Про мову одеситів і не тільки

Німецьких, бо, скажімо, цілий Спартаківський район (тепер його територія — частина району Овідіопольского) складався з сіл, де жили німецькі колоністи, яких закликала сюди ще Катерина II; єврейських, бо, як писав Ісаак Бабель, половину населення (в Одесі. — Г.О.) составляли евреи. Щодо половини, то лишимо це на совісті письменника (перевірці не піддається), а що в описувані роки в Одесі був ще й єврейський театр, то це точно. Працював, щоправда, недовго — не довше, ніж єврейські школи, бо, знов- таки, як сказав Бабель, «евреи — это народ, который несколько простых вещей очень хорошо затвердил».

Авжеж! Євреї першими склали ціну більшовицьким обіцянкам про рівність мов і почали віддавати дітей до російських шкіл. Вони першими зміркували, що вища освіта в СРСР як була, так і буде імперською, тобто російською, тож дітям ліпше готуватися до неї саме по школах з цією мовою навчання. А звідки євреї дові-далися про зміну курсу? Ходили чутки. Зокрема, про конференцію КП(б)У 12—16 травня 1924 p., де лунали голоси за те, що, може, воно й не слід українізувати національні меншини та міський пролетаріат... Подейкували також про лист Сталіна до Кагановича, тодішнього очільника більшовиків України (1926 p.), з якого сама собою висновувалась думка: українізація триватиме доти, поки партія не виявить її активістів, щоб уже остаточно ліквідувати загрозу українського буржуазного націона-лізму на мовному фронті.

Між рядками. Не всі євреї Одеси були аж такими мудрими. Траплялись і ті, що до справи українізації поставились дуже відповідально. Свідчення цього: найграмотнішими друкарками в «Чорноморській комуні» (газета в Одесі була одна, а не кілька, як колись, зате щоденна, і — саме українська) показали себе єврейки; найбільш вправними складачами (згодом лінотипістами) в друкарні, що випускала «Чорноморську комуну», були євреї; найкращими коректорами теж були євреї — поки цієї посади (по багатьох роках ув’язнення) не обійняв С. Караванський (згодом мусив виїхати до Америки, бо — «не треба нам таких розумних»); репутацію цілком вправного перекладача й літературного редактора мала Софа Гітлер (поміняла прізвище на Златкіс), поки до Одеси з Києва не прибув С.П. Ковганюк (щодо нього по редакції гуляв жарт: «Стук-грюк, аби з рук — допоможе Ковганюк»).

А що з мудрими євреями Одеси? Вони — як у воду дивилися: інтелігенцію, що надто переймалася ідеями українізації та справами україн-ської культури й літератури, більшовики вистріляли або по тюрмах і таборах порозкидали; до церкви, що запрагла українського Слова, поставились утричі лютіше, ніж до звичайної православної; народ виморили голодом. Та це — тема іншої праці. Тут є лише рація додати: 1933 рік. Відновлено університет. Сьогодні він має титул національного, але ніхто

(і не тільки в Одесі) не може сказати, про яку саме національність ідеться. Мова викладання — російська.

1938-й. Наказ Раднаркому про обов’язкове вивчення російської мови (з 3-го класу, згодом стало з 2-го) вусіх неросійських школах.

1939-й. В Одесі почала виходити ще одна партійна газета (вже ро-сійська!) — «Большевистское знамя» (згодом «Знамя коммунизма», сьогодні «Юг»).

Були й інші заходи, що показали, чиє тепер мелеться. Щоправда, більшовицька імперія української мови як такої вже не заперечувала. Навпаки, навіть підтримувала, але тільки для того, щоб руйнувати її «зсередини», тобто живосилом, особливо на газетних сторінках, уподібнювати до російської, що згодом могло просто нівелювати українську. Розуміла: чия мова — того й держава.

Та українського духу в Одесі це ще не вбило. Лев Славін, що, як і інші одеські євреї, працював на російську культуру, але, на відміну од інших, поваги до народу, на землі якого зріс, не втратив, писав: «На Одессе при всей национальной пестроте ее лежал явственный украинский отпечаток. В крестьянском хлопце, капитане дальнего плавания, в университетском профессоре вдруг проглядывал сохранившийся во всей чистоте тип запорожца из казацкой сечевой вольницы — весь этот сплав удали, юмора, силы, поэзии».

Український дух з Одеси вибила війна. Багато носіїв цього духу — потомків перших поселенців та будів-ників міста не повернулося з фронтів, багато полягло в славнозвісній обороні, чимало розпорошилось на дорогах евакуації. Зате мало не щодень більшало одеситів нових: прибували демобілізовані одразу по війні старші (віком і чином — од майора до генерала) офіцери, яким за спеці-альним наказом Сталіна дозволяли не повертатись на свою малу батьків-щину, а селитись, де завгодно, на просторах великої. (Крім Москви, якщо не йшлося про москвича.) Під забудову їм виділяли землю, на бу-дівництво — державну позику. Тому невдовзі всі більш-менш вільні клапті на Великому Фонтані й Дачі Ковалевського, навіть по ярках та переярках, позаростали будинками, горудами, садками, задзвеніли малечими голосами.

