№ 50 (21841) четвер 25 травня 2017 року

Офіційний вісник Європейського Союзу опублі-кував рішення про безвізовий режим для громадян України. Згідно з ним українці зможуть в’їжджати в країни ЄС з 11 червня.

Президент Петро Порошенко вважає, що рішення Ради Євросоюзу — історичне: «Це — неначе повернення додому після довгої та виснажливої  подорожі… Повернення до нашого спільного європейського дому». «Цінуйте свій український паспорт. І любіть Україну!» — додав він.

Отже, вже з 11 червня українці зможуть подорожувати до країн Шенгенської зони тільки з біометричним паспортом (не внутрішньою ID-карткою).

Без візи можна буде відвідати практично будь-яку країну ЄС: Австрію, Бельгію, Німеччину, Грецію, Данію, Іспанію, Італію, Латвію, Литву, Люксембург, Мальту, Нідерланди, Польщу, Португалію, Словаччину, Словенію, Угорщину, Фінляндію, Францію, Чехію, Швецію та Естонію, окрім Великобританії та Ірландії, які не входять до складу Шенгенської зони. Відкриті для нас і країни ЄС, які не входять у Шенгенську зону: Болгарія, Хорватія, Кіпр і Румунія, та інші країни, які не є членами ЄС, але входять до Шенгенської зони: Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія.

Віза не потрібна винятково для короткотермінових поїздок — до 90 днів за півроку. Будьте уважні: якщо ви перебуватимете довше, то вам узагалі можуть заборонити в’їзд на територію ЄС. При цьому кількість перетинів кордону України з ЄС не обмежується. Ви можете хоч щодня їздити до ЄС і назад. Головне — не перевищувати обмеження — 90 днів за півроку.

Ви знаєте, з чого починається будь-яке будівництво? Ні, не із закладання фундаменту. З комплексної оцінки земельної ділянки на предмет того, чи зможе певна територія (а на Одещині будь-які квадратні метри були і залишаються золотими!) безпечно для людей витримати поверхове навантаження майбутньої споруди, чи не зашкодить запланований об’єкт довкіллю, яка його пожежна безпека… Сотні моментів, які вивчаються і враховуються перед тим, як закласти перший камінь чи вбити першу палю.

Такою важливою роботою зайняті працівники Одеської філії державного підприємства «Укрдержбудекспертиза». Про його діяльність під час щотижневої апаратної наради доповідала заступник начальника філії Марина Шадріна. Вона, зокрема, сказала, що впродовж 2016 року колектив організації провів майже 2,5 тисячі експертиз на загальну суму 8,5 млрд грн, що дозволило заощадити понад 742 млн грн державних коштів. Тобто упереджено похибки у розрахунках архі-текторів та будівельників, що в майбутньому могло завдати шкоди як самим зведеним спорудам, так і, що найважливіше, людям.

За словами доповідачки, великою проблемою залишаються численні помилки у проектній документації, що неодмінно призводить до збільшення тривалості експертизи, а звідси — скарги та невдоволення замовників таких експертиз на буцімто зумисне затягування оплаченого процесу. І хоча структурний підрозділ силами своїх найдосвідченіших спеціалістів проводить численні навчальні семінари для проектувальників, проблема ніяк не вирі-шується на краще. Знову й знову проектувальники наступають на одні й ті ж граблі.

У вівторок прокурор Одеської області Олег Жученко розповів журналістам на прес-конференції про три резонансні справи, які розслідує очолюване ним відомство.

Поліція, прокуратура та СБУ в Одеській області зібрали докази і встановили причетність до захоплення судна «Чорноморець-27», вартістю понад 11 мільйонів гривень, колишнього очільника Ялтинського морського торговельного порту Андрія Орлова.

Прокуратурою, зокрема, встановлено, що у березні 2014 року самохідний морськой плавкран «Чорноморець-27» з портом приписки — м. Южне, орендований у державного підприємства «Адміністрація морських портів України», що стояв в акваторії Ялти, за вказівкою Орлова був незаконно поставлений на баланс Ялтинського порту. За його ж розпорядженням на борт судна піднялися озброєні люди і, погрожуючи зброєю, наказали команді залишити його і передати окупантам. Команда «Чорноморця-27» спочатку чинила опір, але була змушена покинути буксир, оскільки це реально загрожу-вало життю. Наразі прокуратура Одеської області отримала рішення суду про затримання колишнього чиновника для застосування до нього запобіжного заходу — утримання під вартою. Підозрюваного оголошено у розшук.

