Запорожани

З обдертого «пікапчика» там саме вивантажували згортки з якимись харчами, легенький протяг широкого роздоріжжя доносив до нас апетитні пахощі вудженого та смаженого. У ящиках з металевої стрічки — була тоді така тара, якщо пригадуєте, — поки їх несли до місця призначення, жваво перемовлялися півлітрівки — немовби курчата у кошику.

— Женяться люди, — задумливо вимовив котрийсь із нас, здається, Мих-Мих, котрий полюбляв констатуючі та узагальнюючі фрази. На що інший, і то міг бути лишень Семен, по-філософськи зауважив:

— Розчарування спостигне їх ще до того, як оце хмаровисько, що насувається й небавом дасть нам таку бажану свіжість, буде отут над нами.

— А може, й ні… — то вже, либонь, мій задумливий голос. Хоча треба було б мені, вже тоді статечному ґазді, трохи заспокоїти друзів, у котрих не завжди все виходило на добре з дівчатами: ті завше вимагали від них більшого, ніж могли отримати. Та одразу й урвати негожу балачку ту — коб не наврочили молодятам.

— А може, й ні, — водно рефреном повторили мої друзі, і ми водночас поклали на столик свої гальби. Тут звідкілясь війнуло, немовби з глибокої пивниці, й одразу кілька важких крапель розбилися на хіднику. Вгамовуючи спрагу, ми й не зогледілись, як наспіла гроза. Десь далеко черконула небо сліпуча блискавиця, й одразу ж охрипло та невдоволено воркотнув грім. У тій же хвилі з розчинених дверей «Вареничної» вирвались перші музичні акорди. За балачкою ми й незчулись, як там зібралися гості та почалась весела забава.

— А що, хлопці, може… привітаємо молодих? — Семенів голос пролунав інтригуюче й загадково, і ми обоє водно взорились на товариша. — Ходімо?..

Оце й була ота божевільна, та, принаймні, усе-таки не з найгірших, як на мене, думка.

З несподіванки ми всі троє — бо автор сього вислову, й сам, либонь, був не менш подивований своїм експромтом — пристали на місці, не одійшовши й трьох кроків. По хвилі оговтались.

— Та ми ж там нікого не знаємо! — хтось вигукнув. Завважте, товариство, ніхто не спитав: як це непрошеними прийти на чуже весілля, без подарунків, нікого, й справді, не знаючи… Одначе ми були тоді молоді й авантурні — студенти, одно слово, любили всілякі пригоди й часто шукали їх. Та, зрештою, у цьому таки був якийсь гумор.

— Ет, пусте!.. — ініціатор перший опанував ситуацію. — Сядемо собі скраєчку, будемо кричати «Гірко!», спілкуватися з сусідами за столом… А чи запримітили ви, які гарні дівчата заходили?..

— А відтак і гроза відшумить, — докинув Мих-Мих. — Подивіться лишень, що он там робиться, чи ж ми тепер упхаємось до автобуса?

На пристанку, справді, люди штурмували транспорт-ний засіб, й чутно було аж сюди, як водій голосно застерігав, що автобус, мовляв, не гумовий, тож однак всім не стане місця.

— Ні, не тепер, не сьогодні, — я спробував рішуче заперечити. — Ми не вбрані святошно. Все-таки весілля…

— А ти хочеш, як той вар’ят, у костюмі та ще й при краватці паритись там?

— Все-одно… я не голений…

— А ти хто — молодий чи, може, дружба? Зрештою, он же перукарня.

— І мешти не пуцовані. — Один з нас, хлопець галицький, після кожних канікулів привозив дрібку діалектизмів, тож тепер хотів сказати, що у нього припорошене взуття.

— Нє, тра обміркувати, виробити стратегію: як триматись, як діяти… Та й чи порядно з нашого боку…

— Не з нашого, а найперше з боку молодого та молодої таки непорядно було не запросити на весілля трьох отаких козаків. — І мрійливо докинув: — Та ж там, погляньте, саме лиш дівоцтво. Ти хіба ніколи не бував на сільському весіллі? Там кожен — бажаний гість. А тут, поглянь лиш, люди всі прості, з передмістя…

Й підсумував, за своїм звичаєм, ставлячи логічну крапку в дискусії:

— Експромт завжди геніальний, бо дуже простий. Тим-то й цікавий. Ходімо!

