Хорватський варіант перемоги

У результаті двох військових операцій («Буря» і «Блискавка») Хорватія свої землі до середини 1990-х усе ж звільнила. Але не треба забувати, чого коштувало їй звільнення. Вщент зруйноване хорватське місто Вуковар, тринадцять з половиною тисяч убитих і зниклих безвісти. Зруйновані житла і заводи по всій країні. Безпрецедентне для того часу падіння виробництва та рівня життя населення. Звинувачення в геноциді і злочинах проти людяності, які в міжнародних судах пред’являлися генералам хорватської армії.

Через все це країні довелося пройти і все подолати. Але «хорватський варіант» якраз той випадок, коли мета виправдала засоби. Член ООН, ОБСЄ, Ради Європи та НАТО з 2009 року, член Європейського Союзу з 2013-го, зараз Хорватія за рівнем життя населення не відстає від держав Південної Європи і є «курортним раєм» для мільйонів жителів країн усього світу. Для України хорватська шлях — це очевидний приклад.

У 1991—1992 роках, у розпал конфліктів між колишніми союзними республіками Югославії, українські політики, починаючи від Леоніда Кравчука, великою своєю заслугою вважали мирний характер розпаду СРСР. Вони не підозрювали, що Біловезькими угодами просто перев’язали рану. Що конфлікт з Росією, спадкоємицею СРСР, неминучий, а початок війни — лише питання часу.

Воюючи на два фронти

Чверть століття у чотирьох президентів України пішло на вмовляння господарів Кремля. На пояснення, що наша країна здатна своєю долею розпоряджатися самостійно і не потребує опіки Росії. На жаль, далі слів у наших політичних лідерів справа не йшла. Всі четверо впродовж десятиліть пальцем не поворухнули, щоб Україна стала незалежною в економічному і військовому сенсах державою.

Керівництво України перетворило українську енергетику на придаток російської газової та нафтової галузі. Високотехнологічні українські виробництва залишалися, як у радянський час, постачальниками комплектуючих для російського ВПК. Не дивно, що важливі для України рішення приймалися не в київських кабінетах, а безпосередньо в Москві.

Вінцем такої «незалежності» повинна була стати (а за Януковича практично стала) інтеграція України в російський економічний і політичний простір. Але перешкодила Революція Гід-ності. Кремлівським стратегам м’який довгостроковий варіант інтеграції України терміново довелося поміняти на швидкий і жорсткий. Розв’язати війну.

Щоб виграти цю війну, Україні замало звільнити окуповані території за «хорватським сценарієм». Треба позбутися від будь-яких форм залежності від Росії. В економіці не допускати монопольного переважання російського бізнесу. В культурі — домінування в інформаційному полі. У кіберпросторі, як стає ясно тепер, належить терміново організувати ефективну оборону від російської агресії.

Слід також запровадити жорсткий контроль переміщення російських громадян через український кордон, щоб не дати поширитися хвилі терору, розв’язаного останнім часом чекістами на українській території. Всі ці завдання українському уряду та силовикам доведеться вирішувати швидко і в комплексі. А це, погодьтеся, складніше, ніж розробити і здійснити військові операції «Буря» та «Блискавка».

Додаткова складність — становище в українському тилу. У Хорватії під час війни теж діяла «п’ята колона» і процвітала корупція. Але їх «колона» складалася із сербів, які компактно проживали у Сербській Країні, західній Славонії та Подунав’ї. Згодом її успішно нейтралізували як силовими методами, так і з допомогою переговорів.

В Україні ж «ватники» розсіяні по всій території держави. Вони займають помітне становище в адміністраціях та органах самоврядування, засідають у Верховній Раді і представляють нашу країну в міжнародних організаціях. Та й корупція у хорватів торкалася окремих людей і не була схожа на кругову поруку українських парламентарів, чиновників, силовиків і суддів.

Воювати українцям, звісно, доведеться і з таким тилом. Який насправді є фронтом. Не менш небезпечним і важливим для країни, ніж перший. Воювати на два фронти важко. Дуже важко. Але, повторю, є приклад, коли народ впорався з цим завданням.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.