№ 43-44 (21834-21835) субота 6 травня 2017 року

Війна не закінчена, поки не похований останній полеглий на цій війні солдат. Історики досі не можуть точно назвати загальну кількість тих, хто під час Другої світової загинув, б’ючись з гітлерівською Німеччиною на території колишнього СРСР і в Східній Європі. Важко сказати, коли війна закінчиться у цьому сенсі.

Коли схаменулися, було запізно

Сімдесят років, однак, вважалося, що Друга світова війна закінчилася. А перемога союзників по антигітлерівській коаліції незаперечна, тому що підтверджена Актом про капітуляцію Німеччини, угодами, підписаними на Ялтинській і Потсдамській конференціях, а також створенням Організації Об’єднаних Націй.

Незважаючи на протистояння ідеологічних систем Заходу і СРСР, незважаючи на холодну війну та гарячі війни, які колишні союзники в різних регіонах світу вели чужими руками впродовж семи десятиліть, загальноєвропейська і, як наслідок, загальносвітова система безпеки вціліла. І навіть розвивалася. Спочатку на основі двосторонніх і багатосторонніх договорів, а потім (через тридцять років після перемоги над Німеччиною) була закріплена в Заключному акті Гельсінкської наради з безпеки і співробітництва в 1975-у.

У середу, 3 травня, стартувала реєстрація учасників на додаткову сесію зовнішнього незалежного оцінювання.

«Із 3 до 19 травня подати документи для участі в додатковій сесії можуть особи, які брали участь в антитерористичній операції або належать до категорії осіб з неконтрольованих територій та не зареєструвалися для участі в зовнішньому оцінюванні в основний період», — йдеться на сайті Українського центру оцінювання якості освіти.

Такі особи до комплекту документів додають заяву щодо надання можливості пройти зовнішнє оцінювання з певного предмета під час додаткової сесії та документ, що підтверджує цю причину.

На додаткову сесію ЗНО також можуть зареєструватися особи, які за рішенням судів перебувають в установах пенітенціарної системи України.

На сайті УЦОЯО оприлюднено графік проведення додаткової сесії ЗНО. Вона розпочнеться 3 лип-ня тестуванням з української мови і літератури: 4 липня відбудеться ЗНО з англійської та російської мов; 5 — математики; 6 — історії України; 7 — біології, іспанської, ні-мецької, французької мов; 10 — гео-графії; 11 — фізики. Завершиться додаткова сесія 12 липня тестуванням з хімії.

Основна ж сесія ЗНО стартує 23 травня і закінчиться 16 червня. По Україні на неї зареєструвалася 240881 особа. Одещина серед регіонів на шостому місці — у нас цьогоріч писати тести зголосилися 14799 осіб.

Третю річницю битви за Одесу, яка відбулася 2 травня 2014 ро-ку й уже назавжди увійшла в історію нашого міста, у вівторок почали вшановувати покладанням квітів до меморіалу на перетині вулиць Дерибасівської та Преображенської.

Саме там, нагадаємо, три роки тому по мирній ході, серед учасників якої переважали па-тріотична молодь і футбольні вбо-лівальники, по-чали стріляти. І саме там, у середмісті Одеси, того чорного дня від вогнепаль-них поранень загинули євро-майданівці Ігор Іванов та Андрій Бірюков.

Покладали у вівторок квіти і до Будинку профспілок, який три роки тому став місцем загибелі 48 осіб. Превентивні заходи, вжиті напередодні трагічної дати, і рішучість у заявах голови облдерж-адміністрації та керівників правоохоронних структур, що будь-які спроби розхитати ситуацію в Одесі та будь-які провокації будуть жорстко зупинені, таки дали результат: ні нашестя георгіївських стрічок, ні ще якоїсь символіки всіляких там «новоросій» у місті не допустили. Хоча спроби таки були. Але частину провокаторів не пустили на територію України ще на кордоні, кільком нагадали про відповідальність уже під час поминальної акції на Куликовому. Сама площа перебувала під пильним наглядом правоохоронців, а в якийсь момент навіть була закрита для доступу (надійшло повідомлення про начебто замінування, тож територію довелося перевіряти вибухотехнікам, зокрема й чотирилапим). О 14-й там пройшов молебень у пам’ять про загиблих, присутні під уже традиційне «Нє забудєм, не прастім!» запустили в небо спочатку чорні кульки, а потім — білих голубів.

