Петро ОСАДЧУК

Життя
після життя

Життя — це смертельна хвороба,
що передається статевим шляхом.
Хтось із мудрих,
мудріший за мене.

Навіть подумати страшно,
що камінь, за мене старший
на тисячі й тисячі літ,
забувши про ясний світ,
в якому живу я нині,
переживе й перебуде
дні і роки мої швидкоплинні,
переживе й перебуде,
коли навіть букв тих не буде,
що про мене на камені
напише чиясь рука мені:
жив-був на землі чоловік
і в землю пішов на вік.
Прийшов без причини
і пішов без причини,
але не розчинився в імлі —
часткою своєї землі,
став часткою БАТЬКІВЩИНИ.
І я з цього буду радіти,
допоки земля не зійде з орбіти.

* * *

По той бік смерті —
рай чи пекло?
Нове життя
чи забуття?
А може, саме там запекло
кипить,
формується
життя.
Сліди загублені і стерті,
і в глину вгнані імена.
Минає все по той бік смерті
чи тільки жити почина?
Минає все.
І не минає!
Буття
вростає в небуття
і наново перерождає
те, що ніколи не зникає
і з тьми вертається
в життя.

Шукання

Покоління зникають,
В невідь відоме беруть.
Те, чого люди не знають,
В символи переведуть.
Повелося отак з роду-віку,
З діда-прадіда щось було:
Ніби й відкрилося чоловіку
І в небуття загуло.
А вчені, що всіх навчають,
Коли вчитися слід самим,
Відкрити нове обіцяють,
Не обізнані зі старим.
Говорять багато всує,
Не поціляючи в суть.
Та істинне все ж існує —
Вчені туди ведуть!
Знають це й ті, що не знають:
Існує істинна суть.
Лиш там, де її шукають,
Ніколи її не знайдуть.

18 липня 2005.

Покликання

Якби мені запропонували одним реченням виразити смисл мого життя, мету і спрямованість багатьох моїх римованих і не римованих писань, то я сказав би: «Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна».

Я переконаний, що поет лише тоді поет, коли він почуває себе невід’ємною часткою свого народу, його вразливим нервом, окрім природного дару, все інше залежить від набутої майстерності та працездатності.

Поезія існує в нас і навколо нас — як унікальне явище людського духу, незалежно від словесних маніпуляцій літературних шаманів і еквілібристів. Істинний герой поезії не зачаровується летючою миттю швидкоплинного дня, а живе в контексті історії — як єднальна ланка між минулим і майбутнім. Тарас Шевченко і Адам Міцкевич, Сергій Єсенін і Євген Маланюк стоять ближче до мене в часі й просторі — за моїми вимірами, — аніж деякі сучасники, що називають себе письменниками.

Слово поета — чутлива мембрана. Хочеться, щоб воно завжди вловлювало найтонші порухи й коливання в суспільній атмосфері та й, у свою чергу, очищало її, як грозовий розряд очищає спекотну літню днину.

Поет, хай би при якій політичній системі він жив, перебуває в складних стосунках із суспільством і державою. Так чи інакше, а в поезії визріває бунт, протест проти недосконалості людини і суспільства.

Немає поета без ідеалів. Одні з них розтають, як березневий сніг, інші трансформуються або гинуть, як зерно, щоб дати новий плід. Справжній ідеал супроводжує поета все життя.

Нещасний той поет, хто переоцінює свої можливості, претендує на більше, ніж може. Приречений зникнути, загинути разом з учорашнім днем поет, який хапається за відмираючий ідеал, той, що на пробу часу злиняв, змалів або виявився не ідеалом, а самообманом, красивим фантомом, ілюзією, що затьмарювала свідомість.

Думаю, що з усіх найбільших ідеалів, які вистраждали і відстояли в слові горді поети всіх часів і народів, є ідеал свободи. Тільки вільна людина може сповна реалізувати себе — але тоді, коли вона не буде вільна від сумління, від пам’яті, від громадянського обов’язку перед своїм народом.

***

Я тут.
Я серед вас.
Я зникнути не міг.
На мить спинився час
І, як раніш, побіг.
Заговорив струмок
І грім озвавсь між нив,
І син мій, як дзвінок,
Мій голос повторив.