Чорноморський меридіан Петра Осадчука

Скільки разів згадувалося переміряне молодими ногами серед-містя: корпуси університету імені Мечникова (натоді — єдиного серед двох десятків місцевих вишів), гуртожитки, музеї і театри, Дерибасів-ська і Приморський бульвар з величними Потьомкінськими сходами. Поставали калейдоскопічні зміни панорами порту, затоки і суден на рейді.

А ще відлунювали підбадьорливі марші духових оркестрів — центр Одеси перетинали колони курсантів вищого і середнього морехідних училищ. Тоді ще в місті було мало автомобілів, водії тролейбусів і трамваїв, щойно побачивши на перехрестях курсантів з червоними прапорцями, терпляче пропускали стройові «коробки» юнаків у бездоганно підігнаній формі, в кашкетах з сяючими кокардами-«крабами» і курсовими нашивками на рукавах. Дівчата й жінки зранку обирали такі маршрути пересування, аби зарядитися бравурним настроєм на увесь день. Мужчини переходили на пружніший крок, а школярі закріплювали трихвилинним видовищем профорієнтаційний вибір і модний дрес-код.

Після занять курсанти так само строєм поверталися у свої екіпажі (гуртожитки). Коли Петрові випадало опинитися недалеко від крокуючої колони, він неодмінно згадував, як в рідне село прибув у першу відпустку Василь, що пішов служити на Чорноморський флот. Як йому подобалася строга чорна форма брата-моряка, смугаста тільняшка, безкозирка зі стрічками! Після закінчення школи міг поступати у вузи неподалеких Львова, Чернівців або Ужгорода. Але ж там нема моря. На даху вагона, бо не вистачало грошей на квиток, рушив до братової Одеси. А на перших курсах восени і взимку одягав подарований Василем бушлат.

Культ моря був превалюючим у творах одеських письменників повоєнної пори. Виходили газети «Моряк» (охоплювала весь причорноморсько-кримський басейн), багатотиражні газети «Антарктика», «Одеський портовик», «Судноремонтник», а також на великих пасажирських лайнерах. Галузева преса була не тіль-ки трибуною пишучої братії, а й незрідка місцем роботи. Автори нарисів, поезій, оповідань продовжували традиції української мариністики, яку започаткували Юрій Липа, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Микола Куліш. Читацький загал цінував актуальну тематику в книгах і публікаціях Євгена Бандуренка, Володимира Гетьмана, Івана Рядченка, Григорія Карєва, Ізмаїла Гордона, Ігоря Нєвєрова, молодої поетичної фаланги — Бориса Нечерди, Станіслава Стриженюка, Віталія Березінського, Валентина Мороза, Юрія Михайлика, Олега Олійникова.

Їхні твори, як і тематично суголосні мотиви поезій літераторів «дніпровсько-бузької хвилі» Євгена Маланюка, Дніпрової Чайки, Івана Дніпровського, були закорінені у фольклор, народну пісню, легендарні думи і перекази про морські походи на козацьких чайках до стін невольницької Кафи в Криму, укріплень Синопа чи Варни. Європейські хроніки звитяг засвідчили походи Сагайдачного на просторах Чорного моря. Юрій Липа у праці «Призначення України» справедливо називає морський чинник потужним цивілізаційним прискорювачем, підкреслюював, що «морська культура робиться назавжди частиною світогляду українців».

Із середини минулого століття морська інфраструктура України потужно розвивається, найперше в Одеському регіоні. Чорноморське пароплавство включало більше 300 пасажирських і вантажних суден різних типів і класів. Це була найбільша шипінгова компанія у світі. У вищих і середніх навчальних закладах готували тисячі спеціалістів для торговельного флоту, суднобудування, риболовства, фаворизованого радянською владою китобійного промислу. Зрозуміло, що в цій високо-прибутковій галузі працювали в основному вихідці з українських регіонів. Вийшовши з внутрішніх морів у світовий океан, нація влилася у сім’ю титулованих мореплавців, якими вважаються британці, іспанці, португальці, голландці.

З історично обумовлених причин наша літературна мариністика віддавна була не елегійно-споглядальною, а вже у геніальних творах Шевченка і Лесі Українки набула рис і змісту трагічного романтизму. Літературо-знавець-шестидесятник Василь Фащенко сформулював цю думку в афористичному абзаці: «У тріаді міфологем степ-козак-море посередині стала людина минулого і ХХ століття: безталанна і з талантом, хижа і добра, вільна й невільна, з надією і без надії водночас». У такому руслі наповнювався етичною повнотою і філософським змістом мариністичний набуток Петра Осадчука.

Віршем «Біла каравела» поет означив зміну життєвих координат:

У морі синьому,
не знаючи причалів,
На всіх вітрилах — у незвідані моря
Пливе за межами скорботи
і печалі,
Як біла каравела, молодість моя.
— Агов! — гукаю. — Озовися,
капітане!
Які надумав відкривать моря?
Пливе беззвучно,
за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

Майже півстолітній київський творчий період Петра Осадчука означився універсалізацією ідейно-тематичних обширів в ліриці, публіцистиці, гуморі й сатирі. Але чорноморський меридіан, як вісь духовного прямостояння, напрямок Київ — Одеса був безстроковою плацкартою для повернень на берег Чорного моря. Здається, щороку, навіть по декілька разів за рік, вирушав на південь, аби побачитися-поспілкуватися з колегами і побратимами. Прочитати з круч Відради чи Великого Фонтану «Білу каравелу». Порадіти за неприборкане жодними владами чи партіями вільнолюбство Одеси й одеситів. Опечалитися діями і думками тих, хто воліє не бачити прірви, яка відділила незалежну Україну від ро-сійсько-радянської імперії.

Востаннє я бачився з Петром Ільковичем 22 травня 2014 року в його квартирі на вулиці Олеся Гончара. Привітав подружжя з днем народження старшого сина. І відразу попросився на недалеку прогулянку — до пам’ятника Тарасові Шевченку перед червоним корпусом столичного університету. Мені жодного разу не випадало бувати в Києві у цю дату...

Сонце освітлювало рівно половину обличчя Кобзаря. На другій половині лежала густа тінь. Це увиразнювало вираз гніву. Біля постаменту стояли кілька корзин з квітами, які окремішно поставили уранці партії, чиї висуванці за кілька днів мали конкурувати на виборах за посади президента, мера столиці. Мене вразило видовище пообіч пам’ятника, Молодший Кличко керував спортивним дійством гімнастів і акробатів на невідомо яким робом встановлених турніках, трапеціях (добре, що хоч не додумалися «потішити» присутніх боксом). На завершення темпових виступів молоді Володимир вручив усім спортсменам пристойні призи, і закликав електорат голосувати за старшого брата Віталія. По інший бік пам’ятника сиротливо виконував пісенну програму хор ветеранів, судячи з кольо-рів вишиванок — з Волині.

Коли я повернувся і розповів Осадчукам про побачене, Петро після паузи сказав: «Вище Шевченка, вище України — тільки небо. Але й небо над Україною, над Києвом чи Одесою також українське!».

Восени того ж 2014 року, 10 жовтня, я приїхав до Києва — на похорон друга. Його могила на Байковому кладовищі — також під високим українським небом.

Анатолій ГЛУЩАК.