30 квітня на 82-у році життя після важкої і тривалої хвороби помер легендарний український поет Борис Ілліч Олійник (1935—2017).

Народився у селі Зачепилівка раніше Харківської, нині — Полтавської області. Ще в шкільні роки почав друкуватися у пресі. Вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка і, закінчивши його, в 1958-у почав професійну діяльність у республіканській газеті «Молодь України». Далі були журнали «Ранок» і «Дніпро», видавництво «Дніпро», журнал «Вітчизна».

Був секретарем та головою Спілки письменників України, головою Комітету з Державних премій України імені Т.Г. Шевченка.

Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьми»).

Борис Олійник, по суті, зупинив будівництво промвузла в Каневі, що загрожувало усипальниці Т.Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР виступив проти зведення мосту через Хортицю, й урядовці у підсумку відклали реалізацію свого наміру. Був серед тих, хто через виступи у пресі заблокував бу-дівництво АЕС в Криму і під Чигирином, а також каналу Дунай—Дніпро, який міг стати справжньою стічною канавою Європи.

У травні-червні 1986-го вів репортажі на центральному телебаченні СРСР та України з Чорнобильської зони. Того ж року виступив зі статтею «Випробування Чорнобилем» в «Литературной газете», де викрив злочинну діяльність тимчасовців.

Напередодні Дня пам’яті і примирення та Дня Перемоги патріотична спільнота Одеси виступила з відкритим зверненням до земляків та влади.

«Ми, представники українських політичних партій, громадських організацій та рухів, повідомляємо, що 8 та 9 травня прийдемо на Алею Слави, щоб вшанувати пам’ять загиблих за Україну героїв усіх часів, — йдеться у зверненні. — Ми плануємо встановити виставку «Вічна пам’ять героям російсько-української війни», яку будемо охороняти силами громадських організацій та ветеранів АТО. Жодних провокацій або порушення громадського порядку чините не плануємо, але будемо вимушені вимагати від правоохоронних органів реагувати на власників комуністичної символіки, георгіївських стрічок або на проросійські вигуки, якщо такі будуть».

Життя мого покоління, якому зараз близько сімдесяти, розпочалося після Великої Вітчизняної, в середовищі людей, які пережили цю страшну війну і сталінський терор. Пам’ятаю зворушливу атмосферу другої половини 50-х років, радість і духовне розкріпачення людей, які дружні і згуртовані часто збиралися за скромним святковим столом.

Мій батько любив запрошувати гостей на свята. Пам’ятаю, було чимало суперечок про Сталіна, про те, що він нібито «виграв війну». Батько вже тоді був затятим антисталіністом. Доля його сім’ї, багато членів якої стали безневинними жертвами сталінського кривавого Молоха, спонукала його до цього. На все життя запам’ятав батькове «…радянський народ здобув перемогу у війні не завдяки Сталіну, а всупереч йому». Мій батько захоплювався історією Великої Вітчизняної війни. Мав чимало книг-мемуарів видатних радянських полководців, які вийшли друком під час «хрущовської відлиги». Він міг годинами розпові-дати про цих полководців і про всі найважливіші битви.

Дискусії щодо ролі Сталіна у тій війні досі не вщухають. За горбачовської перебудови з’явилося чимало публікацій, у яких ця роль висвітлювалася доволі критично. До таких передусім слід віднести двотомник генерал-полковника Дмитра Волкогонова «Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й. В. Сталіна», випущений українською мовою ще у 1989 році. Цю книгу я перечитав кілька разів і вважаю, що об’єктивнішого і детальнішого видання про Сталіна досі не з’являлося.

