№ 64 (21855) субота 8 липня 2017 року

На дипломатичному фронті Україна останнім часом виглядає як переможець. Лідери провідних країн світу один за іншим заявляють про підтримку територіальної цілісності і суверенітету нашої держави. Президента Порошенка приймають на найвищому рівні у США та у Франції. Прем’єр-міністр Гройсман веде переговори на Даунінг-стріт, 10. Про послаблення або зняття еконо-мічних санкцій проти Росії не йдеться.

Силовий сценарій. Втрат не уникнути

Бентежить тільки одне: дипломати воєн не виграють, а мирне вирішення військових конфліктів — велика рідкість. І «мир» у таких випадках означає не компроміс, а замасковану перемогу однієї зі сторін. Таким був результат Паризької мирної конференції (1973 рік), яка принесла перемогу Північному В’єтнаму. Такою була зустріч Менахема Бегіна та Анвара Садата в Кемп-Девіді (1978), яка закріпила військові успіхи Ізраїлю.

Риску під українсько-російською війною, розпочатою в 2014 році, швидше за все, колись підведуть дипломати. Але як виглядатиме «мир», залежить не від нинішніх чи майбутніх міністрів закордонних справ Росії й України, не від президентів двох країн і навіть не від позиції світового співтовариства. Вирішальну роль, як завжди, зіграє успіх або неуспіх конкретних військових операцій і прийнятих після цього політичних рішень.

Приблизно такий висновок можна зробити на основі інтерв’ю, даного колишнім заступником начальника Генерального штабу України генерал-лейтенантом Ігорем Романенком журналістові сайта «Апостроф». Генерал вважає, що незалежно від того, яким політики бачать варіант деокупації Донбасу, силовикам треба готуватися до «хорватського» сценарію звільнення окупованих територій.

Силовий сценарій звільнення частини Донбасу (умовно — хорватський варіант) з усіх варіантів розвитку ситуації зараз здається найбільш логічним. Ситуація, коли у 1991-у хорвати чинили опір Сербії та Югославській народній армії, коли армія Хорватії створювалася з нуля, а міцніла в ході бойових дій, справді нагадує становище останніх трьох років в Україні.

Із промови віце-президента Європейської Комісії Валдіса Домбровскіса на конференції з питань реформ в Україні (Лондон, 6 липня)

Перш за все, хотів би подякувати британському та українському урядам за організацію цієї важливої конференції. Вдалим є вибраний час для її проведення, а саме: напередодні саміту ЄС—Україна, який відбудеться наступного тижня в Києві. Адже важливо, щоб всі партнери України підтвердили їй свою підтримку.

Україна стала жертвою ро-сійської військової агресії. З цим не можна й не варто миритися в Європі у ХХІ столітті. Стан безпеки в Східній Україні залишається сьогодні дуже напруженим. А прогрес у виконанні Мінських угод є, як мінімум, повільним. Без конструктивного залучення всіх сторін досягнення тривкого режиму припинення вогню малоймовірне. У червні ЄС продовжив економічні санкції проти Росії ще на шість місяців. Вони залишатимуться в силі до повного виконання Мінських угод.

Партнерство між Україною та ЄС нині є глибшим та сильнішим, ніж будь-коли раніше. Цього року відбулися дві знакові події. З минулого місяця діє безвізовий режим. А завдяки ратифікації Угоди про асоціацію восени вона набуде чинності.

Справно діє глибока та всеохопна зона вільної торгівлі між Україною та ЄС. За перший квартал 2017-го обсяг торгівлі між ЄС та Україною виріс на 25% порівняно з першим кварталом минулого року.

Із 2014-го Україна здійснила багато досягнень. Торік у країні відновилося економічне зростання. Провадяться необхідні реформи у таких сферах, як судочинство, банківська сфера, енергетика та державне управління. Завдяки важливим заходам в енергетиці та банківському секторі викорінено деякі з найбільших джерел корупції.

ЄС підтримував ці реформаторські дії. Він зобов’язався надати близько 12,8 мрлд євро до 2020 року. Вже виділено майже 10 млрд євро. Та попри це, нинішнього року Європейська Комісія має ухвалити рішення щодо нових грантових програм вартістю близько 200 млн євро.

В останній червневий день у селищі Хлібодарське Біляївського району стартувало будівництво нової школи.

