Одеські адреси Леся Курбаса

Сторінки спогадів надають нам унікальну можливість хоча б частково відтворити пам’ятні адреси на культурно-історичній мапі Одеси, пов’язані з іменем Леся Курбаса. Передусім — це 9-а станція Великого Фонтану. Адже саме там невеличка група акторів, загалом тринадцять осіб, нещодавно створеного «Молодого театру» в Києві, за пропозицією Василя Василька на початку літа 1918-го перебралася до Одеси й оселилася в будинку початкової школи, щоб підготувати новий репертуар до сезону 1918/1919 років.

Й ось нові враження Василя Степановича від спільної роботи:

«О.С. Курбас — людина глибокої культури з європейською освітою, за своїм високим професі-оналізмом і людськими якостями, безумовно, був набагато вище своїх членів товариства. Він по праву став ідейним та художнім керівником «Молодого театру». Всі його глибоко поважали, більше того — любили.

Як і в кожній надзвичайній індивідуальності, у вдачі Курбаса органічно поєднувалося багато різних рис: мислителя і пристрасного митця, патріота, що добре знав історію боротьби свого народу за краще майбутнє, організатора і керівника, теоретика і дослідника театру.

Йому тоді виповнилося лише 30 років. Він перебував у творчому розквіті своїх мистецьких можливостей. Тонус його життя був надзвичайно високий...».

Цікаві спогади про організацію творчої роботи: «Репетиції тривали з 9-ї до 14-ї год. Потім обід, спочинок і знову репетиції з 16-ї до 18-ї. Далі індивідуальна робота над текстами. Лягали спати не пізніше 23-ї години. Збереглося любительське фото нашого перебування в Одесі. Ми репетирували п’ять вистав...».

Феноменальна пам’ять В.С. Василька зберегла цікавий епізод тогочасного періоду. 20 липня 1918 року по всій Україні відбувся страйк проти німецьких окупантів. Отримати кошти чи продукти не було жодної можливості, й артисти потрапили у надзвичайно складне матеріальне становище. Бракувало харчів. Спочатку зменшили пайок, їли один раз на добу, а далі й зовсім не було що їсти. Обіди припинилися. Василь Василько і Павло Долина змушені були вставати вдосвіта, виходити в море і ловити рибу. На щастя, правління кооперативної організації (що було в Одесі. — Прим. авт.) дозволило видати мішок пшона. За визначенням Василя Степановича: «ми були врятовані».

Як знак вдячності одеським друзям Курбас вирішив показати тут не тільки підготовлені нові вистави, а й старі, дещо раніше представлені київській публіці. Для своїх виступів артисти заорендували тогочасний Драматичний театр Стамерова на вул. Херсонській, 15 (тобто будівлю сучасного Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька — і це друга адреса на мапі театрального краєзнавства Одеси, пов’язана з ім’ям Леся Курбаса. — Прим. авт.).

Тоді ж з’ясувалася й інша цікава деталь, яка мала визначальне значення з точки зору встановлення третьої одеської адреси.

За спогадами В.С. Василька, «жити на 9-й станції і допізна репетирувати в місті було зовсім неможливо. Ми почали шукати приміщення, де можна було б перебувати останні десять днів. Нас улаштували в одну велику палату військового госпіталю на Пироговській вулиці. Ми мали можливість жити в місті і репетирувати на сцені і вдень, і вночі».

19 серпня була поставлена вистава «У пущі» Лесі Українки, 20-го — «Молодість» М. Гальбе, 21-го — «Горе брехунові» Ф. Ґрільпарцера, 22-го — «Йоля» Є. Жулавського, 24-го — «Доктор Штокман» Г. Ібсена і 25-го — «Етюди» Олександра Олеся. Хоч вистави і не зібрали повної зали, але пройшли з помітним художнім успіхом. Їх відвідала відома тоді артистка Олена Полевицька.

А ось відгук одного з фундато-рів Великого драмтеатру з тодіш-нього Петрограда Володимира Максимова (Самуся), надрукований в одеському часописі «Театральний день» (1918, № 98—99, с. 4): «Я сміливо можу сказати, що український театр знайшов себе і в майбутньому його ніхто не сміє сумніватися. З того, що я бачив у киян, багато ще недороблено, дещо перероблено, але це все зігріто такою вірою, такою любов’ю, що навіть серце заповзятого професіонала було щиро і глибоко зворушене... Скоро, скоро український театр посяде своє місце серед перших театрів цивілізованого світу, і ви з гордістю зможете сказати: «Адже в цьому є частка і нашої праці, і нашої душі».

Як відомо, після заснування 31 березня 1922 року в Києві театральної студії «Березіль» Лесь Курбас переймався питанням підготовки нової генерації акторів та режисерів. У різних містах Ук-раїни з його ініціативи були відкриті творчі майстерні. У 1924-у до Одеси за ініціативою Леся Степановича були направлені його побратими й театральні однодумці, режисери та актори С. Бон-дарчук і С. Мануйлович для відкриття шостої за ліком майстерні «Березоля». Пізніше до них приєднався П. Долина.

