Філософія сміху Степана Олійника

Кожен народ у світі сміється по-своєму. Сміється навіть у найскрутніші для себе години, бо в житті людини набагато більше негативних явищ комічного характеру, які можна перебороти саме сміхом, ніж безвихідно трагічних, що викликають безпорадні сльози.

Життєво суперечливі обставини, в які нерідко потрапляємо з власної волі, природно, стають об’єктом висміювання, яке може мати безліч відтінків, що жанрово об’єднані в сатиру й гумор.

Сатира — це тавруюче викриття, гнівне висміювання всього, що заважає здійсненню гуманних ідеалів, вона здатна засуджувати, рішуче заперечувати, її «важкою артилерією» є сарказм. Гумор, на відміну від сатири, допускає певні позитивні риси, що так чи інакше перегукуються з ідеалом. Гумор часто викликає доброзичливий сміх, хоча й ущипливий. Між сатирою і гумором існують ще й жарти, легкі насмішки, іронія тощо.

Стародавні мудреці відзначали, що «потворне комічно суперечить прекрасному», а Кант вбачав гірко-смішне у нападах ницості на величність; Гегель саркастично висміював штучне протистояння фальшивого, вдавано ґрунтовного — значущому, міцному й істинному; Тарас Шевченко могутньою сатирою нищівно таврував неправду, якою можно-владці поневолювали народ, що жив своєю трудовою правдою. Свого часу природу комічного визначив Герцен: «…Сміх — один з наймогутніших засобів руйнування; сміх Вольтера бив, спалював, як блискавиця. Від сміху падають долі ідоли, спадають вінки й оклади, і чудотворна ікона перетворюється на почорнілу, погано намальовану картинку».

Кожна епоха на шляху культурного поступу людства має свої уявлення про комічне. У добу зрілої античності об’єктом сатиричного аналізу стають уявлення про доцільність того чи іншого світоустрою.

На добу Відродження припадає бурхливий розквіт усіх відтінків комічного — від сатири до гумору, в центрі якого розглядалася людина. Цей досвід найвиразніше розвинув Еразм Роттердамський у своєму творі «Похвала Глупоті», а в Україні — Іван Вишенський. Людина, її натура, сприйнята без жодного святенництва, її природний стан і потреби стають виміром усіх речей, усіх земних цінностей. Саме такий вимір лежить в основі життєрадісного сміху Рабле, гострої сатири й сумної посмішки «Дон-Кіхота» Сервантеса, спопеляючої інвективи протопопа Аввакума.

Згаданим та іншим авторам доби Відродження загалом належить відкриття того, що сатира й сміх — це не тільки тип естетичного ставлення до життя, а й, насамперед, засіб аналізу цього життя, побудова художньої концепції світу.

У добу Просвітництва класицистичні сатира й гумор концентрують абстрактно-негативні риси, протилежні доброчесності. Осміюється святенництво, невігластво, мізантропія. Просвітницький сатиричний і гумористичний комізм спрямовуються проти так званої «недосконалості світу», а з нею і «недосконалості людської природи» взагалі.

Цієї доби в західноєвропейській культурі звучить проникливо-сатиричний сміх Мольєра, а в українській культурі після елегійної, дещо раціоналістичної нещадної сатири Сковороди з’являється іскрометно-спопеляюча «Енеїда» Котляревського. Комізм великого художника слова є взірцем і належить до світової сміхової культури.

Далі в літературі й мистецтві критичного реалізму сатира і гумор глибоко проникають в ускладнений духовний світ людини, який дедалі більше вбирає в себе реальну дійсність.

Подібний екскурс в історію комічного знадобився тому, що високоосвічений Степан Олійник усе своє творче життя дотримувався філософських постулатів великих попередників і невідступно сповідував їхні принципи, водночас втілюючи у творчу практику власні знахідки у царині сміху. Він розвинув далі філософію сміху і залишив у ній неперевершені зразки сатири й гумору, які стали не тільки надбанням України, а й усього світу.

