому відчуває сильні почуття.

Попри це, картина порушує низку вельми серйозних проблем. Це, передовсім, проблема родової пам’яті. Раз на рік чекає баба Зіна дочку з онукою, щоби відвідати могилку свого чоловіка. Та чомусь, зустрівшись, вони безперестанку сваряться, навіть на цвинтарі, це страшенно впливає на дівчину, у котрої голова й без того пухне. А тут ще й матір її з по-стійною своєю опікою. І це також проблема: своєю надмірною любов’ю (хоча це, швидше, бажання утримати дочку біля себе, контролювати її) жінка буквально душить її, не дає розкритися. І це вже проблема морально-етичного порядку. А ще бачимо все ту ж таки проблему середнього віку — її уособлює мати дівчини з її невлаштованістю в житті.

Окремо варто сказати про мову фільму — не кіномову, а ту, якою розмовляють герої картини. А розмовляють вони жахливим суржиком, хоч вважається, що фільм знятий українською. Але що це за мова — суцільний суржик. Було б не так смішно, як сумно — насправді: творці картини неабияк пишаються цим фактом, в один голос кажучи, що відтворили природну мову тієї місцевості. Зрозуміло, що персонажі не є рафінованими інтелігентами, які ревно стежать за своєю мовою. Але навіщо створювати отаку мовну ситуацію навмисне? Цей суржик тут — як виклик. Хоча на тлі обідраних стін ніжинських будинків, цілковитого бездоріжжя сільської глибинки, занедбаного, майже порожнього села десь на краю цивілізованого світу, він, може, й доповнює загальну картину. Однак сьогодні, коли особливо загострилася боротьба за українську мову, в час, коли українці отямились, нарешті, зрозуміли, що можуть втратити свою мову, а відтак і самих себе, раптом у фільмі, який, без сумніву, будуть дивитися, отак відкрито, нахабно — оця потвора: суржик. І це тоді, коли наше кіно так важко переходить на українську. Та й відомо: розмовляючи суржиком, людина не перейде на чисту українську мову. Його треба виполювати, як виполюють бу-р’ян гострою сапкою.

У фільмі є кілька цікавих образів, але один запам’ятовується та спонукає до роздумів. Це — постать з косою, що безмовно стоїть на високому пагорбі, немовби чатує. А за кілька хвилин машина в’їжджає у Припутні.

Роман КРАКАЛІЯ.