Робота цієї творчої студії ще недостатньо досліджена істориками театру, однак певну прогалину в інформації про її існування заповнюють матеріали виявленої нами публікації під назвою «Революційний театр в Одесі» в газеті «Червоний степ» від 15 травня 1924-го, № 42 (це видання виходило в Одесі в період з 1924-го по 1930 рік). Цікавими для сучасного читача є, на наш погляд, зміст і думки, висловлені в ній. Ось як це подано у статті:

«Цілковита відсталість Одеси в справі театрального життя взагалі, а українського зокрема — де пережовується жуйка старого часу — примусила Одеську губполітосвіту шукати засобів до оздоровлення цієї галузі життя: закликати пролетарсько-театральні установи з-поза меж Одеси... В Одесі одкривається по-стійна театральна майстерня «Березіль», яка буде працювати тут як філія київського центру.

Одеська майстерня розпочинає свою роботу в помешканні селянського будинку і перші місяці буде мати ударне завдання — треніровку й підготовку до майбутніх вистав, а перша вистава передбачається на вересень (сентябрь).

В подальшому майстерня має поширити свою роботу перенесенням виступів в робітничі райони, а згодом і на села.

Відділ мистецтв Губполітпросвіти уже розпочав прийом заяв про вступ до майстерні. Адреса: Одеса, Баранова (б. Княжеська), № 10 в години — від 12 до 2».

Підпис автора — «С. Бондарчук».

Отже, за нашим припущенням, є цілком обґрунтованим і справедливим вважати цю адресу четвертою в нашому місті, пов’язаною з іменем Леся Курбаса.

За спогадами В. Василька, майстерня проіснувала рік. За цей час було здійснено три постановки: «Джіммі Хіггінс» — режисер С. Ма-нуйлович, «Чудотворці» — режисер С. Бондарчук і «Цар» (за творами Т.Г.Шевченка) — режисер П. Долина.

Важливою в сенсі новаторства та творчих режисерських експериментів для Леся Степановича була сфера кіно. Тому адресу Одеської кіностудії (тодішньої Одеської кінофабрики Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) на Французькому бульварі, 33 слід вважати п’ятою і надзвичайно цікавою адресою Курбаса в нашому приморському місті. Саме тут ще в 1922 році він зняв художній фільм «Шведський сірник», у 1924-у — картини «Вендета» і «Пригоди Макдональда», а в 1925-у — «Арсенальці».

Важливі деталі щодо організації творчого процесу подав у своїх спогадах Василь Василько:

«Для праці в кіно Лесь Курбас (1924 рік. — Прим. авт.) відібрав В. Меллера, А. Бучму, С. Шагайду, О. Перегуду, В. Чистякову, Н. Пилипенко, Г. Бабаївну, Н. Титаренко. Разом з ними вирушили до Одеси як майбутні режисери-дебютанти Б. Тягно, Х. Шмаїн, П. Кудрицький та В. Василько. Більшість з нас оселилась на 9-й станції Великого Фонтану на дачі нашого давнього знайомого.

День у день, зранку Олесь Степанович займався з нами, майбутніми постановниками, а потім, нашвидкуруч пообідавши, їхав на кінофабрику і там працював до пізньої ночі. Перший його фільм — кінокомедія «Вендета». Одну з головних ролей виконував С. Шагайда... Здавши «Вендету», Л. Курбас підписав умову для створення кінопамфлету «Пригоди Макдональда». На дві головні ролі Макдональда і короля Георга було запрошено Бучму і В. Василька...».

Ми свідомо опускаємо цікаві обставини тогочасного кіножиття, зазначивши лише одну важливу деталь: «Курбас на теперішній площі Потьомкінців знімав велику масову сцену. Навколо стояла кінна міліція. В. Василько грав роль англійського поліцейського». Отже, сучасна Катерининська площа є шостою адресою Леся Степановича на творчих просторах Одеси.

І, наостанок, про цікаву долю самої картини в переказі Василя Василька:

«Після генерального перегляду фільму «Пригоди Макдональда» директор кінофабрики заявив, що Курбас «побив» усіх одеських кінорежисерів: у фільмі багато дуже цікавої вигадки. Це такі епізоди як: «Рука на весь екран», «Один грає за цілий клуб», «Три поїзди у різних напрямах і нахилах», одягнення Макдональда, польоти і багато інших вдалих і оригінальних режисерських місць.

Фільм одіслали до Харкова на затвердження. А потім Курбас розповів, що на засіданні, де були самі вуфківці, фільм викликав обурення, як нікому не потрібний, футуристичний. Особливо обурювався Дмитро Бузько, тому що «Курбас все переробив по-своєму і від сценарію нічого не залишилось». А Одеський губвиконком одноголосно ухвалив резолюцію про те, що кінострічка Леся Курбаса «Макдональд» — найкращий радянський фільм на таку тему».