— Атєчєствєнний, атєчєствєнний — чукикала знайома полковниця свого третього хлопчика...

Між рядками. В наші дні ці отечественные та їхнє рясне потомство зробили з української Одеси свою Родіну і партію під такою самою назвою і рушають на хахлоф з кастетами і гумовими кийками, коли ті, наприклад, мітингують проти реставрації на тому місці, де колись височі-ла козацька церква, пам’ятника Катерині II.

З отечественного контингенту рекрутується і партія комуністів-одеситів, яка сьогодні має в парламенті навіть свого представника. Ця поводиться інакше: десантує свої червонопрапорні загони для провокацій до інших міст.

Але обидві на все українське сичать однаково:

— Націс-с-сти, фашіс-с-сти... В рус-с-ском городе...

Згодом пункт про землю й позику з наказу випав — нових своїх громадян Одеса мала вже обов’язок селити по квартирах. З’явилася прикмета: у більшості «сталінських» будинків більшість мешканців — полковники у відставці.

Отже, тричі мав рацію Ісаак Бабель, коли свого часу пророкував: «На Руси — гнило и извилисто... Живут там холодно, дикости много. И думается мне: потянутся русские люди на юг, к морю и солнцу».

Потяглися! Та ще й як! Хмарою посунули.

Ні, росіян в Одесі не стало більше, ніж українців (повоєнна відбудова багатьох українців прикликала із сіл), але росіяни (вчорашні командири!) були набагато впевненіші, нахабніші, на все довкола дивилися так, ніби воно належить їм персонально, а місцевий люд має за це ще й дякувати. Аякже! Вони ж освободітєлі, а місцевий люд — «чем занимались на оккупированной фашистами территории!?».

Радянська влада в Україні заохочувала таку тональність. 1946 року підпорядкувала мало не всі вищі навчальні заклади УРСР Міністерству освіти СРСР, і вони автоматично перейшли на общепонятный язык викладання. Здавалося б, цього досить, щоб додати обертів маховикові русифікації, бо батьки — не вороги своїм дітям, і повели їх до російських шкіл: легше, мовляв, буде їм у виші чи середній спеціальній школі. Але ні, були ще й арешти і навіть розстріли за «український буржуазний націоналізм». Це — щодо українців. А євреїв звинувачували в «безродном космополитизме», тільки до розстрілів не дійшлося: ініціатор (Сталін) на їхнє щастя помер. Та це — тема не наша. Наша — ось вона: якщо перед війною кожна третя (чи кожна четверта?) школа в Одесі була українська (точніших даних в Управлінні освіти роздобути не пощастило), то на середину минулого століття звичайних українських шкіл у нашому місті не лишилося жодної — були тільки так звані німецька, кілька англійських, французька чи, може, іспанська. А українська мова в російських школах стала необов’язковою.

Проте суть, як кажуть в Одесі, нє здєсь. Суть у тім, що змінилася в Одесі мовна ситуація — змінилася й політична.

Погляньмо на етапи цих змін.

1. В одеській мові: а) Якщо до війни на вулицях нашого міста ще можна було почути фрази, скомпоновані на ґрунті ідишу (мі відєлі вас гулять; встрєтіл вашего папу ідті на работу), то по війні їх не стало — носії ідишу, старі євреї, повмирали;

б) якщо до війни переважна більшість єврейського населення Одеси щиро вважала, що говорить російською мовою, хоч насправді говорила українською тільки дещо обєвреєною, що власне й стало основою одеської мови (див. початок цієї статті), то на середину XX століття запанувала в нашому місті винесена з підприємств, будов, парторганізацій шкіл та вишів таки мова російська — одеська лишилася тільки для жартів (наприклад, відоме гасло описуваних часів «Куба — да! Янки — нет!» в редакції «Комсомольської іскри» задля жарту вимовляли Куба-таки да! Янки-таки нет!); в) якщо в одеській мові до війни практично не було матюків (це засвідчує і В. Смирнов), то по війні цією (суто російською керівницькою) стихією буквально затопило наше культурне і по-українському чемне (без мата!) місто.

2. У мовах, з яких складається одеська: а) російського елементу дуже побільшало, бо вже й у «хрущовських» будинках Південно-Західного масиву та «висотках» Таїровського відсоток мешканців, які мають прямих родичів у Росії, став дуже значним. І рік у рік зростав як природним шляхом (діти, внуки, правнуки), так і механічним (наказ Сталіна про надавання жител відставникам там, де їм сподобається [а «подобалося» чомусь найчастіше в Одесі та на півдні Криму], не втрачав чинності аж до настання Незалежності); б) цей російський (з командирськими інтонаціями!) елемент дуже тиснув на український складник одеської мови — так тиснув, що багато одеських українців, як не прикро це визнавати (за державу серце болить!), подалися в «русскоязычные».

