Гордіїв вузол: розплутати чи розрубати?

Але фашистська гідра виявилася на диво живучою: відрубай їй одну голову — натомість виросте дві. І де вона відродилася, та гідра? В Росії, що сама з іншими народами боролася проти гітлерівців! І що взагалі не може сприйняти розум: нинішній кремлівський самодержець вважає Гітлера генієм, а себе — його вірним учнем і послідовником. Що ж це насправді — роздвоєння особистості? І де тут голос багатомільйонного російського народу? Їхні ж сини, як і сини українських матерів, полягли у тій війні, а вони сьогодні співають хвалу новому, вже своєму Гітлеру, благословляючи його війну проти сусідки, України.

Уже три роки Крим анексовано Росією. Російський чобіт топче луганську і донецьку землі. Сьогодні російські бандформування гатять з важкої техніки по наших позиціях і населених пунктах, і діти, жінки, старенькі ховаються, а то й живуть там, де нема неба, — у глибоких погребах та підвалах.

Рідний краю, Україно! Чому знову над тобою зійшовся клином білий світ? Чому ти знову опинилася в епіцентрі глобальних проблем і зараз ти на передньому краї боротьби за спокій не тільки для себе, а й для всієї Європи? Бо саме тут наш сусід розпалює вогнище Третьої світової.

Має рацію наш президент: нині у нас війна триває не тільки на лінії розмежування, сьогодні вона і в нашому домі — стрілянина, вибухи, підпали. Рука Кремля — невтомна і жорстока. Активізувалися не лише заслані до нас диверсанти, а й куплені за московські гроші українці-запроданці. У центрі Києва ци-нічно, показово, серед білого дня рознесло на шмаття машину із справжнім нашим розвідником підполковником Максимом Шаповалом. Щодня убиті й покалічені, навіть у дні «хлібного перемир’я», тобто в час збирання хлібів. І це при домовленості обох сторін — не стріляти.

То який же сенс про щось домовлятися з агресором-завойовником, коли не припиняється литися кров наших захисників?! Замість умиротворення й умовляння бандитів і загарбників час усій міжнародній спільноті об’єднатися і загнати збожеволілого ведмедя у глухий кут і врятувати світ від третього апокаліпсису.

Має рацію і народний депутат Вадим Рабінович, який на всіх перехрестях не втомлюється критикувати нинішню владу на чолі з Порошенком, бо й досі не зрозуміло, за чиї інтереси він уболіває більше, — держави чи нинішньої олігархічної верхівки, до якої сам же й належить.

Слухати Рабіновича важко, бо майже кожна його фраза — мов у самісіньке око. Про захмарні статки олігархів, про офшори, корупцію і кругову поруку. На цю ж тему і його новий анекдот: «Громадяни, що купаються у розкошах! Не запливайте за буйки, бо це небезпечно для життя!».

Але справедливо критикуючи безхребетну, і ялову владу, пан Рабінович сам же розкриває і власну сутність. Мовляв, нам би, як у Швейцарії, — федерацію: благополучна, процвітаюча держава, живе собі без воєн.

Чуєте, куди хилить нардеп? Це ж найперше бажання Путіна, щоб Україна була не монолітною, унітарною, соборною державою, а федеративною, бо так її легше розтягти на шматки.

Мовчить нардеп і про те, що жоден із сусідів на територію Швейцарії не зазіхає. А наш сусід цим тільки й марить: знищити Україну як державу, а вільнолюбних українців асимілювати чи й просто фізично зачистити. Пане Рабіновичу, не запливайте за буйки — це небезпечно для життя!

То хто й кому насправді нардеп Рабінович, лідер партії «За життя»? І чи так уже вболіває за долю простої людини? Бо коли журналіст запитав у нього, чи вважає Путіна агресором, промимрив щось незрозуміле: «Треба менше ляпати язиком».

Дивна логіка в цього депутата, дивна. Про те, що Путін уже відхопив у нас Крим і частину Донеччини та Луганщини, про це — анічичирк, тут для нього ніби все нормально. А нам би, як у Швейцарії, — федерацію... Лукавиш, вводиш в оману, сизий голубе!

Важко, дуже важко сьогодні простим українцям. Особливо в моральному сенсі. Люди розучилися посміхатися! І тут знову всюдисущий Рабінович ділиться враженнями: «Оце їздив по Україні і бачив багатьох щасливих людей…». Сказав, явно не договорюючи основного.

Ті, хто почув це, здивувалися: де він бачив їх. І хто ці щасливці?

