Одеський Лаокоон та інші принади Думської площі

Осередок зібрань одеської аристократії дійшов до наших днів дещо видозміненим — наприкінці ХІХ сторіччя до його реконструкції долучився співвітчизник Торічеллі Емілій Вей. Саме за його задумом на місці відкритого у бік театру курдонера було зведено велику залу, а оздоблення фасад ускладнене додатковими архітектурними деталями. Східна фасада клубу, обернена в бік Думської площі, вирішена у вигляді рустованого цоколю з розташованим над ним бельетажем, декорованим в середній частині чотирма жолобковими півколонами, спертими на фігурні консолі, надвіконними сандриками лукової форми та трикутним начілком. Обабіч середньої частини фасада вирішена симетрично: за прямокутними вікнами з трикутними сандриками розташовані обмежені рустом осі з трифоріями, увінчані дужними фронтонами, що виступають з площини аттики. Відкрита зусібіч будівля має два внутрішні світлові дворики та зовнішні тераси, оточені фігурними балюстрами на південній та північній фасадах. Середня частина західної фасади, що дивиться на Театральну площу двома трійнями великих лукових вікон з розташованими між ними дверима, завершена невеликим лучковим фронтоном з трьома втопленими у нього неглибокими нішами. Архітектонічне вирішення чола доповнене ледь помітними ризалітами, що несміливо виступають обабіч вікон. 

У буремні часи розпаду Ро-сійської імперії в будинку ан-глійського клубу на початку 1918 року розмістився губернський комітет комуністичної партії, а згодом — музей імени Жовтневої революції. У середині ХХ сторіччя будинку довелось пережити чергову реконструкцію, здійснену будівничим Генрихом Топузом, аби 1965 року прийняти до своїх покоїв сховище коштовностей. Саме тоді у будинку розмістився перший в країні Музей морської флоти, за експонатами якого можна було відстежити багату історію розвитку кораблебудування та торгової флоти держави. У залах музею увагу відвідувачів привертали цінні документи, світлини, діорами, електрифіковані мапи, схеми, ювелірно виконані моделі суден — від давніх кочів до сучасних атомоходів, а також моделі бота Петра І, пароплава «Діана», на якому плавав Петро Шмідт, кітвиця ХІІ сторіччя, піднята з дна Куяльницького лиману, унікальне зібрання друкованих видань, медалі на честь географічних відкриттів та інші реліквії.

Але 29 квітня 2005 року це сховище скарбів охопило полум’я. Наступного дня одна з одеських газет вийшла з повідомленням: «О другій годині ночі 29 квітня до головного управління МНС України в Одеській області надійшло повідомлення про загоряння музею морської флоти України на вулиці Ланжеронівській, 6. Перші пожежно-рятувальні підрозділи прибули на місце вже за шість хвилин після виклику: відбувалось відкрите горіння покрівлі музею по всій площі, приблизно у тисячу квадратних метрів. Пожежі одразу було надано найвищий номер виклику — 3. Гасіння очолив керівник головного управління МНС України в Одеській області генерал-майор служби цивільного захисту Юрій Антипов. Для ліквідації пожежі було задіяно 90 чоловік особового складу підрозділів МНС, дванадцять одиниць основної та шість спе-ціальної техніки. До четвертої години ранку пожежа була локалізована, а цілком погашена о 7:42. Вогонь встиг знищити покрівлю музею та міжгорищні перекриття. Завдяки професійним діям співробітників пожежних рятувальних підрозділів МНС від вогню був цілком врятований архів та усі експонати музею... Вже сьогодні відомо, що на момент пожежі в музеї була несправною охоронно-пожежна сигналізація».

Уцілілі експонати було переміщено до інших приміщень, а будівля музею кілька років просто стояла оточена парканом, від чого поміж мешканців міста почали ширитись недобрі чутки. У січні 2009 року тисячі містян та усіх небайдужих до архітектурної спадщини Одеси зібрали підписи щодо збереження музею морської флоти й звернулися до парламенту України: «Шановні народні депутати! 15 грудня у Верховній Раді був зареєстрований законопроект №3453-1, яким предбачено виключити з переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, декілька архітектурних раритетів міста Одеси, зокрема музей морської флоти України. Морський музей — це не тільки раритетна будівля в самому центрі історичної частини Одеси. Це ще й пам’ятка культури національного значення, одна з тих, які формують неповторне архітектурне обличчя міст України. Це знакове місце для мешканців Одеси, вся історія якої пов’язана з морем і морською флотою». Завершувалась петиція проханням: «Шановні депутати! Просимо вас не допустити ухвалення цього законопроекту — чергового блюзнірства як відносно Одеси, так і України в цілому!»

Чи ці голоси на можновладців вплинули, чи сумління в ласих до цікавих і вигідно розташованих споруд комерсантів прокинулося, але справа таки зрушила з мертвої точки. 8 липня 2016 року одна з одеських газет вийшла з повідомленням: «Вперше від 2005 року, коли в будинку Музею морського флоту сталася пожежа, колишній англійський клуб відчинить свої двері для відвідувачів. Він стане локацією для Одеського кінофестивалю, де створять експериментальний виставковий простір. Десять молодих україн-ських митців від 19 до 23 липня представлять свої твори, об’єд-нані проектом під назвою «Внут-рішнє кіно». Вхід вільний».

