Чотири самітності і сніговик

Кожна з цих чотирьох подруг живе начебто у своєму кубельці, зі своїми проблемами чи проблемками, а проте, кожна дещо таки нафантазовує про себе, про своє благополучне життя, наприклад, про сина, котрий приніс дороге вино, полагодив сантехніку. Є в цьому якась нещирість, не сумісна з нібито давньою дружбою, бажання справити враження, є духовна віддаленість одна від одної. Зібравшись докупи, вони розмовляють, фактично, ні про що, четверо старших жінок, що майже змирилися — тою чи тою мірою — зі своєю долею: Жанна, Ліза, Піскунова, Ольга. Четверо цілковито різних, а назагал усе-таки однакових жіночих доль, зіграних з любов’ю, вигадливо, дотепно…

В цих ролях бачимо на сцені справжніх майстрів, що можуть одним-двома словами, скупим порухом чи й мімікою сказати навіть те, що недомовлене автором. Й одразу розуміємо, що бачимо на сцені майстер-клас від провідних актрис театру, заслужених артисток України — відповідно Тетяни Глущенко, Галини Кобзар-Слободюк, Світлани Гужви, Ірини Черкаської. І що саме для них, вочевидь, і виставу цю задумано, й обрано цю п’єсу — попри всю її очевидну слабкість, яку актриси дезавуюють своєю майстерністю. Ось Жанна — господиня дому, котрій дуже хочеться виглядати цілком благополучною, у котрої добрий син, вона стримана в розмові та в рухах, але за цією стриманістю вчувається певна якась напруга. Ліза — більш відверта, безпосередня, відкрита. Знана актриса у цій ролі суттєво доповнює наші знання про її творчий потенціал. Піскунова: роль характерна, нібито командирська, хоча насправді вона так само залежна від родинних обставин. Нарешті — Ольга, при з’яві якої на сцені одразу починаєш згадувати попередні ролі актриси. Дуже своєрідна, з яскраво вираженим непростим характером, майстер перевтілення. Від актриси завше чекаєш чогось характерного лише для неї, неузвичаєного — у поводженні на сцені, в інтонаціях її голосу, і вона виправдовує ці сподівання. Про таких кажуть в народі: у ремесла — золоте дно. Вона уміє знайти якусь деталь, яка може підкреслити образ героїні, а її імпровізації завше доречні, як і тонкий, часом ледь помітний гумор. Під маскою самодостатності, незалежності її героїня ховає таку саму незахищеність, як й інші.

Не часто з’являються ці актриси на сцені, бо є молодь, котра прагне ролей і ролей, прагне самоутвердження… І ще не узвичаєна в наших театрах практика: зробити інколи виставу якщо не для одного, то для кількох акторів старшого поко-ління, ще виповнених творчою снагою та життєвою енергією, зробити свято для них, як-от у даному конкретному випадку. І в цьому сенсі факт народження цієї вистави співзвучний з тим катарсисом, який переживають її героїні.

Отак вони собі розмовляють, четверо вже старших жінок, майже ні про що, аж тут — справді, як наче сніг на голову — немовби з неба з’являється перед ними юнак на ім’я Артур (артист Євген Юхновець). Достоту ніби янгол небесний — весь у білому, загадковий і таємничий — і втаємничений теж: у їхнє очікування дзвінка, в життя їхньої американської подруги.

Спочатку юнака радо приймають у своє коло, далі починають підозрювати в ньому авантюриста, хочуть навіть відлупцювати, а насамкінець — щиро допомагають матеріально, що й було метою візиту його до цих чотирьох старших дам, бо, каже, Америка «не його країна» (трохи дивно як на молодого хлопця, але — трапляється й таке). Він шукає свободи, чистого повітря й хоче дістатися Тибету. Якось так майже по-шукшинськи він прийшов дати їм волю. Отут саме й відбувається їхній катарсис. Кожна звільняється від задавнених умовностей, кожна може сказати про себе: я вільна. А може, й не випадково цей хлопчина прийшов у їхнє життя й так само пішов далі своєю дорогою — в надії знайти ту свободу й те чисте повітря, яким легко дихати. Він мовби просвітив їх невидимими цілющими променями, й вони проявляються, наче фотонегативи (коли ще не було цифрової фотографії). Що він такого розповів їм про себе, чим змусив їх думати інакше, що вони всі, як одна, віддають йому на дорогу свої гроші, ігноруючи можливі неприємності вдома? Хоч і не в грошах, зрештою, справа. Щоб зрозуміти це, треба подивитись виставу. Постановники закликають глядача зупинитись у своїй життєвій коловерті, трохи замислитися…

І знову сніг, він весело поблискує у променях світла, а велика блискуча куля видається такою близькою. Подруги залюбки виліплюють сніговика, вже цілком розкуті, звільнені від своїх комплексів. З якоюсь легкістю, як у совєтських «благополучних» п’єсах, завершується дійство, і не важливо, де воно відбувається — в Україні, Росії чи в Білорусі, воно відбувається на постсовєтському просторі, й це вже розрахунок на відповідного, ностальгійного глядача. І не важливо, коли воно відбувається — це може бути і в наш час, і кілька десятиліть тому; тут так само, за незрозумілою логікою чи й зовсім без неї, звучать російські пісні, — втім, вони тут доволі часто звучать у виставах. Тут люди читають Толстого і Достоєвського — справді, а кого ж іще читати білорусам чи українцям, у них пієтет, вони ж бо своєї літератури не знають. І не важливо, з ким це все відбувається, — може, з нами?

Роман КРАКАЛІЯ.

Замість післяслова. Подивитися прем’єрні покази вистави «Маленький світ» можна 20 та 21 травня, початок о 18.30.

Р.К.