«Дай нам серця неприкаяні...»

Бо ж почула краща частина наших людей Шевченків заклик-прохання: «Встань же, Боже, поможи нам встать на ката знову». Його слово звучало і на першому Майдані, у 2004 році, і під час Революції Гідності в 2013-у—2014-у. Сьогодні Шевченкове слово — на сторожі наших воїнів, які захищають нашу країну на сході: за іні-ціативою Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Академії наук України видрукувано так звану захалявну книжечку «Кобзар», і волонтери відвезли її туди, на лінію розмежування, на передову.

За 25 років незалежності відбулися великі зміни в свідомості українців. Головне — ми відчули себе вільними людьми, що мають право знати справжню історію України, а не придумані кимось міфи, мати власну думку, не боятися її висловлювати. Та ми втомилися від очікування позитивних результатів обіцяних реформ, зокрема судочинної, від житейських незгод, до яких додалася страшна війна з втратами найдорожчого, що має народ, — його захисників. Без нас, простих трудівників, які хочуть нормально жити в своїй державі, влада нічого не зробить. А для того, щоб усі однаково дотримувалися законів, потрібна критична маса небайдужих, активних людей, те, що ми називаємо громадянським суспільством.

На жаль, сьогодні певна частина наших земляків-одеситів перебуває під впливом антиукраїнської пропаганди і вважає, що живе не в Україні, а в колоніальній Новоросії. І це не дивно, адже, крім ворожих до української державності російськомовних телеканалів, в Одесу тоннами доставляють антиукраїнські газети і книжечки про так звану шкідливість націоналізму, а без утвердження національної ідеї не можна збудувати державу, яка забезпечить високий рівень життя всім громадянам, а не лише верхівці. Не дивно, бо ще вчора Україна була колонією. Отже, потрібна належна державницька інформаційна контрпропаганда засиллю російських ЗМІ. Згадаймо, що за часів УНР, у 1917—1921 роках, у Київ більшовицька преса доставлялася вагонами.

Воістину права була Леся Українка, яка в поезії «Товаришці на спомин» писала:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав.
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводарів оддав.

А наскільки сучасний її поетичний вислів: «Пошли нам, Боже, чесних ворогів»! Він зринає в па-м’яті щоразу, коли чую путінське «нас там (тобто на Донбасі) нєт», коли бачу по телевізору, як перетинає наш кордон черговий так званий гуманітарний конвой зі зброєю. Ще в 2014 році Волинський краєзнавчий музей видав 300 примірників книжки Лесі Українки «Слово, моя ти єдиная зброє» і через волонтерів передав на фронт.

Державницька контрпропаганда потрібна не лише для задурених, зденаціоналізованих українців, а й для населення європейських країн, щоб розвіяти путінське твердження, що Україна — геополітичне недорозуміння, яке з’явилося на світовій мапі через розвал Радянського Союзу і є одним з його уламків. Така дика теза, на жаль, сприймається багатьма на Заході, і багато хто там готовий віддати Україну в сферу російського впливу.

Наведу лише один приклад. Газета «День» опублікувала інтерв’ю з викладачкою римського університету «Ла-Сап’єнца» Оленою Пономаревою, до речі, донькою відомого мовознавця, професора Олександра Пономаріва. Вона у співавторстві з італійським журналістом Даріо Фертіліо на основі свідчень очевидців та їхніх віршів створила документальну театралізовану оповідь «Люди і кіборги». Ця оповідь віддрукована торік у видавництві Київського університету, а перед тим вийшла в міланському видавництві «Лібертатес». Поштовхом до створення «Людей і кіборгів» послужила цілковита непоінформованість італійців про війну в Україні. «В часи Майдану інформації, хоч і різної, подавалося багато, — каже пані Олена. — Але як тільки почалася війна — мовчання». І пояснює це так: «В Італії, як і повсюди в Західній Європі, надзвичайно активно діє проросійська пропаганда. Існує багаторівнева розгалужена система, спрямована на її послідовне здійснення через ЗМІ, аналітичні центри, інститути культури». Ця мережа дуже потужна. Тому в Італії тема війни в Україні — табу. В Римі здійснити сценічну постановку того твору практично неможливо. Із співавтором вони вели перемовини з відомими режисерами, розповідає пані Олена, але відповіді були дослівно такі: не можу за це братися, бо я прихильник Путі-на. «Тому ми в своїй оповіді прагнули нагадати про моральні імперативи ХХІ століття: особисті свободи та моральні права». А Даріо Фертіліо в передмові до видання наголошує: «Це передовсім наше «я звинувачую» на адресу нечутливої Європи. А також вияв пошани та довіри до виснаженого, але гордого народу». До речі, торік до Дня захисника України прем’єра радіовистави «Люди і кіборги» відбулася на Національному радіо.

Італійці шкодують, що Росія та їхня країна багато втрачають від санкцій, не усвідомлюючи, що нині українці гинуть не лише за свою державність, а й боронять усю Європу. Цю думку хочу підтвердити словами Володимира В’ятровича, керівника Україн-ського інституту національної па-м’яті: «Якщо Росії вдасться якимось чином переламати хід подій в Україні, очевидно, що Росія не зупиниться на території України, а піде далі на Захід».

