О земле, велетнів роди!

Вирішив чоловік завести курчат. Невдовзі половина з них здохла, бо, виявляється, за ними треба доглядати, а друга половина стала здобиччю бродячих собак.

Ось такий він невдаха, цей Сашко. Іноді хочеться його пожаліти, але якось не наважуєшся — втішних слів чомусь бракує.

А оце знову завітав, і ми до нього:

— Слава Україні, Сашко!

А він, завжди доброзичливий і привітний, у відповідь якось по-чужому, навіть з викликом:

— А я живу не в Україні! Я — в Новоросії! Дивуєтеся? А що вона мені дала, Україна? Може, пристойну роботу і зарплату? У мами пенсія 1200 гривень! Та їх вистачає тільки на ліки, а на комуналку та прожиття де брати?

Господи! Що з людиною? Гарячка чи вже хильнув зранку? Та не схоже.

— Сашко, що з тобою? Сідай до столу, поснідаємо. Та заспокійся й розкажи, що сталося.

Буває — і лінивий кінь стає дибки. І маленьке горобеня зненацька наїжачується всіма крильцями, роздуваючись, щоб хоч у мріях дорости до розмірів орла. Щось подібне і з Сашком? До столу не квапився сідати. Йому конче треба було виговоритися, випустити пару стоячи. Продовжував:

— Дожилися! Дорослі діти просять старих батьків: не вмирайте, бо нема грошей поховати. Похорони відміняються! А в економіці? Заводи лежать. Люди без роботи. А в нас про це всі мовчать! Нема винних?

— Сашко, побійся Бога, хто мовчить? Та про проблеми наші давно вже усе суспільство кричить, а ти тільки сьогодні прокинувся. Проспав усі майдани, всі революції, мовляв, хай інші, а я сам по собі. Пережду, перечекаю? Виходить, ти відрізана скибка, бо сам себе викреслив із суспільного життя!

Розмова була непростою. З одного боку — все-таки гість, з яким ніколи не було непорозумінь, а з іншого... Новоросія?! Та наш рід з діда-прадіда зрісся з Україною, як сіамські близнюки — ніколи не роз’єднати! А ти замахнувся на святе?

Ох, непростою була та розмова з дорослим чоловіком. Бо сорок років — це ж пройдено вже половину земного шляху, а що за цей час людина встигла зробити хоча б для самої себе? Ні сімейного затишку, ні порозуміння із сином-підлітком, ні спланувати своє життя надалі — до якого берега пристати...

Неприємний спогад залишила по собі та зустріч, але ж не ми, а Сашко був її ініціатором. Тим більше, навіть парламентарі, освічені й досвідчені не можуть домовитися там, під куполом. А що вже казати про нас, простих смертних?

І все ж, ця розмова, здається, мала свій сенс. Щось скресло в душі Сашка, щось таки зрушилося. Бо почав говорити спокійно, сів до столу і вже примирливо:

— Обідно, що наша влада все списує на Путіна. Може, на нього спишемо і наші квітневі снігові замети, а ми самі — білі та пухнасті, нічого не крали?

Зізнався: пресу не читає, телевізор не дивиться, у якихось акціях участі не бере, бо тижнями за кермом, а від пасажирів наслухаєшся такого, що вовком завиєш.

Як розібратися у всьому? Суспільство дедалі більше радикалі-зується. Бо після майданів-революцій у владі міцно вкоренилася п’ята колона, що чекає на реванш. А головне — намагаються правити бал «золоті мішки». Вони гальмують усі реформи-перетворення в Україні. На жаль, десь близько біля них і наш президент-олігарх. Тому й живемо від траншу до траншу МВФ, як собака на прив’язі. А з простих трудяг держава здирає нові, непосильні податки. Як розібратися у всьому таким, як Сашко?

Згадалися слова нашого знаменитого психіатра і просто мудрої людини Семена Глузмана:

— Молоді люди запитали мене: як могло статися, що донедавна мером Києва був одіозний Черновецький? І розпові-ли мені про нього купу анекдотів. Сміялися. А я до них: ви краще розкажіть мені анекдоти про себе. Чому, наприклад, не ходите на вибори, не голосуєте? А якщо й ходите, то чому обираєте не тих, кого треба, достойників, яким довіряєте, людей морально чистих, з почуттям громадянського обов’язку? Головне — кожен обраний має звітувати перед народом за кожен свій крок.

Слова цієї мудрої людини адресовані й Сашкові: що ти, голубе, сам зробив для України, щоб вимагати від неї чогось для себе?