Вже були при самім вході, коли мусили вступитися: розпашілий свайбовий тлум саме висипавсь на майданчик перед їдальнею — достоту вареники з добрячої макітри.

— Недобрий знак, — притишений Семенів голос побіля вуха.

— Пізно, братчику...

Досить легко ми затесалися до тієї весільної галайстри, й одразу пішли миттєві знайомства, невимушений обмін випадковими репліками, жарти, анекдоти, — некерована стихія гульбища, коли вже трохи випито, а часу ще достобіса попереду. Разом з усіма, при натовпі, ми й увійшли до продовгуватої зали, столи були накриті уздовж стін літерою П. Проміж нас було вирішено заздалегідь: сідати при самих дверях, скраєчку. Вийшло як би в прихожій. Зелена молодь, вже трохи підпила — а чи багато потрібно у такому віці? — охоче зсунулася докупи, стало тісненько. Навпроти, почерез пишний стіл, хтось поцікавився:

— Ви зі сторони молодого чи молодої?

Коротка мить ніяковості та збентеження і, як на заліку чи колоквіумі, майже панічне: кому відповідати?

— Та чого ви їх смущаєте, дядьку: хіба не бачите — мужчини прийшли, то ясно, що від молодого! — авторитетно присадила допитливця його сусідка, добре таки натоптана жвава молодичка, втішена тим, що так близько від неї наче з неба впали одразу троє молодих кріпких мужчин. Мих-Мих нервово реготнув. Мені прийшлося дати йому стусана ліктем й люб’язно усміхнутись до дами.

— Красунечка, як завжди, знає, що каже. Та, звісно ж, від молодого, — сказав я улесливо, ще й кивнув у бік далекої відсіль поперечини славної літери, де воссідали молодята. — А тепер і від молодої, звісно! — додав. Молодий саме в тій хвилі зосереджено відкорковував шампана, тож я сміливо привітав його помахом долоні. Штучна білявка переможно подивилася у бік допитливого сусіда, відтак виголосила, блимнувши до мене багатозначно:

— Вони оно від того стола, я запримітила. Пересіли, бо мають наборзі йти, їм ще в село далеко їхати… І я маю скоро йти, — вже виразніше зиркнула у мій бік. Це завважив її сусід праворуч й одразу спохмурнів на виду та простягнув руку до пляшки. «Оце вже ні до чого, — зміркував я собі. — Не треба нам ніяких з’ясовувань». І подумки наказав собі триматися від них подалі.

Перегодом заграла музика, всі дружно заворушилися, посеред зали з’явилися танцюючі пари. Попідводилися й наші сусіди. Я хутенько ізслизнув з небезпечної місцини з думкою загубитись у густому тлумі — гостей на цьому весіллі було не менш, як під сотню. А скільки там того простору у звичайнісінькій їдальні? Запримітив при стіні, де вхід, непоказну дівчину у скромній сукеночці. Та не зробив з нею й десятка кроків у танці, як почався обмін партнерами, і я несподівано побачив перед собою… білу сукню на шифоні й довгі, до ліктів, білі рукавички. Жваві оченята з-під вельона розглядали мене з неприхованою цікавістю, а гостренький носик, здається, отримав чітке завдання вивідати, що воно за птиця залетіла на її весілля.

— Десь я вас бачила, — сказала, морщачи лобика та впевнено кладучи мені на плече несподівано тверду долоню. — Може, у Славка?..

На якусь мить я розгубився й лише невиразно муркнув щось на кшталт: не знаю… дайте подумати. Й одразу добряче таки крутонув свою партнерку.

— Ой, не треба так, у мене від того шампанського… — вона покрутила долонею біля скроні. Та я вже опанував себе.

— Знаєте, на дівчат не заглядаюсь, бо ніколи не знаєш, чим закінчиться. А раптом у тої дівчини хлопець — боксер, у мене був такий випадок… Або ще гірше: вона вже заміжня… та боронь, Боже!

Молода засміялася, грайливо повела чорними очками по танцюючих — шукаючи, певне, свого судженого, тоді пильно зазирнула мені до віч:

— Ну точно — бачила! Ви, здається, з Кривого Рогу? Я сама виписувала запрошення, адреси на конвертах.

— А от і не вгадали! Я — з Кривої Балки, — відповів уповні серйозно. Її дзвінкий сміх, здалося мені, заглушив навіть музику, з переляку я зашипів: «Тих-х-хіш-ше!».