Наближається чергова річниця — чи то Дня Перемоги, чи Дня пам’яті й примирення, чи то завершення Другої світової війни, чи Великої Вітчизняної, а чи — на думку деяких модернуватих українських істориків — «радянської окупації України».

...Якось під час відвідин малої батьківщини сестра подала місцеву газету: «Вже довгенько зберігаю. Почитай, як твій друг — професор! — страждав за радянської влади і як він заздрив мені, бо в школі раз на рік я отримувала куфайку і пару кирзових чобіт...».

Прочитав я ті розлогі «спогади» й пригадав і своє дитинство в часи воєнного лихоліття і перших повоєнних років, голодних і холодних. Тоді ніхто не називав нас дітьми війни — ця популістська дефініція з’явилася значно пізніше, коли ми вже стали дідусями і бабусями, але війна була і були ми — її діти.

Наше дитинство пройшло в найпівденнішому куточку Житомирщини, котрий під час війни став осередком діяльності партизанського загону під командуванням П.Шуляка, рідного брата моєї матері (детальніше про це йдеться в публікації «Ненаписана книга» — «ЧН», №76-78, 2012 р.). Звісно, спогади перших дитячих років мають епізодичний, уривчастий характер, але один епізод запам’ятався мені на все життя.

1943 рік, літо. У нас «на постої» двоє німців. Вони займають ліжко батьків, я із сестричкою, якій нема і року, — на тапчані між грубою та лежанкою, на котрій, біля нас, «валетом» спали батьки.

Сьогодні, 6 травня, православна церква вшановує пам’ять святого великомученика Георгія (Юрія) Змієборця

Рік тому не стало нашого видатного земляка — композитора, піаніста, імпровізатора, засновника Клубу Високої музики, двох міжнародних фестивалів — Джаз-карнавалу та Odessa JazzFest Юрія Кузнецова.

Юрій Кузнецов був джерелом невгамовної енергії, оптимізму й чесності, яке заряджало всіх, хто поруч. Він прославив Одесу, здобувши їй звання української столиці джазу. Вже знаючи про свою невиліковну недугу, джазмен подарував рідному місту чотири незабутніх концерти, атмосферу яких друзі й шанувальники видат-ного сучасника зберігають у своїх серцях по сьогодні...

Якщо раніше Юрій дарував Одесі свята музики, то тепер одеські виконавці, в пам’ять про неперевершеного Маестро, присвячують йому свої виступи і твори.

Акцію пам’яті знаменитого земляка провели й ліндіхопери (лінді-хоп — афро-американський парний танець, який ще називають джазовим). У роковини його відходу в Міському саду з’явився перший джазовий об’єкт стріт-арту: 15 клавіш — 15 фестивалів, які Одеса мала щастя приймати завдяки Юрієві Кузнецову. Відтепер нам залишилися лише пам’ять та аудіо- та відеозаписи, які збе-рігають його неймовірні, талановиті імпровізації соло, в ансамблях, сейшенах — скрізь, де під руки потрапляли клавіші.

У розпалі 79-й концертний сезон Національного одеського філармонійного оркестру (НОФО). Наприкінці квітня шанувальники високого мистецтва могли послухати програму, в основі якої твори Равеля, Сібеліуса, Сильвестрова. За диригентським пультом — маестро Хобарт Ерл, соліст — піаніст Антоній Баришевський (на знімку).

Одного з провідних артистів Національної філармонії одеситам представляти не потрібно. Його виступи — це завжди пам’ятний момент у бурхливому культурному житті нашого міста. Гра Антонія — віртуозна, енергетична й натхненна. Імпресіонізм, джаз — стилі, де такі важливі нюанс, іскриста рухливість пальців, — його стихія. (Зазначимо, що в своєму репертуарі виконавець не обмежується лише стилістикою однієї епохи). Якщо шукати відповідне образне визначення гри Баришевського, то я б сказав, що це відкрите друге дихання.