В інформаційній контрпропаганді ми повинні показувати Україну як державу, яка має свою державо-творчу спадщину. І такою державо-творчою спадщиною є, зокрема, УНР 1917—1921 років, коли Україна вперше за два століття (якщо рахувати від Полтавської битви) отримала реальний шанс повернути втрачену державність.

У 1917-у український народ чітко заявив про своє бажання стати суб’єктом політичного життя, здобути суверенну державу. Після Першої світової війни в Європі з’явилися нові незалежні держави, як-от Естонія, Чехія, Фінляндія. І хоча там не було такого національного піднесення, як в Україні, ці держави відбулися. А Українська Народна Республіка перестала існувати. Чому? Визначальну роль у цьому відіграла зовнішня агресія більшовицької Росії, яку за радянських часів нам подавали як громадянську війну в Україні. Доктор історичних наук Станіслав Кульчицький, доповнюючи думку В. В’ятровича, називає ще одну вагому причину поразки УНР. Це — рівень самосвідомості населення. Маннергейм, Пілсудський і Петлюра приблизно одного віку й одного досвіду. Маннергейм відстояв незалежність Фінляндії, Пілсудський — Польщі, а Петлюра — провалився. Чому? Люди були більше малоросами, ніж українцями. Тут обидва вчені мають рацію. «Не можна лише політичну еліту звинувачувати в поразках. Так само, як і зараз, дуже простий варіант — це сказати, що у всьому винна влада. На жаль, влада є елементом суспільства, і банальна фраза, що народ має таку владу, на яку заслуговує, вона, на жаль, залишається актуальною», — вважає Володимир В’ятрович.

Вивчення уроків 1917—1919 років допоможе нам зрозуміти нинішню ситуацію на Донбасі. Дії путінських окупантів дуже схожі на те, що робили більшовики століття тому: створення маріонеткового паралельного «органу влади» у Харкові й надання йому військової допомоги. Відтак це вже нібито не зовнішня агресія Росії, а «внутрішня громадянська війна», це, мовляв, допомога «братньому народу» на прохання червоного харківського уряду, в якому, до речі, був лише один виходець з України. Хіба не так подає сьогодні РФ свою роль на Донбасі?

Я почала Шевченковим полум’яним словом, яке він «поставив на сторожі» українців. Тарас засуджує покірливість «рабів отих німих», підносить тих, хто має національну гідність і самоповагу. Пам’ятаєте його радісний вигук у поемі «Неофіти»: «Найшовсь таки один козак із міліона свинопасів». На розвиток Кобзаревої думки наведу кілька фраз наших шістдесятників, які продовжували його святу справу. В часи чи не найбільшого нищення України вони все-ляли віру в українську націю, в українську будучність.

«В українському Слові — код незнищенності нації. Не випадково так нищилася наша культура, бо Слово вказувало на загарбників, що, взявши нашу назву «Русь», позбавили нас права на історію, права бути господарями на власній землі. Першими на барикадах за незалежність, за рівність народів були поети, було Слово. І те Слово було від Бога, було Богом!». Ці слова художник Опанас Заливаха сказав, вшановуючи загиблого поета, отця Ярослава Лесіва, з яким страждав за Україну в одному з мордовських таборів.

А ось відповідь на популярне донедавна гасло «Україна з Росією — навіки разом!» одеського поета Василя Барладяну (вірш, написаний у 1965-у, увійшов до збірки, за яку автор відсидів шість років):

Ні!
Не навіки:
Ти мені чужа!
Від тебе
Натерпілась я багато...
Сини мої
З тобою на ножах —
Твоїй нозі
Не місце
В нашій хаті...
Іди від нас...
Добром кажу —
Іди!
Бо я тебе
До себе
Не просила...
Я віником
Змету твої сліди —
Та й назавжди
Розправлю дужі крила...
І весь мій рід
Полегшено зітхне,
Засіє житом
Неозоре поле...
Іди від нас —
І не чіпай
Мене:
Я хочу волі...
Чуєш —
Хочу волі!

Іван Гнатюк, поет від Бога, засуджений 19-літнім студентом на 25 років, родом з Тернопільщини, у 1989-у писав:

Перетлію болем України
Чи згорю, як порох на вогні, —
Все одно діждуся переміни,
Чи бодай хоч виду у вікні.
І не страшно буде помирати,
Грань життя і смерті перейти,
Так — немовби глянути крізь ґрати
На тюремні вишки та дроти.
Що там смерть? Я вірю в переміну,
Кажуть, віра й мертвих воскреша, —
Те, що має статись, неодмінно
Станеться. Воскресне — як душа.

Будьмо гідними всіх, хто поклав голову в боротьбі за державність України, будьмо гідними тих, хто сьогодні боронить її. А насамкінець — слова безсмертного Василя Стуса, уродженця Вінниччини, випускника Донецького педінституту, знищеного системою в рік, коли його номінували на Нобелівську премію:

Боже, не літості — лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
душ смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
разом пірвемося в лет.
Бач — розсвітається зориво.
Хай і на смерть, а — вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученної
нам на всечас відпусти.

Аліна ПЛЯЧЕНКО.