Велика весела родина

Тут, на Балтщині, де в селі Пасицели 3 квітня 1908 року народився цей славний чоловік, вони віддають шану його пам’яті разом з краянами поета, насамперед — разом з тими юними балтянами, котрі будуватимуть нову Україну. Можливо, декотрі з них живуть на вулиці, яка ще носить ім’я Дзержинського та ходять попри пам’ятник бородатого засновника не потрібної світові псевдонауки, та вони вже не знають цих імен, Богу дякувать, зате знають, шанують ім’я свого земляка. Киянин Василь Довжик, заслужений діяч мистецтв України, який знав Степана Олійника особисто, ще коли був юнаком, згадував, що знаний поет і громадський діяч був простим і доступним у спілкуванні.

А далі гості переносяться на Миколаївщину, в Левадівку, село, в яке перебралася колись родина майбутнього поета, коли був ще маленьким, і де минали його дитинство і юність — поряд з тими, у кого навчався любити людей, творити добро, шанувати просту чесну працю…

Так само, як батьків своїх, як рідну хату, як терен свого народження, людина не може вибирати час, епоху, в яку їй хотілось би прийти у світ. Але кожен з нас може збагатити той час, у якому випало жити, плодами своєї праці, свого, дарованого Богом, таланту — а він є у кожного. Своїми думками, ідеями, своєю, зрештою, творчістю. Прославити і рідний край свій, і Батьківщину, й себе в тому часі.

Степан Олійник був народжений для творчості. Він був народжений, передовсім, для добра та любові, був покликаний служити правді — у найширшому тлумаченні цих понять. Усе це вмістилось у його творах — властиво, без цього вони б у нього не народилися.

Попри різноманітні державні та громадські обов’язки й чисельні регалії Степан Олійник був, передовсім, сатириком та гумористом. Й от ми читаємо чи слухаємо його твори, їм вже багато років — поет покинув цей світ ще в 1982-у, і сміємося весело, хоч і розуміємо, що сатирик-гуморист висміював людські вади в контексті сус-пільного життя, як такі, що заважають рухатися вперед, до поставленої мети. Кожного мистця треба розглядати у контексті часу, на тлі його епохи, вилущуючи повноцінне зерно. То був цілком інший час — добре знаємо, який, та все ж то був час несвободи — і для цілого народу нашого, і для кожної особистості, якщо вона не хотіла служити владі. А проте Степан Олійник залишався вільною людиною, українським патріотом, творив для людей — не для влади. Гумор його не принижував, був інтелектуальним і по-справжньому веселим, його сатира не шмагала, а висміювала, тож і була дієвою, ефективною. За це на всі часи заслужив любов і повагу людей. Насамперед — своїх земляків.

На тлі всього того сміття, що сиплеться на нас нині з телеекрана і яке безсоромно називають гумором, та ще й чужинською, окупаційною мовою, твори Степана Олійника — немовби чисте, цілюще повітря цього степу, яке наче аж оздоровлює, як і мова цих людей, що ллється наче дзвінкими ручаями, яку лише слухати й насолоджуватись нею. Недарма ж казав: «Здоровше з гумором живеться». Погруддя поетові у Балті, пам’ятний знак у Пасицелах дбайливо доглянуті, тут завше квіти. У місцевих школах діти глибоко вивчають творчість Степана Олійника, знають напам’ять багато його віршів, що й демонстрували на кожній зустрічі.

Тож два дні перебування у рідномовній стихії, в осерді олійниківського просвітленого гумору стали для учасників свята як наче подув свіжого вітру з отого степу, пробудженого весною — весною наших надій, нашої віри. Тієї віри ще більше додали чисті голоси малих діточок, котрі блискуче декламували вірші свого славетного краянина. Це було і в Балті, де перед погруддям Степана Олійника його вірші читали переможці спеціального конкурсу його ж імені. По завершенні конкурсу, розказували організатори, перед членами журі постало дуже нелегке завдання — визначити справді найкращих. Так було і в Пасицелах, за 80 кілометрів від Балти. Там у загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів юні знавці його творчості артистично, талановито, з розумінням, а ще — проникливо аж до розчулення — читали твори поета.