Як заявив перший заступник голови Одеської обласної ради, керівник фракції «Батьківщина» Олег Радковський, старт будівництва нової школи в Хлібодарському — це результат плідної та командної роботи громади, депутатів місцевих та обласної рад.

Потреба в будівництві нової школи виникла не сьогодні. Про це говорили багато років, готували проекти, відстоювали їх у владних кабінетах. Річ у тім, що зараз школа тулиться у приміщенні, зовсім не призначеному для виховання дітей: тут нема спортивного залу, їдальні, та й розмістити всіх учнів неможливо, тому перші чотири класи навчаються у будівлі дитячого садка.

Наразі з обласного та районного бюджетів уже виділено майже 10 мільйонів гривень 

на початкові роботи, загальна ж сума витрат на зведення нової школи становить близько  85 мільйонів гривень.

Олег Радковський запевнив, що фракція «Батьківщина» зробить усе можливе, щоб кошти були виділені в повному обсязі і постала по-справжньому сучасна школа.

Відкрити двері нового навчального закладу планують уже через три роки.

Візит президента США Дональда Трампа до Варшави від початку називали історичним: один із перших офіційних закордонних візитів, перша відкрита промова в Європі. І все це — в столиці Польщі. Не випадково польський президент Анджей Дуда ще перед зустріччю з Трампом заявив, що такий вибір «посилює позицію Польщі в ЄС».

Для України важливе також інше — відразу після Варшави Трамп полетів до Гамбурга на зустріч «Великої двадцятки»: в рамках цього форуму запланована його перша зустріч із Володимиром Путіним. Заяви у Польщі мали значною мірою відповісти на питання про те, чого чекати від зустрічі Трамп-Путін, на які поступки готовий піти президент США або навпаки — чи є у нього готовність до жорсткого діалогу.

Цей візит мав, серед іншого, дати відповідь і на питання, чи готовий Трамп виконувати зобов’язання у рамках НАТО, захищаючи східноєвропейські країни у випадку російської агресії. Під час президентської кампанії він поставив ці зобов’язання під сумнів і досі його не розвіяв.

І нарешті — непересічним цей візит мав бути й для ЄС. Непрості відносини Трампа з керів-ництвом Євросоюзу, а також з Ангелою Меркель (а тепер — і з Еммануелем Макроном) дозволяли припустити, що США спробують використати Польщу, граючи на її амбіціях, як інструмент впливу на ЄС.

Цього ж побоювалася й польська опозиція. «Тісніше співробітництво зі Сполученими Штатами буде вигідне і корисне для Польщі. Гірше, якщо ми намагатимемося стати в опозицію до всіх інших країн ЄС», — зауважує екс-міністр закордонних справ Радослав Сікорський.

Перші новини налаштовували на позитив.

Ще до офіційних заходів стало відомо, що міністерства оборони Польщі та США підписали угоду про постачання американських комплексів протиракетної оборони Patriot. Купівля восьми нових комплексів на додачу до десяти, придбаних у 2008 році, має стати відповіддю на розміщення російських комплексів «Іскандер» у Калінін-градській області.

Із свиноферми Великорибальського психоневрологічного будинку-інтернату, що у Саратському районі, знято карантин, запроваджений там через спалах африканської чуми свиней (АЧС).

Таке рішення було ухвалене 6 липня на позачерговому засіданні державної надзвичайної протиепізоотичної комісії при Саратській райдерж-адміністрації, яке провів в.о. голови РДА Юрій Переправка.

Як повідомляється на сайті РДА, члени комісії заслухали інформацію представників Держпродспоживслужби в Саратському районі та інших задіяних організацій про проведені заходи з ліквідації африканської чуми свиней у неблагополучному пункті та недопущення розповсюдження захворювання на території району. І, зважаючи на те, що всі передбачені планом заходи та вимоги виконані в повному обсязі, вирішили карантин зі свиноферми зняти.

Але певні обмеження діятимуть тут ще впродовж шести місяців. Зокрема, переміщення свиней та сировини, продуктів від їх забою за межі району у межах області мають здійснюватися за погодженням з управлінням Держпродспожив-служби, яке вестиме постійний нагляд за фізіологічним станом тварин. Забій свиней в особистому секторі с. Ярославка, як для власних потреб, так і для реалізації, дозволяється проводити тільки після обов’язкового клінічного огляду та термометрії Державною службою ветеринарної медицини.

З метою профілактики АЧС головам селищної та сільських рад району, керівництву товариства мисливців та рибалок рекомендовано проводити своєчасний контроль за чисельністю безпритульних і диких тварин.