Про свої заключні учнівські роки навчання в одному з інтерв’ю Антоній згадував: «Моя третя вчителька Рита Донська славилася суворістю й високими вимогами до учнів. Уроки були надзвичайно інтенсивними, вона не дозволяла учневі досягати лише проміжних результатів, потрібно було все доводити до кінця з абсолютною самовіддачею. Для мене це було добре, а для когось — занадто… Ідеальний наставник уміє навчити тебе обходитися без нього. Він дає свободу для самовираження, але при цьому спрямовує тебе, допомагає йти власним шляхом…»

Концерт № 1 для фортепіано з оркестром (1931) Равеля — це своєрідна медитація, твір, який справляє враження написаного на одному подиху (в цей час автор паралельно писав інший концерт). Це період найвищого розквіту творчості французького композитора-імпресіоніста. Здається, цю річ (за формою вона наближається до концертино) можна слухати до безкінечності. «Велика музика, я в цьому впевнений, завжди йде від серця, — полемізував з модерністами композитор. — Музика, створена лише шляхом застосування техніки, не варта паперу…».

У Зеленому театрі покажуть знятий в Одесі фільм «Ангел», заборонений в СРСР.

11 травня о 20.00 в Зеленому театрі, що в парку ім. Т.Г. Шевченка, відбудеться творчий вечір відомого російського актора і кінорежисера Андрія Смирнова. В рамках зустрічі буде вперше показана кіноновела «Ангел», знята Смирновим у 1967 році за мотивами однойменного оповідання Юрія Олеші. Цю кінострічку заборонили до показу в СРСР і відправили на полицю на два десятиліття. Глядачі побачили її лише в 1988-у як складову альманаху «Початок невідомого століття».

Нагадаємо, творець фільму Андрій Смирнов добре знайомий глядачам по ролі Івана Буніна у фільмі «Щоденник його дружини», Тоцького в «Ідіоті», Володимира у кіношедеврі Звягінцева «Олена», Хрустальова-старшого у «Відлизі». Знята ним кінострічка «Білоруський вокзал» уже майже півстоліття вважається кращим фільмом про Другу світову війну.

Закінчення. Початок у номері за 29 квітня.

Від заходу простір Думської площі обмежує колишній будинок англійського клубу, що постав був 1842 року завдяки хистові будівничого зі Швейцарії Григорія Торічеллі. Цей клуб нараховував 350 членів, поміж яких значились місцеві аристократи, генерал-губернатор та бурґомістер, і до появи нового будинку існував уже одинадцять років, розміщуючись спочатку в кам’яниці Рено, а пізніше — у залі біржі.

Дослідник одеської архітектури Марат Якупов так пояснює виникнення таких клубів: «Поняття «англійський клуб» з’явилось у Російській імперії на початку царювання Катерини ІІ. Іноземні торгівці, зокрема англійці, які провадили справи у Петербурзі, почали збиратись для розваг. Стати членом клубу було престижно і для представників місцевої знаті. З часом англійські клуби стали осередками громадського та політичного життя Росії. Вони з’явились в Москві, Архангельську, Керчі, Одесі та Кишиневі».

27 квітня всесвітньовідомий скрипаль, музикознавець і педагог Михайло Казінік виступив з благодійним концертом у«Молодій гвардії» для дітей з різних регіонів України, чиї сім’ї опинилися в складних життєвих обставинах.

Михайло Казінік впевнений, що такі концерти допомагають дітям упоратися з труднощами, що музика здатна вирішувати будь-які конфлікти і примирювати людей: «Я завжди прагну виступати для тих, кому погано. Щоб радувати і підбадьорювати, нагадувати про важливе. Необхідно говорити не про політику, а про музику, про Моцарта — це вічні теми, які здатні зробити світ кращим. Конфлікти, злість, агресія — це все від того, що ми не говоримо про важливе і вічне. А найважливіше — це щодня проводити час із сім’єю, влаштовувати з дитиною «10 хвилин Моцарта», щоб слухати музику і бути разом».

