Аміна

Одеса. Їхні молитви почуті Аллахом. Янукович здався.

А вони з мамою, дві тендітні звичайні одеські жінки, вистояли, вистраждали — і перемогли!

А ще донедавна все це здавалося неможливим. Короткі зимові дні, холод, морок, черги з передачами... Невизначеність щодо майбутнього. Ніхто тоді не сподівався на справедливий суд. Скрізь снували російські найманці. Підкуповували, готували пропагандистів, сипали грошима, вишукували серед одеситів «небезпечних». А ще з телевізора лилися ріки помиїв-брехні про Україну.

Мама, сидячі тоді за кавою, спокійно зізнавалася давній приятельці: «Вимушена тебе попередити, що за мною стежить ФСБ, у тебе теж можуть бути неприємності».

Гнилий, підступний час правління Януковича. Але країна після Помаранчевої революції вже не та. Вже ніхто не боїться.

6

Події розгортаються з неймовірними швидкостями. Здавалося, тут, в Україні, зламати хребет злочинній олігархічній владі неможливо. Європа нас підтримує, вона веде боротьбу... Звичними для неї юридично-демократичними засобами. Боротьба не припиняється. Та путінські васали не віддадуть Заходу навіть думки про Україну.

Підпис про асоціацію з Європою не поставлений. Десь вдалині блимає «тайожним свєтом» виколисане Путіним «євразійскоє пространство». Народ обурений. «Януковичу, підпиши!»— благально лунає із саміту у Вільнюсі...

Що відбувалося в душі тодішнього українського президента? Дебелого недоумкуватого велетня. Колишнього електрика, двічі судженого, злодійкуватого рвача-бізнесмена та підступного слизького політика? Того, що «віджимав», «деребанив», «малював теми і схеми», влаштовував «договірняки», перенаправляв «потоки», будував собі палаци і ставив на всі боки «смотрящих».

А ще й синок старший виріс нівроку. Стоматолог! Усе зрозумів, усе «налагодив» одразу. З друзями. Такими ж безкомпромісними і хвацькими, як і сам.

І Путін, вічний старший брат, майже задоволений. Кинув вчасно кредит. Переорієнтовуючи Україну із Заходу на Схід. Так спокійніше... Так можна почуватися, як сир у маслі... Із золотими батонами.

Майдан

Холод, мряка. Якась Європа. Якісь студенти. Янукович спокійний. Це все, звісно, передбачали, такі виступи уже не раз приборкували. Є ж бо трьохсотлітній досвід.

Та події розгортаються інакше. Найдовшому терпінню колись приходить кінець.

Аміна вже тут. Майже з перших днів. У хіджабі і поки що у довгій сукні. Але не надовго. Вже зовсім скоро камуфляж стане її другою шкірою, її другим «я»...

А які тут люди! Які посмішки, яка дружня підтримка і яка одностайність та впевненість у перемозі!..

А майданівці все збираються і збираються Звідусіль. Українці, поляки, білоруси, грузини, росіяни, вірмени, чеченці, литовці...

Аміна, як ніхто, розуміє: тут треба бути стійкими. І готуватися до довгої боротьби. Ічкерія — яскравий приклад. До боротьби за Україну, за Одесу, за Адама, що все ще чекає у СІЗО на вирок.

Холодні намети. Гаряча кава. І народ, який все прибуває на Майдан... З усіх країв.

Яке неочікуване радісне здивування! Як чудово, що люди тисячами піднялися на протест. А здавалося, народ спить та їсть і нікому нічого не потрібно.

У ніч із 29 на 30 листопада януковичівська влада наказала розігнати студентський Майдан. Пролилася кров. Жорстокість на зупинила, не залякала, а додала сил — кількість протестувальників стрімко зросла. На вулиці вийшли батьки студентів, викладачі, бізнесмени, лікарі...

Табір розростається миттєво. А яка незбагненна самоорганізація! Ні краплі спиртного. Всі дії продумані. Всі кроки виважені. О, рідні кияни! Кава, пи-ріжки, бутерброди... Хлопці приїхали здалеку — варять на всіх майданівців у величезному казані борщ.

А в Аміни своє. Тут, поряд з площею Незалежності, маленька ісламська кав’ярня під назвою «Крим». Так, навіть назви передчувають історію. Вони небуденні, символічні... Дівчата підносять духмяний плов, баранячу ніжку, зелений чай. В жовто-зеленому тюркському вбранні. Милі і ввічливі. На стінах — краєвиди гір. Аміна серед них, як удома. Але на Майдані — друзі. Вже давно свої — українці. Вона, нарешті, заговорила українською. Хоч і з акцентом західняків. Їх тут більшість.