Факт давній, але значущий. Сто років тому одна вельми відома людина сказала: « Заздрю онукам і правнукам нашим, хто житиме у сороковому році».

Зараз важко гадати, що саме мав на увазі письменник-фантаст Борис Стругацький. Не дивно, що над тією фразою ламало голову і мисляче населення тодішньої радянської України: чому саме сороковий? Правда, позаду залишилися всі жахіття минулих воєн — Перша світова, два роки громадянської. Але комуністичні репресії в Україні тривали, сталінські спецслужби знищували українську інтелігенцію, а на селі — куркульство як клас. А це ж були справжні хлібороби, чиїми працьовитими руками українська земля уславилася житницею для всієї Європи!..

Чому сороковий — це з’ясується пізніше. Бо він був останнім мирним роком у череді десятків попередніх. А мир на землі — це ж перша необхідність для людини: живи, працюй, засівай поля, насаджуй сади, кохай і народжуй дітей! Яких іще благ просити у Бога?

А тут — як страшний землетрус, як каміння з неба — війна! Знову війна, уже Друга світова! Бо два нелюди, Гітлер і Сталін, вирішили кожен одноосібно домінувати над світом і кинули у жерло війни мільйони людських життів. У вогні горіли міста, села і сама земля. Рушилися міждержавні кордони.

Можна лишень здогадуватися, як склалася доля малого дівчати після одного жахливого бомбардування гітлерівськими стерв’ятниками — земля піднімалася до неба, закривала сонце, а дівча в істериці кричало:

— Мамочко! Давай втечемо жити туди, де нема неба! Бо вони ж знову прилетять!

Чи здатна ще несформована нервова система дитини адаптуватися до нормального життя після таких потрясінь? А тоді ж таких діток були мільйони!

Отже, людство пережило дві світові, і було велике сподівання, що фашизм більше не пройде. Гітлер застрелився, Німеччина капітулювала, Україна загоювала свої рани й вірила, що мир тепер уже прийшов назавжди, і третьої ніколи не буде.

Без якогось місяця тридцять один рік тому практично одночасно у «Чорноморку» разом зі мною прибули на роботу ще двоє журналістів-новобранців — Олег Суслов та Андрій Березінський. Одначе лише на мою гірку дівочу долю випало працювати у відділі промисловості, чи не найтяжчому в редакції.

Я спершу розгубилася і не на жарт образилася, адже хлопцям поталанило потрапити до «елітних» відділів — листів та культури, де можна було і словом розгулятися, і цікавою темою блиснути.

— Та ти навіть порівнювати не думай складність і цікавість нашої специфічної роботи з тими «слізьми», — втішали-переконували мене завідувач відділом Рафаїл Львович Град і незамінний та вічний наш Леонід Миронович Золотарьов, трохи навіть зверхньо називаючи «слізьми» вищезгадані відділи. Там, казали, кожен зможе працювати, описуючи, як хто затанцював, а ти тут, наставляли, зможеш яскравіше проявити себе, справжнє робітниче життя пізнаєш, знатимеш, як працює конвеєр, розберешся у виробничих технологіях, у продуктивності праці, такого надивишся у цехах, що в жодному кіно не покажуть, з такими людьми познайомишся!..

Ніколи відтоді ані секунди не жалкувала про те, що стартувала з роботи у відділі промисловості. І якби й досі збереглася бодай колишня наша «легка з переробною», нікуди з мого першого відділу й не рипнулася б.

Щоправда, мене час від часу зносило до тих «сліз», адже, крім виробничих, знаходилися й інші цікаві теми, повз які не мала сили пройти, люди, про яких хотілося розповісти.

Про складне і навіть дуже складне та заплутане можна писати просто, зрозуміло й цікаво. Це були мої перші пізнані журналістські істини. До того дійшла самостійно, але не без подачі моїх дорогих наставників.

Наші редакційні пам’ятають, якою мукою було вичавити із себе кілька рядків текстівки під безбарвне виробниче фото, «добуте» нашими фотокорами. Можна було відбутися кількома рядками, але для мене це було нецікаво. Замість «відчіпного» я почала робити невеличкі цікаві тексти, які з невиразних перетворювалися на доволі читабельні.

Звідки пахли матіоли?