— Ви тільки жартуєте, а правду не кажете. Та я все одно дізнаюся!

Мені наче сипонули жарин поза комір. Молю Господа, щоби скоріше скінчився цей танець. А вона розохотилась!

— Ну скажіть, нарешті, де я вас бачила! Страх як хочу знати!

Мені знані були такі дівчата — завжди найбіль-

ше остерігався їх. Така на все піде, щоби мати бажане.

— Або я знаю? Вгадайте! Може, й у Славка… — я прикинувся, що починаю здаватись на милість переможця.

— Славцюню! — тут вона угледіла, нарешті, свого судженого, та ще й поряд з нами. — Ану, скажи мені, любий, у тебе я його виділа? — й тицьнула пальцем мені в груди. — Бо сама не згадаю… Ти мене обпоїв, любий!

Славцюньо саме нашіптував щось на вушко жінчиній дружці — розпашілій чорнявці з глибоченьким вирізом на грудях, й так захопився, що навіть не глипнув на свою кохану, лише відворкнув, напівобернувшись:

— А де ж іще, рибко, як не в мене. Та ж у мене друзів!.. — еге ж? — підморгнув червонощокій партнерці. — А ти лишень мене одного й бачила, золотце, тому й забула. Ану ходи лиш сюди, я тебе цьомну. — Він притягнув її за лікоть і смачно поцілував, далі знов нахилився до своєї партнерки:

— Правда, лисичко?

Та засміялась та обернула голову до молодої:

— Стефцю, не бери дурного до голови. Танцюй, заки ще можна, з чужими. Бо завтра — зась!

Я глипнув на годинника і докинув:

— Та ні, вже сьогодні, мої солоденькі.

По хвилі музика урвалась, молода схопила мене за руку і потягла знову до свого Славцюня. Але у весільній тісняві я обережно вивільнився й хутенько затесався у натовп, очима шукаючи своїх. Підохочені гості не поспішали за столи, очікуючи наступного танцю. Друзі мої вже й забули про елементарну пильність та провадили світську бесіду з якимись хлопцями, товариство голосно реготало — мабуть, Семен викладав, наче козирі, свої коронні анекдоти. Знав їх достобіса і був майстер оповідати. Не зупиняючись, я шепнув Мих-Миху на вухо: «Рушаймо!» — і хутко попрямував до виходу. Товариш мій розгублено закліпав — забава обіцяла бути довгою, шкода було все полишати.

Я рішуче вийшов за двері, зробив кілька кроків хідником й озирнувся. Така допитливість могла мені дорого коштувати. На порозі молода зі своїм Славцюньом заклопотано роззирались довкруж. Довелося прискорити крок. «Егей, товаришу! — почулося ззаду. — Зачекайте!» «Аякже! — зміркував собі. — Заждіть-но лишень, незваний гостю, ми вам пику намилимо. — Та ні вже, красно дякую!».

Вже майже біг. І враз — картинка перед очима, немов кадр німого кіно: гірлянди повітряних кульок почерез всю стіну, на червоній матерії — білим літери здравиці. Забув!.. Та ж не минуло й року, як мій краянин брав мене з собою — за компанію — перевіряти на тій «будові століття» охорону праці.

Півдня цей Славцюньо водив нас по майже ви-кінченій «коробці», ще й пригостив пивом та познайомив зі своєю нареченою. Але чому я не згадав про це, коли от щойно, дві години тому, кілька фізіономій видалися мені вже десь баченими? Та ні, згадав таки, але вже в автобусі, й навіть пошкодував, що не лишився на тому весіллі, де мої колеги стали мало не почесними гістьми — самі свати попідводилися зі своїх місць: «Та що ж це ви за порогом, такі гості дорогенькі!» Та принесли до їхнього столу питво і наїдки, та припрошували пригубити за здоров’я молодих, та пригощали й запрошували ще й на другий день прийти…

І вони б таки пішли, мої друзі, але на другий день ми всі мусили йти на колоквіум з української мови — пані професорка була вельми вимоглива. Щоби трохи бодай піддобритись, я поспитав у неї, як можна було б назвати отаких некликаних гостей.

— А ви погортайте словники… А ще ліпше: напишіть щось, де слово це було б головним. Обіцяю на заліку «автомат».

От я й написав.

Роман КРАКАЛІЯ