Прокуратура Одеської області здійснює процесуальне керівництво у карному проваджені за фактом захоплення морського судна (ч. 2 ст. 278 Карного кодексу України).

Друге резонансне розслідування, яке провадить прокуратура, стосується подій 19 лютого 2014 року. Йдеться, зокрема, про звинувачення головного лікаря санаторію «Біла акація» у незаконному розміщенні на території цього закладу групи «тітушок».

У третю неділю травня в Україні вшановують жертв політичних репресій часів комуно-більшовицького режиму. Цьогоріч, нагадаю, маємо сумний ювілей — 80-ліття від початку терору 1937—1938 років.

У суботу, 20 травня, на Західному цвинтарі відбулося відкриття меморіальної дошки жертвам комуністичного терору. В жалобній церемонії взяли участь представники облради та облдержадміністрації, духовенства, громадськості.

У суботу, 27 травня, відбудеться багатотисячна молитва за Україну християн різних конфесій і деномінацій. Головна подія проходитиме у Київському палаці спорту.

«Ми щиро і сердечно запрошуємо вас бути учасником такої важливої події. І для вас буде приємно, що там буде ваша лепта, там буде ваша молитва, там буде ваше серце. Бо ми всі вболіваємо за долю нашої країни», — підкреслив у відеозверненні до християн голова оргкомітету Дня молитви, старший єпископ Церкви християн віри євангельської України Михайло Паночко.

Дізнавшись, що в Одеському історико-краєзнавчому музеї відкрилася виставка «Геноцид проти ромів — пам’ятай, щоб протистояти», я з хвилюванням пригадав Березівку 1942 року й події, які сталися там у червні.

Опівдні сонячного дня, виїхавши із села Червоний Агроном (назву окупанти не змінили), я спрямував коня до Бендерського шляху. Польова дорога бігла вздовж лісосмуги, і в око впали почервонілі ягоди на одинокій вишні. Вони, звичайно ж, були ще кислі, але я не втримався, почав рвати їх, наповнюючи кошик поверх зарізаної курки та коржа з ячмін-ного борошна, подарованих дядьком, від якого віз важливі дані про військовий гарнізон керівникові нашої підпільної організації на Міщанці у Березівці Володимиру Федоровичу Дяченку. Кошик мав служити «громовідводом» на випадок з’ясування окупантами мети мого виїзду з містечка.

Але на Бендерському шляху відбулася інша — несподівана — зустріч. З підводами румунських циган. Попереду їхнього обозу верхи скакав жандарм, а за ним підтюпцем бігли досить справні коні у гарних наритниках з китицями. Правували кіньми вусаті чорняві чоловіки в сорочках навипуск, на плечі їм спадало довге волосся. А поруч сиділа чорнява дітвора, захоплена незнайомими краєвидами.

— Українян! — вигукнув, показавши пальцем на мене, один з вертлявих хлопчаків.

Я пригадав недавню розмову з Володимиром Федоровичем. Він казав: «З євреями розправилися кровопивці, тепер за циганів узялися...».

Щиро вітаємо колектив «Чорноморських новин» з ювілеєм! Бажаємо від душі миру в родинах і миру в країні, здоров’я, щастя, добробуту, успіхів у всіх творчих справах.

І велике спасибі вам за вашу працю, за вашу витримку, бо ви є особливий колектив — патріотична еліта півдня України. Ви пройшли дуже великі випробування — і часом комуністичного режиму, і часом незалежної України, де також не було легко. Бо сучасна влада, м’яко кажучи, недосконала, хоча могла б і повинна зробити життя в країні кращим, але їй це не вдається...

З голови не випадає остання зустріч з Сашком. Здавалось би — з якого дива? Зовні цей сорокарічний чоловік — нічим не примітна сіренька пташечка: пройдеш мимо — не обернешся поглянути ще раз.

Та й знайомі з ним не такі вже й близькі. З десять років тому він на пару з моїм онуком працювали у якогось господаря. Відтоді вряди-годи навідується до нас, проста, чемна, ненав’язлива людина.

Правда, після першої пляшки пива, знаємо, почне свій плач Ярославни: і те у нього погано, і це не так. Й усі, мовляв, ладні його надурити, а то й ославити. Одне слово:

У сусіда хата біла,
У сусіда жінка мила,
А у мене ні хатинки,
Нема щастя, нема жінки.

Втім, хата у нього нині вже є — купив з допомогою батьків. Але знову не так, як у людей: виявляється, поставили її без належного фундамента, отож стіни просідають, дах протікає...