День і ніч вирує Майдан. Усі налаштовані на перемогу. Ніхто не збирається додому. Ні студенти, що облишили навчання, ні бізнесмени з договорами, ні фермери, в яких вдома купа невирішених справ. Лікарі, артисти, інженери, бюджетники — беруть відпустки за власний рахунок й оселяються тут. У зовсім іншому вимірі часу і вимірі долі....

Аміна разом з усіма. Їхня «Афганська сотня» викликає повагу, дає надію. У ній зібралися з всієї України ті, хто знає, що таке війна. Вони добре підготовлені, дисципліновані і, головне, вмотивовані. Вони ще пам’ятають, що СРСР ставився до них як до «расходного материала». Що було загублено тисячі прекрасних молодих життів заради маніакального бажання володарювати над світом, аби показати комусь «кузькину мать». Але Афганістан виявився міцним горішком. Як і Чечня... «Ведь это наши горы, они помогут нам... они помогут нам...» (співав колись Володимир Висоцький). Радянські генерали та маршали так і не зрозуміли, з ким мають справу. Вони програли. От тільки «двохсотих», що підіймалися в останню путь на «чорних тюльпанах», ніхто вже не поверне. Й «Афганська сотня» тут, на Майдані, стоїть за них також.

Але все це ще мирний протест. На екранах всього світу — новини з Майдану... Новини, яких нема.

День. Ніч. День. Ніч... Усі на своїх місцях. Уже минув місяць і нічого не відбувається. Всі чекають двох речей. Двох розв’язок. Або Янукович піде — і це буде перемога. Найвища радість. Або почнеться штурм. І тоді без жертв не обійтися. Адже тут усі беззбройні, романтичні.

Величезний екран, сцена. Яскравий красень, «голос Майдану» Євген Нищук — беззмінний ведучий. Тут дізнаються останні новини, тут діляться наболілим. Закликають, співають, підтримують одне одного.

Аміну на Майдані знають майже всі. Її хіджаб викликає і зацікавлення, і повагу. А ще ж — намет з ліками. І кваліфікована медична допомога. Серед зими всидіти в благеньких наметах непросто. Звісно ж, і застуди, і загострення хронічних недуг, і нервове перенапруження... Українці, як і всі вихідці з СРСР, не є найздоровішою нацією. Важка праця, погана їжа, Чорнобиль зробили свою чорну справу.

Та тут, на Майдані, всі намагаються триматися. Ніяких поблажок. Відчуваєш, що застудився, — в намет, до Аміни. Там і ліки, і гарячий чай, і кваліфіковані поради. А головне, що лікує, — це підтримка, стійкість і дух, впевненість у перемозі. Все це вселяє чеченка Аміна своїм українським побратимам. І вони щасливі, що вони тут разом, що Майдан подарував їм можливість творити власну історію.

7

— Аміно, а чому ти не виступиш перед людьми? — запитують побратими. — Тебе всі знають, хвилюються за твого чоловіка, поважають.

З друзями вона пробирається до сцени. З величезної майданівської сцени звучать справжні україн-ськи зірки. Справжні, бо вони з народом. Усі довго пам’ятатимуть виступи і Славка Вакарчука, й Ади Роговцевої, і Руслани Лижичко...

Руслана сьогодні керує виступами зі сцени. Коротке спілкування.

— Про що хочете говорити? — уточнює.

— Я хочу сказати про те, що перемога над Януковичем ще нічого не дасть, — запально пояснює Аміна. — Янукович — це маріонетка Путіна. Він не самостійна фігура.

Аміна згадує свого Адама, який майже два роки сидить за ґратами. «Все лихо, вся приниженість, несправедливість, біль — усе це кістляві руки імперської Росії. Вони тягнуться сюди, на Майдан, і ті руки без боротьби нас не відпустять. Я це знаю по Чечні...».

— О, ні,— зупиняє її Руслана. — З такими словами треба бути обережнішою. Вони можуть взагалі призвести до війни! Ні, ми боремося тут, на Майдані, з Януковичем. Путіна краще не чіпати.

Аміна відходить в бік. Навіщо говорити те, що і так усім відомо. А те, що вона відчуває зараз, те, що головний ворог Майдану — це Путін і він не зупиниться ні перед чим, — такого говорити не бажано. Людям поки що це здається ще нереальним.. Далеким. Страшним.

Але вона, Аміна, вже не раз спостерігала за собою, що вміє передбачувати події, зазирати у майбутнє, і готувати себе морально до, здавалося б, несподіваного й аж ніяк не втішного...

У наметах холодно і незручно. Короткі зимові дні. Неласкаве січневе сонце. Ніч падає на Київ рано. Неначе темне простирадло раптом вкриває величезне місто.

