До джерел, рідномовних джерел!

Про творчість художниці дуже гарно, фахово сказав мистецтвознавець Володимир Островський:

— Оксана має сміливість шукати у формальних засобах свою мистецьку дорогу. Це дуже важко, і це їй вдається. Бачимо сучасне пост-авангардне мистецтво, але з виразним українським обличчям.

Після оглядин виставки, яка додала в кожну душу часточку того барвистого, сонячного світу, який зветься — Україна, актова зала виповнилась учнями, вчителями, гостями свята. Це, вочевидь, був найкращий урок української мови, після якого на перервах чи поза школою учні вже спілкуватимуться лише українською. Такі пристрасні, щирі, глибокі заклики добре знаних поетів, науковців, інших відомих людей — любити, плекати, вивчати рідне слово — були звернені до всіх з екрана, з вуст самих школярів, артистів-аматорів, чия мова струменіла найкращою в світі музикою: у пісні чи вірші, прислів’ї чи висловлюванні славетного українця.

Живі, розумні діточі оченята захоплено та з цікавістю взорили на все, що відбувалося. Розгорталися перед ними сторінки біографії Святослава Караванського, котрий третину свого життя провів у засланні й лише третину — в рідній Україні, а пішов з життя у США, куди його вислала комуністична влада.

Про своє заочне знайомство з людиною, що була безмежно віддана рідному слову, своїй Батьківщині, розповіла Галина Островська, мовознавець за покликом душі.

— Маю сорок років журналістського стажу, але не кореспондента і не дописувача до газети, а перекладача. Починала в молодіжній газеті «Комсомольське плем’я», згодом перейменованій на «Комсомольську іскру». Газета виходила українською мовою, але всі, чи майже всі, журналісти писали російською, тож доводилося перекладати на українську. Писали добре, тому робота приносила задоволення. Дуже багато мені дав письменник-перекладач і мій вчитель мови Степан Ковганюк… Та робота принесла мені неабиякий досвід. Уже перебуваючи на пенсії, написала книжку «А українською кажуть так…» — у співавторстві з сином Володимиром. Наша мова дуже зросійщена, хотілося прокласти межу між нею та російською. Послала я свою книжку Караванському. І він відгукнувся рецензією в газеті «Слово Просвіти». Були там і деякі зауваження. З похвалою погодилась, але не всю критику визнала. Написала тоді «Відповідь на рецензію». Він не розсердився, як це часто буває, бо зрозумів, що ми з ним по-різному думаємо. Так ми познайомились. Відтоді він надсилав мені кожну свою книжку. Вони дуже мені допомогли й допомагають. Наші відомі теоретики-мовознавці пишуть нудно, їх важко читати. А Караванський писав популярно, як кажуть, людською мовою. Його легко зрозуміти, чи знаєш ти граматику, чи ні.

Треба сказати, що пані Островська опісля підготувала друге, доповнене видання своєї дуже потрібної книжки, вона вийшла накладом 1000 примірників, а тепер працює над третім.

— Люди, котрі послуговуються суржиком, живуть менше, аніж ті, хто розмовляє чистою мовою, — завершила Галина Федотівна. — Мені вже 89 років…

Олесь Чайківський — поет, один з тих, котрі відроджували одеську «Просвіту» наприкінці 1980-х (знищену вже у двотисячних тими, хто очолив її саме затим, щоби зліквідувати «Просвіту»), нині пенсіонер, він частий гість у цій школі, допомагає у проведенні різних цікавих заходів.

— Помре мова у вустах народу — помре й сам народ, — цими словами педагога Костянтина Ушинського розпочав пан Олесь свій виступ. А далі розповів такий випадок зі свого життя. Працював тоді в порту. Якось, ідучи зі зміни в гурті робітників територією підприємства та розмовляючи, як завше, українською мовою, почув за спиною запитання: «Почему разговаріваєш по-украінскі?». «Бо я українець, — відповів на те. — Це моя рідна мова». «Ти прєдатєль!» — почулося злісне… Що ж, нам ще й досі кажуть наші північні сусіди, що ми з ними, мовляв, один народ, і мову нашу не хочуть визнавати… Та нехай собі! А ми всюди й завжди розмовляймо рідною українською, пам’ятаючи, що будь-який наш «русскоязичний» співрозмовник дуже добре все зрозуміє. От лише вчити нашу мову не хоче — принципово. Головне — щоб ми її добре знали та постійно розмовляли нею. А ще дуже важливо вимагати цього від офіційних структур — влади, засобів масової інформації, закладів культури…

На вечорі кожен міг ознайомитися зі словниками та іншими книжками Святослава Караванського.

— У мене, на жаль, лише два його словники, — сказала поетка Наталя Чамлай. — Це безцінні книжки, читаю їх, наче художню літературу. Для літератора це — хліб.

А завершив свято відомий поет, автор кількох дуже цікавих книжок з мовознавства, колишній політв’язень Олекса Різників.

— Я єдиний тут, хто не лише бачив, а й добре знав Святослава Караванського. Ми разом вступали на філфак Одеського, нині національного, університету ім. І.І. Мечникова. А вже коли ближче зазнайомились, він зізнався мені, що сидів 

18 років. «А я, — відповідаю йому, — 18 місяців». Ми здружилися. Якось покликав мене до театру на оперу «Запорожець за Дунаєм», познайомив з дружиною Ніною Строкатою. Запросив додому. Це була дуже духовна родина. Його батько єдиний на весь інститут викладав свій предмет україн-ською мовою. Мали прекрасну бібліотеку, багато рідкісних, як на той час, книжок. Він відчував велич України. Працював постійно, навіть в ув’язненні. 1965-го його знову заарештували. А в 1972-у депортували до США. Імперія знищувала або ж позбувалася всіх розумних, сильних, мудрих. Треба дякувати Богові, що він вижив тоді.

Багато цікавого про своє знайомство зі Свято-славом Караванським та про нього самого розповів на тому вечорі Олекса Різників, якому в ті дні виповнювалося рівно 80. Книжки великого словолюба, словознавця розкривають перед читачем безліч цікавих і дуже корисних таємниць української мови. І, мабуть, саме це знайомство, ця дружба надихнули пані Олексу і на його власні захопливі для читача дослідження в царині української мови. Читаймо розумні книжки наших мудреців, не зрікаймося рідної мови.

Роман КРАКАЛІЯ.