Другого дня з традиційним хлібом-сіллю гостей вітала славна Левадівка. Обійми, поцілунки, — багатьох упізнавали одразу ж біля автобуса. Бо ж усі, хто вважає себе причетним до цього імені, є однією великою «олійниківською родиною», і щороку вона збільшується, поповнюється новими й новими членами, — як і належить справжній родині. Всіх об’єднує дух Степана Олійника, доброта його таланту. А справдешнім лідером цієї родини від самого початку стала поетова донька — пані Леся Олійник. Проректор Національної музичної академії України, доктор філософії мистецтва, професор, не знає ні втоми, ані відпочинку в увічненні пам’яті свого славетного батька, у згуртуванні всіх його шанувальників.

Перші квіти — до пам’ятника Степанові Олійнику. Тут, біля входу в музей поетового імені, і в самому музеї, вже зібрались його земляки. Здавалося б, нічого нового, щороку відбувається тут це святкове дійство, а людей завше повно-повнісінько. Директор музею Валентина Панкова веде екскурсію, розказуючи про життя і творчість славетного краянина, говорить про те, що тут, у музеї, часто відбуваються уроки літератури рідного краю, різні цікаві зустрічі. Знову діти читають вірші Степана Олійника, виступають гості — поет Олекса Різників та художник Микола Вилкун — земляк-левадівець і навіть родич Степана Олійника, запорожець Пилип Юрик…

А далі — велике святкове дійство в Будинку культури. Голова райради Віктор Купченко, вітаючи всіх, говорить про те, що кожних два роки тут відбувається ще одне свято — «Степова перлина», яке збирає докупи всіх земляків, котрі повсюди, куди б не закинула доля, гордо несуть ім’я Левадівки — рідного села. Цим, вочевидь, завдячують вони і Степанові Олійнику.

Запрошують до слова Лесю Степанівну:

— Найбільша цінність у житті — діти й батьки. У Степана Олій-ника багато віршів, які так і називаються: «Батьки і діти»… Найперше він був дбайливим батьком, потім уже — люблячим чоловіком, а далі — ласкавим дідусем… Дуже любив людей, це передалося нам усім… Він страшенно любив свою землю, свою Левадівку, й дуже би порадів сьогодні оцим маленьким діткам, котрі читали його вірші… За ті три десятки років, відколи село заснувало премію імені Степана Олійника, лауреатами її стали півсотні достойних авторів. Сьогодні ми вітаємо ще двох. Стоїмо на порозі 110-річчя Степана Олійника. Гадаю, що це буде щось величне, щось таке, що запам’ятається всім…

А далі пані Леся вручає відповідні відзнаки новим лавреатам. Дякуючи за високу відзнаку, Микола Білокопитов розповідає про письменницький сайт, який створило подружжя Юриків (пані Віра, давніший лавреат цієї премії, також у залі), де є й сторінка Степана Олійника. Одеський поет і перекладач Віталій Бошков читає вірші українською та гагаузькою — своєю рідною — мовами. Одразу два дипломи отримує одеський поет Дмитро Шупта: за вагомий внесок у розвиток сучасної музичної культури України та як новий лауреат літературно-мистецької премії Пантелеймона Куліша за 2017 рік.

Простора зала не годна вмістити всіх. Приїхали гості з довколишніх сіл — Стрюкового, Косарівки, Ульянівки… З великого портрета Степан Олійник дивиться мудрими добрими очима, немовби каже знані всіма слова: «Все, що взяв у вас з любов’ю, вам з любов’ю від-даю». Віддає любов’ю інших, втіленою вже у власну творчість, у своє ставлення до людей, до життя, до Батьківщини. Довго не відпускають зі сцени майстрів розмовного жанру Ігоря Чепеля та Миколу Кавацюка з Івано-Франківська — своєрідний гумор Гуцульщини так само зрозумілий і тут, на півдні; щиро просять заграти й заспівати «на біс» заслужену артистку України, бандуристку зі столиці Ларису Дедюх, уславлене тріо бандуристок «Мальви» з Одеси, співачку Світлану Рубанович з Одеського обласного центру української культури… Виступають також молоді левадівські таланти — співаки, танцюристи, читці…

А вже дуже скоро, за словами молодого сільського голови Олега Котвіцького, розпочнеться підготовка до 110-ї річниці славетного краянина.

Роман КРАКАЛІЯ.