І тут починається політика. В одеських трамваях сьогодні можна почути чимало балачок про те, що і влада не така, і голосували не за тих. Але якби завтра хтось висунув свою кандидатуру на посаду президента і при цьому пообіцяв, що російська мова стане як не державною, то хоч другою офіційною, він би знову на виборах переміг. Чому? Бо мова — це ж і є політика. Адже що нав’язує загарбник населенню поневоленої країни? — Свою мову. А що найтяжче ненавидить і душить у цій країні? — її мову. Тож лідер одеської РОДІНИ Ігор Марков і патякає про українську: «На этом языке невозможно защитить диссертацию по техническим предметам... На нем красиво петь песни, но он не приспо-соблен для развития государства».

Що на це скажеш? Учні середньої школи знають, що понад 80% ро-сійської технічної термінології — це слова-інтернаціоналізми: основна частина їх грецького і латинського походження. Чи не цими ж таки джерелами у своїй термінотворчості послуговується й українська мова? Понадто, що грецьку і латинську українці знали ще тоді, коли Росія і Росією не була.

А от до розвитку держави типу родины чи русского мира на не своїй землі українська мова справді не придатна: не має у своїй лексиці матюків, а без них на їхній «исторической» родінє, як відомо, ніщо й з місця не зрушить.

Слід у слід родінє ступають комуні-сти і православні Московського патріархату. (А що? Чудовий симбіоз: атеїсти з християнами супроти українства! Цікаво тільки, хто тут дужче зневажає власні постулати?)

Не відстають і твердо (ми б сказали: залізно) зрусифіковані національні меншини. А також армія. Вона не стала в нас таким могутнім українізатором, як була русифікатором армія совєцька (Не знаєш? — Научім; Hє хочеш? — Заставім.) Вона сама потребує системнішої українізації.

З цим наміром і перебрався Інститут сухопутних військ з Одеси до Львова, де легше було з україномовними викладацькими кадрами. Агафангел та іже з ним зняли галас на всю Україну. Репетували доти, доки Інститут не повернувся назад…

Проте описаний вище електорат іще не забезпечує стабільної біль-шості в боротьбі за кандидата, що пообіцяв другу державну. Допомагають євреї. Гадаєте, з великої любові до російщини? Ні, з суто кар’єрних міркувань, що їх переважна частина єврейського населення пов’язує саме з освітою — вищою або середньою спеціальною (рідко), а вони в нас, ці освіти, як були, так і є, — суто російські. Тим-то і ведуть євреї своїх дітей тільки до російських шкіл. І голосують тільки за мову, до якої звикли, — байдуже, хто там та кому її пообіцяв.

Тому маємо те, що маємо. Святкуємо «День русской словесности», проводимо конгрес російськомовної преси в Одесі — чи не з тої радості, що позбавили засобів до існування останню українську газету в місті — «Чорноморські новини», яка має читачів і в області? А кілька знайомих євреїв навіть входили до гуртів, які вимагали реставрації пам’ятника Катерині II та викреслювали з книжки «Старая Одесса» рядки про україн-ську мову. (Мала цих знайомих за людей. Каюся!)

Цікаво, чи повели б євреї своїх дітей до українських шкіл, якби вища та середня спеціальна освіти на сто відсотків стали українськими? Гадаємо, що повели б та ще й із вискоком. Чому? Бо коли вони рідної мови (і школи) свого часу зреклися задля панівної російської, то чому б мали триматися російської, коли панівною у вишах (дасть Бог) стане українська?

Побіжать за цієї умови до україн-ських шкіл і діти хай хоч тричі зрусифікованих українців. А місія держави тут абсолютно чітка — подбати (реально, а не на папері), щоб вся осві-та в Україні — від початкової до найвищої — була безоплатною, і при цьому — тільки українською. Хто хоче іншого, хай платить вчителям і викладачам з власної кишені, а не з кишені представників титульної нації. Так само за оренду і утримання приміщень. Нема чого нашій державі плекати на свої кошти собі ворогів- україноненависників! Ліпше віддати ці кошти на краще вивчення української мови, а російську проголосити необов’язковою, як було з українською в російських школах.

Двомовність? Киньте, панове! Ця штука задорога навіть для найбагатших міст світу. А поза тим дуже шкідлива психологічно: неабияк притуплює таку делікатну матерію, як чуття мови.

Навіть без офіційної двомовності Одеса — неабиякої ваги культурний і науковий центр України, місто україн-ське за своєю природою і по-європейському чемне — перетворилося сьогодні на глуху провінцію РОДІНИ — з її гумовими кийками і кастетами та з гумором не вище талії, як видно з телепередач. РОДІНИ, яка дуже любить нашу землю і наше море, але — без українців.

Галина Островська,
член НСЖУ з 1966 р.

14. Український історичний журнал. 1991, № 2, с 49-50.