Анатолій Іванович Мисечко (1965 — 2017)

Від початку 1990-х років наукова діяльність А. Мисечка була спрямована його вчителем у традиційне для історіографії тієї доби чергового українського національного відродження річище — розкриття «білих плям» нашої минувшини, що часто були не так білими, як кривавими та чорними. Й однією з найбільш занедбаних була історія україн-ського національного руху в Одесі, за якою традиційно тягнулася (а часто і до сьогодні тягнеться) репутація «не українського, російськомовно-культурного міста». У численних статтях А. Мисечка, зокрема у співробітництві з іншим, позауніверситетським корифеєм одеської української історіо-графії — Григорієм Дем’яновичем Зленком, роз-кривалася історія головних осередків цього руху — «Просвіти», «Українського клубу», «Української хати». Історіографія насичувалася новими фактами, узятими з архівних та опублікованих джерел, що довго зберігалися у спецсховищах або просто не могли бути дослідженими в умовах соцреалістичної кон’юнктури «комуністичних звершень».

Жанр «відродження», «повернення» сам по собі вимагав популяризації поглядів, фактів у широко доступних тоді (значно поширеніших і потужніших, ніж зараз) пресових органах. Жанру популяризації А. Мисечко залишився вірним до кінця. Його спадщина насичена газетними публікаціями, що відкривали насильницько забуті сторінки історичного минулого, історичні постаті (В. Чехівський, Іван та Юрій Липи, В. Боровик та інші). Науковець намагався ствердити соборницький погляд української політичної думки та історіографії, шукаючи ті лінії історії, які наочно демонстрували б єдність України. Це могло здатися кон’юнктурою лише у 1990-ті, та й то не в Одесі, де український погляд не надавав благ та комфорту його носієві. Але й надалі, коли українське життя в Одесі проходило всі несприятливі горнила та жорна, Анатолій Іванович тримався національного дискурсу. Деяким це здавалося «застарілим» у добу скасування графи «національність» як у паспорті, так і в прагненні замінити все українське на безлике громадянство, до того ж надане за просто так, навіть тим, хто ненавидів та ненавидить Україну й усе українське. Але, як писала Ліна Костенко, не можна було спростовувати національний дискурс, боротися з «національними святощами» та міфами, власне, й не збудувавши український світ в Україні. Усі наслідки цієї недобудови ми дуже боляче відчуваємо саме зараз.

Свої погляди А. Мисечко з ентузіазмом поширював не лише в україномовній та російськомовній періодичній пресі Одеси, але й часто виступаючи на радіо та телебаченні, на просвітницьких заходах. Він був членом усіх українських культурологіч-них об’єднань Одеси, зокрема й відроджених «Просвіти» та «Українського клубу». Співробітничав з книгозбірнями міста. Особливо — з Одеською національною науковою та міською дитячою бібліотекою імені Івана та Юрія Лип, що на вулиці Богдана Хмельницького. Колективи цих бібліотек, зокрема Л. Саєнко, Т. Іванова, Т. Подкупко, Н. Білінська, були вагомою частиною життєвого простору Анатолія Івановича. Встановлення меморіальних табличок і пам’ятників, найменування вулиць на честь українських осередків та діячів, а потім захист цих святинь від посягань українофобів — у всіх цих важливих віхах україн-ського жит-тя Одеси є й слід Анатолія Мисечка, бо він був помітною частиною цього рушійного громадського механізму. У 2008 році Анатолій Іванович був нагороджений медаллю «Будівничий України». Останньою громадською іні-ціативою, у якій узяв участь, був рух «Одесі — 600», рух послідовників тези одного із соратників А. Ми-сечка Олександра Васильовича Болдирева про те, що вік Одеси слід рахувати від часу заснування міста-фортеці Качибей. Але завдання руху було і є ширшим — наповнення культурно-історичного простору Одеси українським змістом, що цілковито відповідало діяльності Анатолія Мисечка.

Основні свої наукові здобутки А. Мисечко відбив у кандидатській дисертації «Український культурно-освітній рух на Півдні України (1900-1914 рр.)» (захист відбувся в ОНУ ім. І.І. Мечникова у 1999 ро-ці) та збірнику праць «Український рух в Одесі наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.» (Одеса, 2006). Індекс цитувань цих праць і досі залишається високим, бо вони були новаторськими. І як викладач, і як лектор, і як популяризатор-просвітник А. Мисечко втілював класичні українські традиції: м’якості, толерантності, гостинності, доброзичливості. Приємний тембр голосу Анатолія Івановича наче за-прошував до розмови, обіймав, навіть колисав. Він завжди готовий був прийти на допомогу як студентам, так і колегам. І, як часто буває, іноді цим зловживали. До соборництва він прагнув і в повсякденному житті, у стосунках з колегами і щиро переживав усі розбрати, що, на жаль, традиційно властиві українцям, як на макро-, так і на мікрорівнях.

А. Мисечко був турботливим батьком, поставив на ноги своїх сина та доньку. Особливим предметом гордості історика було те, що його донька здобула науковий ступінь, теж стала викладачем.

За тривалі роки викладацької діяльності в університеті (були й короткі епізоди викладання в інших навчальних закладах, школах, підготовка абітурієнтів, робота у МАНі) А. Мисечко читав загальний курс «Історія України», спецкурси «Історія українського війська» та «Історія української діаспори», загальний курс «Історії України» на неспеціальних факультетах (головною його «вотчиною» був факультет романо-германської філології, де Анатолій Іванович мав велику популярність серед студентів).

А. Мисечко був відзначений низкою грамот та подяк керівництва Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, Одеської міської ради, Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Іллічівського міського об’єднання ВУТ «Просвіта», Одеської обласної організації Національної спілки художників України тощо.

У 2015-у громадськість відзначила 50-річчя А. Ми-сечка. Одеська національна наукова бібліотека, з якою тривалий час тісно співпрацював історик (на жаль, ще не сповнилася одна з його мрій та ініціатив про надання цій книгозбірні імені М. Комарова), видала чудовий інформативний біобібліографічний покажчик, у який включені і ювілейні статті колег, друзів, учнів. Усі матеріали цього збірника яскраво засвідчують вагому, неординарну роль Анатолія Мисечка у науковому та громадському житті Одеси. І хоча, на жаль, невблаганна доля вирвала Анатолія Івановича з рядів живих, про нього, як і про тих, хто творив новітнє українське національне відродження в Одесі (А. Бачинський, О. Болдирев, В. Барладяну, Г. Зленко та інші), без жодного пафосу можна сказати, що живе їхня СПРАВА, що їхня націєтворча місія все ж таки дала конкретні результати на важкому одеському ґрунті.

Царство небесне вам, Анатолію Івановичу… Вічна пам’ять та спокій… А ми вже тут, у цьому недосконалому земному світі, маємо подбати про подальше втілення ваших і наших ідеалів.

Від імені колективу кафедри історії України історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова

Олександр МУЗИЧКО,
кандидат історичних наук,
доцент кафедри історії України.

Колектив «Чорноморських новин» глибоко сумує з приводу передчасної смерті шанованого науковця, активного автора і щирого друга газети, великого патріота України

Анатолія Івановича МИСЕЧКА.

Нам бракуватиме ваших пізнавальних історичних розвідок, які завжди викликали жвавий читацький інтерес, ваших влучних дотепів і добрих жартів, дружнього слова і теплого людського спілкування.

Світла вам пам’ять, Анатолію Івановичу. Щиро співчуваємо всім рідним, близьким та друзям покійного.