Музикант не вагаючись погодився взяти участь у благодійному концерті, який організували «Волонтерська психологічна служба Одеси» спільно з благодійним фондом «Маніфест миру».

Після проголошення незалежності нашої держави в 1991 році в українську літературу почали повертатися із забуття численні імена майстрів слова. Багато з них були замордовані більшовицькою владою, а ті, кому вдалося вирватися за залізний паркан, хоч і вижили, але залишалися невідомими на рідній землі. До когорти останніх належить і талановита письменниця Галина Журба, життєвий шлях якої був пов’язаний з нашим краєм — Одещиною. Саме в нашому місті в 1908 році вона випустила свою першу збірку «З життя».

Народилася Галина Журба (дівоче прізвище Домбровська) 29 грудня 1888 року на хуторі Олександрія поблизу села Соболівка Теплицького району на Вінничині (колись Подільської губернії). Походила із заможного роду польського шляхтича Маврикія Домбровського, який служив керуючим у маєтку графа Потоцького. Мати Ізабелла була з ополяченого за часів унії українського роду Копистенських. Ізабелла Іванівна дбала про те, щоб її діти добре знали польську та французьку мови, а також не цуралися української та вміли грати на фортепіано.

У сім’ї майбутню письменницю називали Оленкою. Вона була найстаршою, згодом народилися ще три сестри (Устина, Ядвіга, Софійка) та брат Станіслав. Діти в сім’ї Домбровських розмовляли польською й українською мовами, але справжньою вчителькою рідної мови та народних звичаїв стала проста сільська дівчина — братова нянька Тетяна. Від неї Оленка отримала «чимало життєвої мудрості й українського фольклору», згадувала письменниця в автобіо-графічній повісті «Далекий світ». До дітей приходила справжня вчителька Зоф’я Пьонтровська, яка знайомила своїх учнів з історією, граматикою, арифметикою, географією та різними мовам. Саме вона прищепила дівчинці любов до історії та гарного писання, першою відкрила в Галинці талант творчості, про що стало відомо родині. Мудрий батько пояснив «юному обдарованню», що майбутня письменниця має бути високоосвіченою людиною. Тож продовжила навчання в найближчій жіночій гімназії в Умані, де формувалися її характер та світогляд.

Роздуми про загадки народження і смерті російського поета Дмитра Кедріна

Геннадій Щипківський — заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій імені Олеся Гончара, імені Валер’яна Підмогильного, імені Івана Гайдаєнка.

Нагороджений Почесною відзнакою НСПУ, Грамотою Верховної Ради за заслуги перед українським народом, золотою відзнакою голови Одеської обласної державної адміністрації.

Автор книги новел «Коралі»; повістей «Світло далекого берега», «Стежка в зозулине літо», «На досвітньому прузі», «Мавка», «Перестиглий грім», «Кара», «Поміж берегами», «Щем», «Лісовичка», «Мовчання вголос», «Лівий берег», «Покара», «Подільська елегія», «Коса»; іронічних повістей «Кримпульські вибрики», «Дурні гроші», «Підкова для Пегаса»; романів «Лють», «Директорія», «Млин», «Круговерть», «Утекти від себе», «Рихва часу», «Прало».

Петро Сорока, відомий літературознавець, написав монографічне дослідження «Епічна проза Геннадія Щипківського». Про творчість письменника опубліковано близько півсотні рецензій. Серед авторів — Юрій Мушкетик, Володимир Яворівський, Анатолій Колісниченко, Станіслав Конак, Михайло Лєцкін, Ігор Павлюк, Марія Якубовська, Іван Прокоф’єв, Євен Прісовський, Олекса Різників, Роман Кракалія, Василь Полтавчук, Микола Славинський, Ігор Фарина, Леся Степовичка, Юрій Сисін.