Спитайте у журналістів: кого в газеті можна назвати, даруйте за немилозвучність, «чорноробом»? Певна у відповідях: тих, хто працює у відділі сільського господарства. Завжди тут напруга, завжди гостра потреба оперативних повідомлень і таких же оперативних втручань. І сніг, і дощ, і вітер, і нестерпна південна спека не стають їм перепоною, аби виконати термінове завдання чи виїхати за тривожним сигналом, що надійшов до редакції.

Микола Герасимович Лебедєв і був отим всюдисущим «чорноробом», працюючи власкором, але більше кореспондентом відділу сільського господарства. Від природи смаглявий, він уже на початку літа досягав шоколадного кольору, стаючи схожим на цигана. Його репортажі, кореспонденції, організовані рейди-перевірки писалися, як кажуть, з коліс. Приїхав, відписався — і знову в дорогу. Його синя малолітражка «Запорожець» об’їздила ледь не всі села області.

Глибоко засіла в ньому господарська жилка, як і в більшості вихідців із хліборобського роду. Приїде з відрядження і захоплено розповідає, які то огірки, помідори, перці нових селекцій бачив на овочевих плантаціях. Ось трохи насіння їх роздобуде, висіє на дачній ділянці, поділиться, якщо хтось хоче. У той час якраз почався у нас садово-городній бум, багато хто став власником дачних ділянок. І Микола Герасимович був у цій справі авторитетом, консультантом, слушно радив, що, де, коли і як висівати, саджати, часто показував свої диво-помідори, надранні огірки, іншу городину, садовину.

Дивував колег і на робочому місці. У його кабінеті у горщику зростали міцні стебельця гіркого перцю, який плодоносив ледь не впродовж усього року. А поруч зваблювали ще й помідори. Із зерняток їх пророщував, доглядав, запилював цвіт мініатюрною щіточкою. Вельми пишався тим городиком на підвіконні.

Нікому з нас на думку не спадало готувати собі гарячі обіди безпосередньо на робочому місці. А Микола Герасимович на початку скрутних 1990-х не перейшов на сухі харчі. По обіді з його кабінету апетитно пахло вареним — то допрів у термосі суп. Дуже просто: кинув в окріп зранку дрібно порізані овочі, якусь крупу, і маленькі шматочки м’яса — і домашній обід забезпечений.

В останній день червня біля села Орлівка Ренійського району урочисто відкрили екологічний парк «Картал».

Орлівка — велике село, розташоване на крайньому півдні області, за 300 кілометрів від Одеси і три кілометри від кордону з Румунією. Тут живе близько 3000 людей, які розмовляють здебільшого румунською і вважають себе етнічними молдованами. До 1947 року село називалося Картал, що з тюркської перекладається як «орел».

Довкола Орлівки — чудові степові та заплавні (водно-болотні) краєвиди, зокрема озеро Картал, а вдалині видніються пасма високих пагорбів — то вже правий, румунський, берег Дунаю.

На околицях села є кілька унікальних пам’яток археології, як-от «Кам’яна гора» — багатошарове поселення VII—IV ст. н.е. Багата минувшина цього краю нерозривно пов’язана з переправою через Дунай. Саме тут проходить найкоротший і найзручніший шлях, що зв’язує обидва береги історичних регіонів — Буджака і Добруджі. У різні історичні епохи тут під час військових походів неодноразово переправлялися армії різних країн і народів. Перський цар Дарій I Гістасп звідси вторгся в Північне Причорномор’я під час походу на скіфів у кінці VI ст. до н.е. Приблизно через 200 років тут же переправився через Дунай Олександр Македонський, зруйнувавши неподалік від сучасної Орлівки городище гетів. Важливий пам’ятник римської епохи — залишки Нижнього Траянового валу, оборонної споруди, що мала запобігати атакам «варварів» на римські володіння.

Михайло Нестеренко (громадська організація «Центр регіональних досліджень») розповідає: «Це не звичний парк з галасливими атракціонами. В рамках програми адаптації до зміни клімату на території водно-болотного угіддя міжнародного значення «Озеро Картал» створено екологічний парк як модель збереження і комплексного використання природних ресурсів заплав, що поєднує туризм, випасання, рибальство, енергетичні плантації з відновленням та збереженням місцевого ландшафтного і природного біорізноманіття. Тут ви зможете насолодитися тишею, помилуватися унікальною природою Подунав’я. Для допитливого туриста є мережа екологічних стежок та вежа для спостережень. Ви побачите заплаву Дунаю, затоплений ліс, очеретяні хащі. Зустрінете череду карпатських буйволів, птахів з Червоної книги: жовтих чапель, коровайок, малих бакланів, зграї пеліканів. Пройдете маршрут пішки або проїдете верхи на коні чи на велосипеді. Скуштуєте смачні страви бесарабської кухні. Після спорудження поромної переправи через Дунай, яке перенесене на наступний рік, сюди приїжджатиме значно більше людей».