На сотках землі — старий садок — дерева від сушняка не обрізані, не побілені, і жодної грядки під городину. Не доходять руки? Не заладилося і з подружнім життям: розлучилися, живуть порізно. Син, тринадцятирічний, не добирає слів на адресу батька.

Ми, на якомусь етапі замилувавшись собою, непомітно сповзли до того (чи нас привчили до цього раніше?), що нема в Україні свого Пророка, котрий допомагав би нам долати скруту чи халепу, в які ми постійно потрапляємо, довіряючись пророкам чужим, не перевіреним практикою нашого, українського життя. Тому цілими гронами звалюються вони нам на голову з волі тих, хто не гірше за ворогів народ свій обдирає під прапорами всіляких реформ, які до краю виснажують українців та Україну («Не так тії вороги, як добрії люди...»). І, нарешті, дісталися до найсвятішого — фізичного продажу праведної нашої землі, густо политої кров’ю та потом українців від дня їх появи до сьогодні.

Донедавна із самого малку дітям прищеплювали любов до землі, вчили берегти її, захищати. І що? Все це скінчилось? І рідна земля піде «з молотка», за безцінь, нуворишам, які в українській землі бачать для себе не що інше, як банківські рахунки з багатьма, багатьма нулями. А ми? Що бачимо ми у своїй землі, коли обговорюємо саму можливість її продажу? І кому? Тим, хто ніколи не орав її, не засівав золотавим зерном, не жав колосся, боячись втратити з нього бодай зернину, за яку надовго саджали у сибірські табори ледь живих від голоду українців...

Сьогодні аграрна буржуазія хоче узаконити власність на сотні тисяч гектарів нашої землі шляхом її легалізації через продаж на так званих аукціонах. Тому сподівання, що ми з цих гектарів будемо якісніше харчуватися — марні, бо «казав пан, що кожух дасть...», але, як знаємо, тепліше не стало.

Революція

У країні є невдоволення як владою, так і змінами, і воно зростає. Ми незадоволені тим, що ми не зростаємо, на відміну від сусідніх країн. Ми за останні три роки зубожіли. Ми незадоволені тим, що йде війна, що в нас є переміщені особи, що зростає злочинність. Ми незадоволені тим, що в нас у головах тривожна невизначеність. Деякі реформи не починаються, інші не закінчуються. У результаті ми вкрай розчаровані владою.

Щоб мати якесь системне уявлення про те, чому так усе відбувається, треба сформулювати запитання, на які ми хочемо одержати відповіді. Може, не варто було починати? Чи був у нас вибір? Чи ми приймали рішення?

Майдан розпочався з цілком конкретних речей. Зокрема, з того, що нам не дали можливості підписати документ, що тісніше пов’язує нас з Євросоюзом — політичною структурою Європи, а вилилося це в те, що для мене означає «вибір долі». Це не бажання, скажімо, підвищити зар-плату або зменшити податки. Таких вимог на Майдані не було. А був саме вибір долі. Ми мали піти від євразійської цивілізації до європейської. Така різка зміна цивілізаційного стану — неймо-вірно складна річ. Ризики колосальні. Ніхто успіху не гарантує. Це — зміна соціального порядку, кардинальна зміна життя. Якщо вийде, то це називається революція. А якщо не вийде, то — заколот, переворот тощо. Поки ми не програли, ми називаємо це революцією. І це пояснює дуже багато з того, що з нами відбувається.

24 травня минуло 275 років від дня смерті гетьмана Пилипа Орлика (1672—1742)

Пилип Орлик посідає особливе місце серед українських гетьманів. 

Як гетьман-емігрант, послідовний борець за ідею незалежної України й автор незвичайної угоди з козацтвом щодо подальшої долі України й Запорожжя, яка в історії отримала назву першої Конституції української держави.

Пилип Орлик народився 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині. Походив з чеського роду. Батько Степан, беручи участь у польсько-турецькій війні, у грудні 1673-го загинув під Хотином. Усі турботи про дітей лягли на плечі матері Ірини Малаховської, яка була з литовсько-білоруського шляхетського роду. Вона таки добре дбала про дітей, бо освіту Пилип отримав у Києво-Могилянському колегіумі. Там він навчався красномовства і філософії у славетного на той час професора Степана Яворського, до якого хлопчина прив’язався всією душею і ставився з великою пошаною. Яворський був першим добродієм-повірником молодого, обдарованого небуденними здібностями хлопця.

22 травня — важлива дата для кожного українця. Цього дня у 1861 році тіло Тараса Шевченка перевезли з Росії до України й перепоховали на Дніпровій кручі.