Й ось зовсім неочікувана радість. Мама. У теплій шапці, великих черевиках, зимовій куртці. Вона, певна річ, не змогла всидіти в Одесі. Вона знає, що її місце тут. На Майдані. І вже багатьох тендітних, недосвідчених студентів у модних тоненьких курточках та легких кросівках підтримують батьки...

Посланці різних областей і міст, представники різних політичних сил і громадських рухів — про це свідчать написи на наметах.

Поруч чергує чудовий вірменський юнак Сергій Нігоян. Завжди із жовто-блакитним прапором на плечах.

Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає! 

— цитує перед операторами Сергій слова Тараса Шевченка. У шевченковому «Кавказі» все сказано. І про нинішній Майдан також.

Сергієва посмішка — дивовижна. А очі! Такі глибокі-глибокі. Втопитися можна. Ще на майже дитячому обличчі — густа чорна борідка... Так, він уже мужчина! Воїн! Він не потерпить принижень та знущань над собою, над землею, що стала Батьківщиною йому і багатьом вірменам. Він зможе захистити людську честь і гідність!

Сергій та Аміна довго розмовляють зимовими вечорами.

Палають шини. Майдан в очікуванні штурму.

Сергій поруч зі своїм наметом студить гарячий чай. Весело розповідає останні новини... Останні.

Почалося... Кулі, шаленіючи, врізаються у людський натовп.

Розстріл Майдану на очах у всього світу. Падають славні герої, вмиваючись кров’ю. Кров на знаменах, кров на наметах, кров на бруківці...

Сергій, скошений кулею снайпера, падає одним з перших...

Україна, стоячи на колінах, проводжає своїх славних синів і дочок в останню путь...

8

...Плине кача по Тисині,
Гей, плине кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені,
Мамко ж моя, не лай мені...

О, як то тяжко ховати молодих, здорових, красивих. Повних сил, надій, натхнення, повних жадоби до життя...

На жаль Аміні не вдалося зустрітися з батьками Сергія, щоб розповісти, який у них виріс чудовий син...

Невже ця сусідська ненажерлива й гнила країна так і не заспокоїться? Так і шаленітиме від своєї «високої місії», танцюючи на трунах полеглих героїв?..

Та о диво! Увесь світ облетіли чорно-білі кадри з камер спостереження, як хтось кремезний, переляканий, прихопивши коханку та напакувавши повні тюки всілякого добра, залізає у гелікоптер і зникає у небі... Він зникає!

За тиждень змінилася країна. Змінилася влада. Ми перемогли!

Янукович утік до свого патрона... До Росії... До «дарагого таваріща Путіна». Вимолюючи в нього прихисток для себе та своїх блазнів...

Але Майдан не розходиться.

Радість перемоги недовга. Україна втрачає Крим. На Сході московські зайди та їхні місцеві посіпаки захоплюють державні установи. Знову ллється кров...

Аміна разом з побратимами з «Афганської сотні» розуміє, що рано ще святкувати перемогу. Ворог страшний і підступний. «Це лише перший рівень», — каже вона друзям.

О, вона добре пам’ятає залиту кров’ю Ічкерію... Вони не зупиняться ні перед чим. Ще рано розходитися по домівках.

На Майдані повно людей. На жаль, різних. Є з-поміж них і просто безхатченки, й асоціальні елементи. Та їх одиниці. Хтось уже поїхав до дому розбудовувати життя по-новому, за новими стандартами, новими вимогами. Хтось, розуміючи небезпеку для країни, пішов на передову. А хтось вирішив наглядати за новою владою: чи буде гідною, чи встоїть перед новими викликами?..

«Афганська сотня» залишається на Майдані. Вона, за дорученням влади, охороняє порядок у будівлі КМДА. Сотня добре розуміє, що втрачати себе як бойову одиницю ще рано. Час ще не настав... Вони ще потрібні один одному і країні. Все не так скоро закінчиться, як мріялося й очікувалося.

Уже палає Донбас. Страшні невинні жертви серед мирного населення. Армія ніяк не може оговтатися після болючих промахів і втрат. Й Аміна вже тут, на фронті. Адама ще не відпустили на волю, а він так потрібен тут. Зараз.

24 березня 2014-го. Боротьба продовжується. Аміна вимагає від нової української влади реабілітації Адама. Листи відправлені у Верховну Раду, Генпрокуратуру, СБУ. Вона просить визнати чоловіка політв’язнем, звільнити його та реабілітувати.

(Далі буде).

Арсенія ВЕЛИКА.
Травень, 2016 — Червень, 2017.