Якщо пригадуєте, то у Радянському Союзі багато чого «поганого» не водилося, в тому числі не було й психічно хворих людей. Насправді вони були, вони є й сьогодні, однак про їх існування воліли не згадувати. Нині згадують переважно зі скандальних причин.

На пам’яті  сумнозвісний Новосавицький будинок-інтернат у Великомихайлівському районі, де санітари забивали до смерті тяжко хворих людей. То виходить, що тільки якась трагедія змушує порушувати глибоко занурену у забуття тему, бодай на мить сколихнути громадську думку, а потім — знову тихо?

В Україні сьогодні діє понад півтори сотні психоневрологічних інтернатів для людей із тяжкими психічними розладами, які здебільшого не можуть жити самостійно, а рідня, у кого вона є, не бере на себе тягар доглядати їх. Чимало серед хворих і таких, хто не має ні рідні, ні власного кутка. Зокрема, в нашій області працює 10 будинків-інтернатів, у стінах яких перебуває 1950 підопічних, 529 з них — діти з інвалідністю. 

Ці люди — часто забуті й безпорадні, відірвані від рідних, буквально відгороджені від самого життя, адже суспільство саме відгородилося від них відстанями, височенними парканами, довічними штампами «спец-» та «психо-».

Кількома рядками з історії питання. Після Другої світової війни міста, особливо великі, були переповнені інвалідами-жебраками, до яких загал ставився переважно презирливо.  Серед інвалідів були люди не лише з фізичними вадами, а й психічно хворі. У розбитій війною країні, в умовах повної відсутності системи надання соціальних та медичних послуг вони залишалися наодинці зі своїми недугами. Тоді влада розв’язала проблему надзвичайно просто, швидко і дешево: інвалідів ешелонами відправили подалі від міст, щоб ніхто їх більше не бачив, поселивши в непристосованих бараках, на виживання.

Практично те ж саме, тепер знаємо, було зроблено і перед Олімпіадою-80, коли з великих міст колишнього СРСР примусово повивозили не лише повій та злодіїв, але й людей з інва-лідністю, поставивши між ними практично знак рівності.

Наступної суботи, 15 липня, Одеса прийматиме 13-й Суперкубок України, який визначить володаря першого трофею нового футбольного сезону. За перемогу боротимуться чемпіон минулого сезону «Шахтар» і київське «Динамо», яке у торішньому фіналі національного кубка поступилося «гірникам».

5 липня у конференц-залі стадіону «Чорноморець» відбулася прес-конференція, присвячена майбутньому поєдинку за Суперкубок країни. З журналістами спілкувалися директор матчу, виконавчий директор Української прем’єр-ліги Євген Дикий, заступник голови Одеської обласної державної адміністрації Сергій Колебошин, перший заступник міського голови Одеси Анатолій Орловський, представник Національної поліції України Сергій Махотін, директор стадіону «Чорноморець» Сергій Сиволап та очільник мережі «Фокстрот» у південному регіоні Володимир Завальнюк.

Центральній події — матчеві за Суперкубок — передуватиме низка вельми цікавих заходів. 

11 та 12 липня в Аркадії та на Приморському бульварі відкриються промоційні зони, де виступатимуть амбасадори трофею, проходитимуть турніри стронгменів, забіг на п’ять кілометрів, в якому пообіцяли взяти участь депутати міськради та чиновники ОДА (цей намір було оприлюднено на прес-конференції). У такий спосіб вони пропагуватимуть здоровий спосіб життя.

Головний спонсор — компанія «Фокстрот» — планує органі-зувати кібертурнір для новачків та професіоналів. Чарівні промоутери — Лисички Фокс — розважатимуть вболівальників на турнірі та на різноманітних заходах у рамках Суперкубку. 14 та 15 липня на Приморському бульварі відбудеться тестування гіробордів і майстер-класи з управління дронами. Біля стаді-ону перед матчем плануються конкурси та розіграші призів від «Фокстроту». Будуть встановлені фотозони із використанням найсучаснішої техніки та ще багато сюрпризів від організаторів.