«Не треба діамантів і перлин, коли даруєш ти своє кохання»

21

Не вкупі я із Музою, коли
Поетам пишномовність до вподоби:
Вони своїй любові, для хвали,
Вплітають небо,— тільки для оздоби.

Щоб внести в порівняння колорит,
Згадають місяць ясний у куплеті,
І сонце, і весняний першоцвіт,
І все, що тільки є на цій планеті.

Відкрию правду вам в усій красі,
Скажу і напишу відверто, чесно:
Моя любов — людина, як усі,
Вона не сяє, як зоря, небесно.

Ніколи я любов не вихваляв:
На продаж я її не виставляв.

43

Закритими очима краще бачу,
Бо світ не вартий погляду очей,
Коли ж я сню тобою, то неначе
Я бачу світло в темряві ночей.

Твій світлий лик, що осяває тіні,
Вдень був би найдивнішим із створінь
Для цих очей, вже невидющих нині,
Бо так сліпить твоя яскрава тінь.

Яка ж бо то блаженна насолода —
Тебе удень побачити на мить,
А тінь твоя нічна чарунком вроди
Сон важкотілий здатна прохромить!

Без тебе день, як ніч, та бачить небо,
Що ніч, як день, бо сни мої про тебе.

57

Я раб. Що мушу я іще робить,
Як лиш годити Вам з усім старанням?
Забути все, ловити кожну мить,
Щоб Ваші удоволити бажання.

Про зустріч з Вами мрію, хоч одну,
Чекаю, і години не рахую,
Гіркоту долі мовчки проковтну,
Коли я «Прощавай» од Вас почую.

Я відганяю ревнощі, мов гріх,—
Не переймаюсь Вашими ділами,
І, раб сумний, я думаю про тих,
Хто має щастя бути разом з Вами.

Любов бездумна — відданість несе,
Що б не зробили Ви — прийму усе.

75

Ти — повсякденний хліб чарівних мрій,
Жива вода, єдина у судьбі,
Живу, щоб зберігати спокій твій,
Як скнара із добром у боротьбі.

Я в захваті від золота мого,
Та мучать сумніви: від зайвини.
Чи ж я єдиний власник усього?
Чи хай побачать заздрі хитруни?

Знайома і присиченість мені,
Але як знов на тебе подивлюсь,
То я віддам всі радощі земні
За мить, коли до тебе доторкнусь.

То плинуть у стражданнях дні рядком,
А то беру все разом і цілком!

90

Як маєш розлюбити — то тепер,
Коли я став на світу суд неправий.
Я для фортуни нещодавно вмер,
Отож і ти — не відкладай розправи.

Та вже коли я все усім прощу,
Переживу і смуток, і недолю,
Не насилай до бурі ще й дощу,
Не додавай душі страждань і болю.

Як кинеш ти мене в самотині,
То хай удар цей упаде скоріше,
Ніж всі наступні стусани дрібні, —
Хай першим вразить те, що найстрашніше.

Все інше буде меншим устократ,
Бо ти — найтяжча із життєвих втрат.

91

Хтось приндиться походженням своїм,
Шаліє від багатства до нестями,
Хтось одягом пускає в очі дим,
Гордує кіньми, ловчими хортами.

І кожен почувається, мов бог,
І кожен, наче раб свого маніра,
А в мене кращі радощі — на двох,
Тому, що в мене зовсім інша міра.

Не треба діамантів і перлин,
Коли даруєш ти своє кохання.
Таке багатство маю я один,
І з ним не може бути порівняння.

Одна біда — як все це забереш,
То бідності моїй не буде меж.

153

Спав Купідон у хащах пречудесних
І смолоскип його зненацька зник:
Вогонь одна з русалок доброчесних
Занурила у крижаний потік.

Теплом священним і своїм старанням
Зробила купіль для чоловіків,
Щоб лікувати муки від кохання
До безсердечних і прекрасних дів.

Бог Купідон попрацював добряче:
З твоїх очей новий вогонь узяв.
Від нього серце стало знов гарячим,
Чи той потік мене порятував?

Що суттю джерело? — Вода й каміння.
Вогонь твоїх очей — моє спасіння.

154

Божок любові, зморений, відклав
Свій смолоскип і задрімав у тиші.
Цнотливі німфи з лісових галяв
Прибігли нишком: жриця наймиліша

Рукою чистою взяла вогонь,
Що у серця людей любов’ю лився
(Так генерал палких чуттів, либонь,
В роззброєному стані опинився),

І кинула в холодне джерело,
Аби його згасити чимскоріше.
Цілющим стало джерела тепло:
Я в нім купавсь, але люблю ще більше.

Вогонь любовний гріє воду вмить,
Вода ж любові не охолодить.