З цієї нагоди в Одеській ЗОШ № 55 відбувся захід, у якому взяли участь педагоги, учні, їхні батьки, бібліотекарі, а ще — член Національної спілки письменників України Микола Суховецький.

На початку дійства прозвучав запис пісні «Реве та стогне Дніпр широкий…», який усі вислухали стоячи. Потім у своєму слові директор школи Ірина Миколаїв-на Бадюк зазначила, що українські школярі — це майбутнє нашої країни і що вони мають втілити в життя мрію Великого Кобзаря про щасливу долю для свого народу.

Наче розвиваючи ці слова, в одному з наступних виступів пролунало:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

Нещодавно у Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова відбувся «круглий стіл», присвячений 200-річчю заснування Рішельєвського ліцею. Одеські науковці виступали з доповідями, в яких висвітлювали різні аспекти розвитку ліцею, що існував у нашому місті у 1817 — 1865 роках і був трансформований у Новоросійський університет — перший вищий навчальний заклад на території Південної України.

На жаль, внесок Рішельєвського ліцею у розвиток точних наук, або наук природничого циклу, був лише згаданий пунктиром, як, утім, і його місце у тогочасному громадському житті України (хоча ці аспекти вдало висвітлені у підготовленому доцентом ОНУ ім. І.І. Мечникова О.О. Синявською чудовому виданні — збірникові мемуарів викладачів та вихованців Рішельєвського ліцею).

Певною мірою як компенсаторний факт можна сприймати підготовлений автором цих рядків текст, що наприкінці «круглого столу» був підтриманий учасниками заходу у вигляді резолюції-ухвали:

«Одна з важливих ниток, що пов’язує сучасне та минуле, символізує єднання з традиціями, — пошанування видатних історичних постатей, зокрема встановленням меморіальних дощок. 200-річчя заснування Рішельєвського ліцею спонукає до актуалізації постаті, яка, будучи частиною історії цього закладу, одночасно символізує традиції розвитку української культури, боротьби за незалежність України, міжнаціональної толерантності. Йдеться про Миколу Івановича Гулака (1821 — 1899) — українського математика, історика, філософа, літературознавця, перекладача, громадського діяча.

Минулої неділі в Одесі сталася визначна подія — а водночас й велике свято католиків східного й західного обрядів. На житломасиві Котовського у Суворовському районі — імен цих привидів з потойбіччя вже не знають, слава Богу, діти й онуки тутешніх мешканців — освячено храм Вознесіння Господнього та створено парафію Україн-ської греко-католицької церкви, котра постала тут винятково на пожертви вірних УГКЦ, без жодної участі держави.

Дуже символічно, що саме в День пам’яті жертв політичних репресій — 21 травня — в Одесі відбулася подія, якої давно чекали. Чекали вірні УГКЦ — церкви репресованої, розстріляної, засланої у віддалені райони комуністичної імперії. Церкви, котра все-таки жила і діяла, хоч і в підпіллі, незважаючи ні на які заборони, і виконувала свою основну місію — рятування людських душ Божим словом, і виховувала українських патріотів. Церкви, котра відродилася разом з відродженням Української державности — що б там не говорили про нашу державу злостиві недруги та відверті вороги. Церкви, котра продовжує розвиватися.

Цієї події чекали довгими роками. За створення нового храму греко-католики ревно молилися у тісних каплицях, щоразу вистоюючи літургію навіть на вулиці, поза стінами свого храму. Кількість вірних постійно зростає, особливо втішають молоді обличчя, котрі часто переважають на недільних та святкових богослужіннях, долучаються до всіх заходів, що їх уряджає церква. Багато разів мінялася влада у місті, та, незважаючи на численні звертання керівництва УГКЦ, громадян міста, жодна не зробила й півкроку назустріч цій істино українській церкві — та саме тому й не йшла вона, мабуть, назустріч людським надіям.

Зовсім недавно — 19 січня цього року — у «Чорноморських новинах» була опублікована добірка віршів десятикласника Одеської гімназії №9 Владислава Єрьоменка. Нині ж маємо нагоду представити Владислава вже як автора першої поетичної книжки «Ліквідація підліткових мрій», що побачила світ у видавництві «Прес-кур’єр».

Увазі читачів пропонуємо передмову до збірки В. Єрьоменка, яку написав член Національної спілки письменників України Василь Полтавчук, та відзив про неї Володимира Панченка — відомого літературознавця, доктора філологічних наук, професора Національного університету «Києво-Могилянська академія».

З покоління правдорубів

Ці рядки Ліни Костенко не раз згадувалися мені, коли читав я написану верлібром першу збірку Владислава Єрьоменка, яку юний автор назвав криком власної душі. Дуже можливо, що таке визначення спровоковане  притаманним підлітку максималізмом, але точність і доречність його визначення є, на мою думку, безсумнівними.