А він докінчив свою думку: «Авжеж, бачив багатьох. Там не було жодного тверезого!».

Але це вже пахло чимось недобрим, навіть зловтіхою. Як сіль на свіжу рану, яку до того ще й роз’ятрили. Алкоголізм і наркоманія — головний біль нашого суспільства, що також вплівся в горезвісний гордіїв вузол. І від цього болю ефективних ліків у нас нема.

Бачила і я такого «щасливого». Той похорон був небагатолюдний. Усі на цвинтарі — мовчазні, замислені, й жодного слова прощального про небіжчика. Не плакала ні вдова, ні його діти — наче скам’яніли.

Я здивовано запитала у чоловіка, що стояв поруч:

— Чому в покійника обличчя як чорна маска, як у сажі?

— Алкоголік, — відповів без емоцій, байдуже. — Згорів від горілки. Вона ж, проклятуща, горить. Кажуть, у нього з рота йшов дим…

А ось зовсім свіжий факт. В автокатастрофі загинули двоє сестер. На любительських знімках з телефона молодь співає, танцює, сміється. Сестри, повертаючись додому, прихопили з собою ще одну пляшку. Старша сіла за кермо автівки і не впоралася. А їм би жити й жити, кохати, народжувати…

А що там у наших парламентарів? У своїй телепрограмі Дмитро Гордон запитав у Надії Савченко, скільки горілки вона може випити за один присід. У відповідь — ні збентеження, ні сором’язливості:

— Після першої пляшки я вже нічого не пам’ятаю.

Ось так: після першої пляшки... І такі, з дозволу сказати, нардепи пишуть для нас із вами закони, наприклад, той же сумнозвісний «закон Савченко». Згідно з ним достроково вий-шли на волю десятки чи й сотні убивць-рецидивістів і на волі зразу ж взялися за старе...

Або ось такий тривожний факт. У моєму рідному селі Нова Маячка, що на Херсонщині, до крамниці за горілкою приїхали …на бойовому танку. Пане головнокомандуваче! За горілкою на танку?! Це ж ваші підлеглі, це ж наша надія! І чи спроможні такі захисники, будучи у хмільному угарі, дати достойну відсіч ворогові?

А з іншого боку... Уже три роки триває проклятуща гібридна війна. Ні війни у класичному розумінні, ні миру, але щодня маємо вбитих і поранених. А чоловіки ж молоді, дужі. Природа створила їх для праці, щоб у ній і скидати енергію. А тут — місяці, роки в обороні, і не завжди можна відповісти вогнем на ворожий вогонь, бо маємо ж дотримуватися Мінських угод. І хлопці змушені шукати вихід для накопиченої енергії — випити за перемогу і за упокій душ полеглих побратимів.

Отже, гордіїв вузол зав’язується дедалі тугіше, причому у всіх сферах суспільного життя.

Народ збурений до останньої точки кипіння, бо тупцюємо на одному місці, а головне — невідомо, що далі і як. Вирують пристрасті про дострокові вибори, президентські і парламентські.

І тут саме час зупинитися, заспокоїтися і кожному з нас поговорити з власною совістю: хто я і що? Билина в полі — куди вітер, туди й гнуся, чи людина мисляча, громадянин, який по-справжньому вболіває за свою державу? І тому, якщо вже обирати, то не за гречку, а найдостойніших. Глибоко моральних і порядних. І головне тут — усім згуртуватися. Коли кожен із нас відчує себе громадянином, а отже й бійцем, коли всім сус-пільством, усією державою станемо вмотивованою армією — ніяка орда не заміриться на цей моноліт, тим більше, що нас підтримують, нам допомагають провідні держави світу, усе прогресивне людство.

Але ось запитання: чи наважиться сьогодні хоч хтось із нас сказати: «Заздрю онукам і правнукам нашим, що житимуть у 2040 році»?

Навряд чи. Бо з нашим темпом життя, з нашими «реформами» чи й дошкандибаємо до європейських стандартів, бо ж дорогу до них перекриває горезвісний гордіїв вузол. А що скаже з цього приводу наш гарант Конституції? Розв’яжемо той вузол чи доведеться його розрубати?

Майя ФІДЧУНОВА.

P.S. Принагідно вітаю зірку українського Причорномор’я — часопис «Чорноморські новини» з прекрасним столітнім ювілеєм! Щастя, здоров’я, любові вашому дружному й невтомному колективу і кожному окремо. А головне — творчих успіхів на благо нашої Батьківщини, незалежної, унітарної і правової України!

Ваша М.Ф.