Південна частина площі, а власне перехрестя вулиць Пушкінської та Ланжеронівської є цікавою своїм переїздком, а саме його мощенням. Мостинець тут вкритий керамітом — штучним каменем жовтої барви у вигляді цегли. Виготовлений за спеці-яльною технологією на фабриці в Угорщині, кераміт з’явився в Одесі на зламі ХІХ-ХХ сторіч, коли міська влада обирала матері-

ял для брукування вулиць. Та оскільки таке покриття було надто дорогим, хоча й вельми довго-вічним і надійним, від такого бруку довелось відмовитися.

З огляду на естетичний набуток Думська площа є одним з найулюбленіших місць проведення вільного часу одесців та гостей нашого міста. За останні роки вона приймала і школу танців для всіх охочих просто неба, і кінотрансляції в рамках міжнародних фестивалів, і концерти різних колективів, зокрема «Океану Ельзи». Щороку головна новорічна ялинка також встановлюється тут, перед будинком міської ради, ваблячи сюди і дорослих, і малечу. Якби навколишні будинки вміли говорити, вони б розповіли про безліч кумедних і цікавих персонажів з карнавальної ходи, яка не раз крокувала площею 1 квітня, або про сотні містян, які смолоскипною ходою вшановували пам’ять Степана Бандери 1 січня, чи тих одесців, які навесні 2014 року багатотисячним маршем з антивоєнними гаслами засуджували московську окупацію Криму та вимагали від російських загарбників забратися з України.

А свідченням україноцентричности Одеси під час визвольних змагань українського народу часів розпаду Російської імперії стала велелюдна акція 14 березня 1920 року, приурочена пам’яті великого сина України Тараса Шевченка, головні дійства якої й відбулися на Думській площі. Тут був встановлений тимчасовий пам’ятник поетові, а маніфестанти всупереч наказу окупантів про заборону на використання жовто-блакитних прапорів заполонили майдан українськими стягами.

Історик Олександр Музичко у своїй статті «Шевченківське свято в Одесі 1920 року» назвав цей захід «наймасовішою громадською акцією в історії Одеси ХІХ — перших десятиліть ХХ сторіч» та «однією з найяскра-віших та переламних подій не лише міста, але й України загалом». Описуючи події на Думській площі, дослідник зазначав: «Під час проведення мітингу біля пам’ятника Тарасові Шевченку на Думській площі, навколо якого вишукувалися вояки ЧУГА, українські школярі заглушили спроби співу «Інтернаціоналу», українці стягнули з трибуни більшовицьких промовців. Натомість більше промовляли представники «Просвіти» та вояків. Особливо велично виглядало виконання «Заповіту» на музику К. Стеценка хором «Просвіти»: «Внизу шу-міло Чорне, козацьке море, якого клаптик видно було щілиною між мурами. Площа вкрита непроглядною масою святочно настроєного, заслуханого народу. Одним злучені пієтизмом для поета, недавно розділені непроходимим кордоном наддністрянці й наддніпрянці ось тут об’єднувалися духово, віддаючи поклін борцеві за волю поневолених, кріпилися на боротьбу за ідеали пророка». За описом М. Дем’янчука, «тисячна маса слухала «Заповіт» з непокритими головами, в святочному зосередженні, а внизу клекотіло Чорне море… Могутні слова «Заповіту» відбивалися луною від окружаючих площу будинків, поривалися випадами вулиць у сторону Чорного моря, наче стелилися на його хвилях, та рокотом грому неслись у широкий світ, наче наказуючи: «…Кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте!». Мені тоді здавалося, що ці слова звернені не лише до нас, українців, а й до інших народів…».

Безумовно, враження значно посилювало те, що хор складався з сотні дітей, вбраних у білу одежу. Дівчатка були з розпущеним волоссям, із барвінковими віночками на головах. «Я не в силі описати цього вражіння, яке зробили на мене українські одеські діти своїм виступом. Вони прямо зачарували всіх. Зворушили вони, здавалось, навіть і самих наїзників. Їхні штики, кріси, гармати в цю хвилину це ніщо. Сила українського духа, от це міць, з якою наїзники мусіли в цім моменті числитись. І якщо большевики мали, може, на думці якусь провокацію супроти мас українського народу за відкинення їхнього зазиву, то бодай на час цього великого торжества вони мусіли з цього зрезигнувати. Так, це була подиву гідна постава українців міста Одеси, а разом з ними і відділів УГА. І коли б весь український нарід все і всюди маніфестував свою правдиву єдність так, як це ми бачили в Одесі 30 літ тому, то будучність його була б запевнена», — зазначав П. Прибитківський. Гідним завершенням свята в центрі Одеси був марш галицьких вояків перед пам’ятником Тараса Шевченка на Думській площі».

Тож, як бачимо, Думська площа вписала себе не лише в аннали культури і мистецтва, а й на сторінки історії, літопису утвердження українства у нашій славній Одесі. І нам слід не лише берегти цю пам’ять, цю спадщину, а й примножувати її задля майбутнього, творити історію, невтомно наближаючи наші мрії і задуми до здійснення й втілення.

Наостанок хочеться нагадати нашого історика Сергія Кота: «Европейський рівень культури визначається передусім ставленням до культурної спадщини та історичного середовища. Якщо хочемо бути европейцями — зберігаймо наші культурні надбання. У світі глобалізації та уніфікації саме вони вирізнятимуть нас серед інших народів і визначатимуть наше місце серед них». 

Павло ШУБАРТ,
дослідник архітектури, краєзнавець, світляр.