Але, за великим рахунком, чи тільки Сашко винен у своїй недолі? Певні знання з різних предметів дала йому школа. Спонукала думати, аналізувати, робити висновки. А хто у нас переймається проблемами виховання підростаючого покоління, починаючи із самого малечку? Це ж прерогатива всього сус-пільства і передусім — влади. Та за всі роки нашої незалежності ми так і не почули жодної програми про те, як виховувати наших дітей, нашу молодь. Ні від державних структур, ні від партій. Отож основний вихователь — вулиця, а там — стільки спокус для незрілої, несформованої психіки.

Це звучить як гіркий анекдот. Під час недавньої прес-конференції хтось запитав Петра Олексійовича, чому його діти вчаться за кордоном. Президент, посміхаючись, відповів:

— Я не хочу, щоб мої діти стали мажорами.

Хіба це не подвійний стандарт: своїх дітей уберегти від шкідливих спокус, а про чужих нехай подбає хтось інший?

Така відповідь не красить президента, бо саме він, гарант Конституції, відповідальний за все, що діється в нашій країні, тим більше — за виховання молоді. Патріотичне виховання! Це вкрай важливо сьогодні, коли Україна борониться від агресора. І багато з тих, хто пройшов пекло війни, можуть стати прекрасними наставниками підростаючого покоління. Навчати дітей любити свій край і відстоювати незалежність України, віддавати всі свої знання, всі сили на її зміцнення. Протистояти геббельсівсько-путінській маячні про «Новоросію». Адже — і цим маємо гордитися — Україна — це справжній земний рай. Тут усього вдосталь: ріки й озера, гори, ліси і моря, не-осяжні поля, найродючіші чорноземи... Люби цю землю, дорожи нею, працюй задля неї, бережи від ворога і радій життю!

Та заважає наша хронічна біда: де два українці, там три гетьмани. І поки ті троє чубляться між собою за владу, потерпає весь народ. Цей біль і виплеснув поет кількома словами своєї молитви: «О земле, велетнів роди!».

Йдеться про велетнів духу, велетнів любові до всього, що називається Україною. Споконвічна боротьба гулліверів і ліліпутів. Це вони, наші кращі достойники, з боями пробивають у Верховній Раді найпотрібніші для суспільства закони. Це вони, наші кращі достойники, під шквальним вогнем російських завойовників відстоюють українські терени. Це їхній голос дедалі чутніше лунає на міжнародних форумах, й Україна крок за кроком переходить із фази прохача до чесних, відпові-дальних, партнерських відносин з нашими зарубіжними друзями.

За цей час ми навчилися давати гідну відсіч не тільки путінським бойовикам за порушення режиму тиші на лінії розмежування, а й тим недоброзичливцям, які хапаються за найменший привід вкусити, зганьбити Україну.

Ось як зараз. Україна, бачте, не впустила на пісенне «Євробачення» російську співачку, оскільки та, на порушення наших законів, виступала в тимчасово окупованому Криму. Комусь дуже хотілося здійняти з цього приводу бурю у склянці води, прозвучала навіть вимога відлучити Україну від кількох наступних пісенних конкурсів.

Гідну відсіч цим політиканам дав наш відомий журналіст, публіцист Віталій Портников:

— Краще пропустити одне чи два «Євробачення», ніж втратити честь!

Ось так! Коротко і ясно!

А як тут не згадати нашого іншого достойника — поета-пісняра Юрія Рибчинського.

— Якою я бачу Україну? — перепитав він і відповів: — Щоб кожен росіянин з Федерації хотів жити в Україні. Щоб в Україні хотів жити кожен єврей з Ізраїля, кожен українець з Канади і кожен українець, який мешкає зараз тут.

А ми все говоримо про якусь дорожню карту для України. Та ось вона, дорожня карта нашої Вітчизни, наш дороговказ! І нехай щастить нам на цьому нелегкому шляху.

Агов, Сашко і всі, хто досі у сумнівах і на роздоріжжі, приєднуйтесь до мільйонів співвітчизників-патріотів, велетнів духу і любові до рідного краю! Бо наше єдине місце — під сонцем України. А одвічний сусід і одвічний ворог — російський ведмідь і його п’ята колона на наших теренах — уже готові до останнього стрибка — зламати, знищити Україну як державу.

Сьогодні Батьківщина як ніколи в небезпеці. І тому все сус-пільство, кожен із нас має стати бійцем. Тільки так — усім миром об’єднавшись — маємо захистити свою цілісність і незалежність, своє майбутнє.

Чуєте, сурми кличуть до рішучих дій, до боротьби за незалежність країни, за ідеї Революції Гідності? Час не жде!

Майя ФІДЧУНОВА.