Твори Геннадія Щипківського друкувалися у часописах «Дніпро», «Київ», «Дзвін», «Кур’єр Кривбасу», «Вежа», «Літературний Чернігів», «Море», «Січеслав», «Хортиця», «Літературна Одеса», «Літературна панорама», «Золота Пектораль» та в низці альманахів.

Коротке несподіване відрядження до Ужгорода. Потяг з Одеси прямий. До Львова їхати ніч, майже увесь вагон виходить там. До головного міста Закарпаття ще п’ять годин дороги.

Залишаюся сам у купе, маленька радість кожного, хто мандрує залізницею. Книжку не відкриваю. За вікном — стримані краєвиди прохолодної весни сімнадцятого. Галицькі містечка з європейськими ка-м’яницями. За лісами — затишні села, старі церкви, гарніші за нові. Зелена трава, котра два дні тому була під снігом. У тамтешніх людей завжди багато роботи. Чоловік оре конем свою вузьку продовгувату нивку, земля сіро-вохриста. Фіра (віз) з мішками стоїть на межі, реманент, певно, дідівський. А над полем кружляє лелека: «Бузьку, принеси Маруську!».

За годину виринають перед-гір’я Карпат. Сколе, Славське, гори значно вищі, буки на схилах ще без листя. Трохи вище Бескидських тунелів, на Головному карпатському вододілі, — сніги, які наче й чути не хочуть про весну. Спуск серпантином — і Закарпаття. Воловець, Свалява, Мукачеве, Чоп. З’їжджаємо в долину, поринаючи в тепло та чимраз яскравіші весняні барви. Обабіч залізниці — поля, квітучі сади та доглянуті виноградники.

Кабінет Міністрів постановою №300 від 26 квітня змінив низку положень щодо виплат субсидій населенню.

Так, уже з 1 травня субсидія на сплату житлово-комунальних послуг не призначається на наступний період за наявності двомісячної заборгованості за «комуналку» у субсидіанта.

«У разі отримання інформації про прострочену понад два місяці заборгованість з оплати послуг субсидія на наступний строк не призначається, про що структурний підрозділ з питань соціального захисту населення інформує особу», — йдеться в урядовій постанові.

Якщо впродовж двох місяців з дати інформування про непризначення субсидії на наступний строк громадянин документально підтвердив сплату заборгованості або укладення договору про її реструктуризацію, субсидія призначається з дати закінчення дії попередньої субсидії, в іншому випадку — з місяця, в якому громадянин документально підтвердив сплату заборгованості або укладення договору.

Зазначений строк може бути продовжений на підставі рішення районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчого органу міської, районної у місті (у разі її створення) ради або комісії, яка ними утворюється, за наявності поважних причин.

Керівник фіскальної служби Одещини Гліб Мілютін під час зустрічі з представниками бізнесу та громадськості наголосив на необхідності виконання вимог закону щодо виплати мінімальної заробітної плати.

За його словами, підтримуючи ініціативу голови облдержадміністрації Максима Степанова, фіскальні органи впродовж чотирьох місяців не вдавалися до перевірок тих роботодавців, які виплачували заробітну плату нижчу від мінімальної. Фіскальна служба спільно з головними управліннями Держпраці, Пенсійного фонду та обласним центром зайнятості провели широкомас-штабну роз’яснювальну роботу з питань праце-влаштування працівників і виплати їм зарплати на рівні не нижче мінімальної (з 1 січня 2017-го — 3200 гривень).

Гліб Мілютін зазначив, що вже в травні буде активізована робота з виявлення суб’єктів господарювання, які не дотримуються вимог законодавства щодо мінімальної заробітної плати, не оформляють найманих працівників або виплачують заробітну плату в «конвертах».

Керівник фіскальної служби також повідомив, що надходження податку на доходи фізичних осіб до місцевих бюджетів Одещини зростають. Так, у січні—березні до бюджетів територіальних громад спрямовано 1,2 млрд грн цього податку — на 360 млн грн більше, ніж за перший квартал минулого року. 

Прес-служба головного управління ДФС в Одеській області.