Розуміючи, що наведений перелік пам’ятних місць, які пов’язали творчу біографію і трагічну долю Леся Степановича Курбаса з Одесою, аж ніяк не остаточний, вважаю за необхідне наголосити: навіть цей пере-лік дає обґрунтовані підстави належним чином вшанувати пам’ять про видатного театрального режисера та актора і владою, й окремими установами, і громадськістю нашого міста. З огляду на цьогорічний ювілей визначної особистості, знаної в усьому цивілізованому світі, ці підстави бачаться ще вагомішими. Справа лише за одним — бажанням.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.

Десять фактів про Леся Курбаса, які варто знати

1. У восьмому класі гімназії написав першу літературну спробу — етюд «В гарячці» й 11 березня 1906 року звернувся з листом до Івана Франка з проханням надрукувати твір у щомісячнику «Літературно-науковий вістник»: «Вельмишановний Добродію! Для спробуваня своїх сил на літературному полі зважились ми оба [друг Тома Водяник] написати по одному «творови» та шлемо отсе їх до Вас, щоб почути Вашу гадку про них, та про нас яко «літераторів». Як можна, то помістіть в ЛНВ, а як ні, то киньте в кіш, а нам дайте лише відповідь, на яку залучаємо марку... Просим теж о скору відповідь, бо ми дуже нетерпеливимось». Не дочекавшись миттєвої відповіді, друзі через півмісяця написали другого листа: «Високоповажний Пане Добродію! Просимо не гніватись, що ми так наприкряємось Вам своїми листами, тим більше, що Ви усе дуже зайняті. Ми виклали до Вас 12 марта свої перші проби літературні разом з уклінною просьбою прислати нам в листі свою гадку, чи є в нас який талан, чи працювати нам далі на полі літературнім… Як можете, то просимо о ласкаву відповідь перед 7 цьвітня, тому, що в тім дни роз’їзджаємось на великодні фериї і лист в гімназії легко може пропасти…»

Етюд «В гарячці» на чотирьох сторінках з’явився в українському часописі «Літературно-науковий вістник» за квітень 1906 року під псевдонімом Зенон Мислевич.

2. Заснував: перший український стаціонарний професійний театр у Тернополі (1915), незалежну акторську студію при «Молодому театрі» (1918), перший театр Української Радянської республіки імені Шевченка (1919), Державну українську музичну драму (1919), Кийдрамте — Київський драматичний театр (1919), мистецьке об’єднання «Березіль» (1922), а в 1934-у — театр полі-тичних в’язнів на Соловках.

3. Знав вісім мов, але ніколи не вивчав російської. Здійснив переклади: із німецької — книги «Мистецтво вмирає» Віктора Обюртена, п’єс «Молодість» Макса Гальбе, «Войцек» Георга Бюхнера, «Горе брехунові» Франца Ґрільпарцера; з польської — «Йоля» Єжи Жулавського; із французької — «Останній лист» Віктор’єна Сарду, з норвезької — вірша «Березіль» Б’єрнстьєрне Б’єрнсона. Олександр Дейч, сучасник митця, згадував: «Німецькою, польською, на ідиші він спілкувався легко, вільно, з французької перекладав, англійською читав. Взагалі він був людиною культури, гуманітарієм широкого світогляду, до того ж з хистом до вивчення мов».

4. Перший у радянському театрі отримав театральну медаль Парижа у 1925 році.

5. На Одеській кіностудії зняв кілька стрічок: у 1922 році — «Шведський сірник», 1924-у — «Вендета» і «Пригоди Макдональда», 1925-у — «Арсенальці».

6. Увів до обов’язкового акторського вишколу акробатику й спорт.

7. Жив із кулею в серці. Вона застрягла, коли Курбас стрілявся, щоб покінчити життя через нерозділене кохання до актриси Катерини Рубчакової. У Львові хірург врятував митця, але кулю дістати не зміг.

8. Популяризувати Курбаса було ризиковано: за це відлучали від театру, архівів, газетних сховищ, аспірантури, не допускали до захисту дисертації. Але стримати потік було важко. Олесь Гончар, будучи головою Спілки письменників України занотував у щоденнику: «Корнійчук з фальшивою посмішкою: «Послухай моєї поради, викинь Курбаса з виступу (5-й з’їзд письменників України)». — «А він, до слова, ставив на Соловках ваші п’єси». Корнійчук червоніє, з натугою жере бутерброд (розмова в буфеті). — «І його театр Соловецький, кажуть, був одним із найкращих у Європі». — «Уперше чую», — пробурчав Корнійчук…».

9. Дружина Леся Курбаса Валентина Чистякова тільки у 1961 році отримала листа зі свідоцтвом про смерть чоловіка, де йшлося, начебто Олександр Курбас помер 15 листопада 1942-го у 55-літньому віці від крововиливу в мозок.

10. Місце розстрілу Леся Курбаса стало відомим лише у липні 1997 року. Було виявлено й опубліковано «Справу № 3168» за обвинуваченням О.С. Курбаса, знайдено «розстрільні» соловецькі списки, оприлюднено десятки інших документів і свідчень.

Джерело: Український інститут національної пам’яті.