Одинадцятирічна одеситка Марійка Міндак підкорила Італію

Одеса знову на вершині музичного Олімпу: з Італії з черговою перемогою повернулася Маша Міндак, 11-річна учениця Ольги В’ячеславівни Яцинюк, викладача по класу фортепіано музичної школи №5.

На 27-у міжнародному конкурсі юних музикантів Citta di Barletta Маша завоювала відразу дві нагороди: першу премію і спеціальну премію за виконання твору національного композитора. Вона вразила журі своєю віртуозною грою на роялі і майстерною інтерпретацією п’єси «На гулянці» відомого українського композитора Ігоря Шамо, за що була удостоєна участі у фінальному гала-концерті конкурсу, який став грандіозною музичною подією навіть для досвідченої Барлетти. Це місто, розташоване в «підборах» італійського чобота, має славу музичної столиці Італії.

За кількістю учасників і представлених країн 2017 рік виявився рекордним: у Барлетту приїхали понад 400 юних виконавців з усіх областей Італії та з 57 країн світу. Citta di Barletta — найголовніший в Італії міжнародний конкурс серед молодих музикантів.

На минулу  неділю учасники програми «Місце зустрічі — діалог», що реалізується громадською організацією «ВСАД «ІТ-бабусі», запланували оздоровчий виїзд до Затоки.

Але напередодні лив сильний дощ із градом й увечері, зрозуміло, залунали телефонні дзвінки: може, відмінити поїздку? Та ми вирішили: не погода впливає на нас, а ми робимо погоду! Разом нас багато — понад п’ятдесят осіб, і що нам заважає просто розігнати хмари такою великою компанією?

Треба сказати, нам це вдалося. Двома повними автобусами ми приїхали до Затоки. Тут було сонячно і вітряно, хоча вчорашні калюжі ще не висохли. На пустельному пляжі з піщаними барханами ми робили зарядку цигун, яка зарядила нас усіх силою та енергією. Після цього практикували «уважні кроки» — спеціальну вправу для тих, хто хоче довго й активно залишатися в строю. Було радісно і спокійно. Кудись поділися тривога, смуток, образи на життя, претензії до інших. Потеплішало.

Тим часом чергова команда волонтерів готувала бутерброди і юшку із червоної риби та сома. На кухні за головного був справжній ізмаїльський рибак Микола Мілітейович, який чаклував над чималим казаном. Після обіду захотілося поспівати пісень. Поділились на команди і поспівали, почитали вірші, подякували одне одному. День добігав кінця. Почали збиратися в дорогу додому.

Весняний і літній сезони — період полінозів — сезонних алергічних ринітів, що викликає пилок квітучих рослин. Поліноз — захворювання більш відоме як «сінна лихоманка. Оскільки, за даними ВООЗ, у світі страждають на цю недугу близько 10 відсотків землян, легко уявити, скільки наших краян у цей період року почуваються зле.

Про «сінну лихоманку» та шляхи її подолання ми попросили розповісти фахівця — отолоринголога, кандидата медичних наук Володимира Юрійовича ГАЄВСЬКОГО.

— Володимире Юрійовичу, тож як виявляє себе сінна лихоманка?

— Набряком слизової оболонки і збільшенням виділень з носа, підвищеною сльозоточивістю, свербінням у ділянці носа, піднебіння, очей, нападоподібним чханням, нерідко — підвищенням температури. Часто-густо виникає припухлість повік та з’являються темні кола під очима.

— Чим це загрожує?

— Насамперед — дискомфортом. Незважаючи на те, що симптоми, які розвиваються, не є загрозливими, вони створюють помітні проблеми: різко знижуються працездатність та якість життя. До всього, полінози є передвісниками можливого розвитку більш важких захворювань, які завершуються інвалідністю (наприклад, бронхіальної астми).

— Які вікові групи найуразливіші до алергійних ринітів?

На відновленій льодовій арені в Одеському палаці спорту вперше пройде чемпіонат світу з хокею серед юніорів у дивізіоні ІВ. Таке рішення було прийняте  на генеральному конгресі Міжнародної федерації хокею у Кельні. 

«Завдяки вдалому господарському рішенню розпочинається нова сторінка хокейного спорту. Я вітаю всіх із цією знаковою подією для Одещини. Безумовно, це позитивно вплине на туристичну та інвестиційну привабливість нашого регіону», – наголосив голова Одеської обласної ради Анатолій Урбанський.