Доказом цього є переклади творів великого сміхо-творця іншими мовами. Кілька років тому відомий майстер художнього перекладу Андрій Іванович Євса підготував до друку рукопис гумористичних творів Степана Олійника англійською. Він вдався до аверсного перекладу, отже, саме йому належать лаври першості в перекладі англійською, за що був удостоєний літературної премії імені С. Олійника.

Естафету А.І. Євси підхопив його молодший колега, який дотримується заповіту великих майстрів «перекладати лише з відомих мов», — Віталій Михайлович Бошков. Він, безперечно, може пишатися своїм літературним успіхом — виданням збірки реверсних перекладів гагаузькою мовою гумористичних творів неповторного С.І. Олійника. В одеському видавництві «Астропринт» 2016 року в серії «Бібліотечка лауреатів премії імені Стеана Олійника» з’явилася унікальна книга Віталія Бошкова «Жарти не з олійниці» — вірші Степана Олійника україн-ською та гагаузькою мовами. До цієї збірки перекладач включив широко популярні твори «В Одесі, на Привозі», «З одеських замальовок. В Одесі, на Дерибасівській», «Сам себе перехитрив», «Пес Барбос і повчальний крос», «Йшов автобус на Полтаву», «Футбол і моя теща» та ще понад двадцять вишуканих шедеврів уславленого гумориста, слушно знайшовши у співучій гагаузькій мові відповідні ритми, образи та фразеологізми.

Насамкінець треба сказати, що Віталій Бошков став лауреатом літературної премії імені Степана Олійника цього, 2017 року. Ще одним нинішнім лауреатом цієї премії став відомий поет-гуморист Микола Білокопитов (народився 1954 року в Мелітополі, закінчив Львівський поліграфічний інститут ім. Івана Федорова, працював журналістом, літературним редактором). Він — автор книжок «Вовча наука», «Міні знову в моді», «Нечиста сила», «Без паніки!», «Весела парочка», «Бізнес баби Федори», «Принциповий Флюгер» та інших. Письменник удостоєний премій ім. С. Руданського, Остапа Вишні, В. Юхимовича. За книжку «Камасутра в тролейбусі» відзначений літературно-мистецькою премією ім. Петра Ребра.

Нині на кривавому полі бою не на життя, а на смерть зійшлися в герці дві філософії — філософія агресивного імперсько-шовіністичного віроломного загарбника і філософія відчайдушного жертовного захисника рідної землі — українського воїна, героїчного оборонця рідного народу, рубежів рідної, Богом даної землі. Гібридній, брехливій, наклепницькій пропаганді протистоїть світле слово правди, приперчене українськими сатирою і гумором, які плекав і передав нам у спадок великий пересмішник Степан Іванович Олійник.

Така філософія сміху Степана Олійника, маючи вірних поціновувачів-прихильників та достойних послідовників, дає свої реальні плоди і в наш час. Уже традиційно у ці весняні дні, на межі березня і квітня, на Одещині, на малій батьківщині гумориста, відбуваються Олійниківські читання. Але щоб це широкоформатне дійство не зводилося до суто конкурсно-розважального характеру, а наповнювалося дослідницько-науковим змістом, дозволю собі нагадати пропозицію, озвучену торік: «Хочеться спрогнозувати й науково-практичні Олійниківські конференції, принаймні в ювілейні роки, адже в Левадівці діє музей видатного гумориста, який офіційно значиться філією Одеського літературного музею. До речі, така робота раніше вже велася… Є також видані дослідницькі книжки, літературні есе, вірші та пісні, присвячені нашому улюбленому Пересмішникові. Десь у найближчій перспективі так воно й станеться — ця ідея зреалізується, і тоді олійнико-знавство впевнено підніметься на новий, вищий рівень».

Дмитро ШУПТА,
заслужений працівник культури України,
лауреат літературної премії імені Степана Олійника.