Рівень фаховості

Проблема самотності, тема непотрібних людей зачіпає всіх, і дедалі частіше за неї беруться кінематографісти. Їх підштовхує стан сучасного суспільства, й не лише в Україні. Але є у картині якийсь дисонанс, якесь протиріччя в образі головного героя. Фотографи — вони, як правило, люди життєрадісні, за природою своєю оптимісти. І вже тим більше, коли це модний фотограф, який знімає для глянцевих журналів: у фільмі увічнює, властиво, найщасливіші — весільні — моменти людського життя. Себто людина ледь не з тих самих кіл, матеріально забезпечена та убезпечена від несподіванок примхливої долі. До того ж, він ще й альпініст, а це спорт не для тих, хто легко піддається байдужості та апатії, негативним змінам у житті, він дисонує з негативними емоціями. Й отакий цілковито налаштований на радощі життя чоловік раптом задається екзистенційним питанням.

Наразі нема в цьому нічого дивного. Герой фільму, чинний киянин, справді, трохи сумний, авторові це достеменно відомо, вони ж бо товаришують у житті.

— Тому я і взяв його, бо побачив якусь драму, а саме драму я й хотів зняти. Я ходив за ним, знімав, як він живе, чим дихає. Вдома переглядав це відео, думав, як можна розкрити героя. А потім пропонував акторам це зіграти, — розповідає Валентин Васянович, і додає не без гумору:

— Костя мій приятель, у нього було тоді мало роботи, він класно рухається, танцює, нормально тримається в кадрі. У нього є авто, у мене — камера, то чому б не зняти кіно?

У режисера, за його зізнанням, була внутрішня потреба знімати цю тему. Вони мали достатньо часу, багато їздили Києвом, знімали різні місця — локації, модне тепер слівце, куди можна буде потім помістити героїв.

— Я бачу тло, ставлю героя, й одразу з’являється ідея. І при цьому ти не знаєш, чи буде друга сценка, третя… Це як блукання в темряві. Я зрозумів про що кіно, коли зняв половину фільму.

Отакої! Може, й мудрація, але десь так воно й буває, насправді.

— З нічого виростає велика ідея — доповнює Катерина Молчанова. Також, до речі, нефахова актриса. При цьому у неї, за словами режисера, більше ролей, ніж у тих, котрі закінчили інститут й увесь час працювали. Їй віриш. В одному з епізодів, а саме в автомобілі з Костею, через скло видно, що вони дуже емоційно спілкуються, це зрозуміло з її жестикуляції, — ми не чуємо жодного слова. А проте зрозуміло, що за тих кілька хвилин дівчина висловила йому все про його життя, про те, ким він є і що вона про нього думає, і що він все «профукав» у своєму житті. В підсумку вийшла прекрасна сцена.

От чому Валентин Васянович не визнає сценарію. Головне, каже він, знати героя, у якого є щось всередині і з якого ти можеш оте «щось» витягнути, дати йому більше свободи… Можна робити кіно, йдучи за героєм, щоб життя тебе вело і ти не використовував власні застарілі штампи.

— На цей фільм я витратив півроку. А якби писав сценарій, далі чекав би фінансування, було б значно довше.

«Рівень чорного» є документально-ігровим драматичним фільмом. Це нині популярний жанр. «Документальні», себто справдешні, з життя самого, герої, а на них нанизується ігрове кіно. Хоча спочатку все мало бути інакше. Але ніхто не знає, де та тонка грань, та невидима лінія, що відмежовує одне від одного. Згадаймо італійських неореалістів, котрі робили високохудожнє кіно, фільмуючи прямо на вулиці. До того ж, глядач таки більше вірить нефаховому акторові — він зазвичай природніший.

Так само у Валентина Васяновича і з мовою. Жодного слова впродовж усієї картини — одна з прикмет сучасного кіно, передовсім, авторського. Режисери, правда, цим не зловживають. Валентин Васянович вважає, що мова в кіно — це особливе питання. З одного боку — нерідко це якісь штучно вибудувані діалоги (та ще й, бува, з ненормативною лексикою — зазначимо в дужках). А з іншого — ті ретельно виписані, а не живі слова часто є зайвими. Усе зрозуміло й без них.

Отже, герой фільму 50-річний модний фотограф Кость вступив у кризовий період свого життя. Відбуто ювілейне торжество — з 50 повітряними кульками, слайдами, недопитими пляшками шампану… Починається новий день. То чи такий вже він зайвий у цьому житті? З його вмінням зоргані-зуватися, з його емоційністю… Так, він втратив близьких, котрі завжди були поруч, були, що називається, напохваті… Але треба йти далі, йти — в роботі, в зайнятості, не даючи собі слабини жити минулим, бо інакше — трясовина. 50 років — це лише рубіж, через який треба переступити, щоби вийти на новий рівень. Ще можливе все — і любов, і друзі, й нові вершини, до подолання яких він ретельно тренується. До такого висновку допроваджує глядача ця картина.

Так звана криза середнього віку постає нині серйозною проблемою, надто — в нестабільних суспільствах. Вона — як вірус, що непомітно заходить в організм. У фіналі картини герой дереться на прямовисну стіну, він-бо альпініст. Видирається довго, без поспіху. І — долає її. Може, й не надто новий образ, а зате переконливий.

Роман КРАКАЛІЯ.