Оригінал і естет

А «естет», знову ж таки, то «прихильник, шанувальник прекрасного». І в житті, і в мистецтві — рівноцінно.

Для мене ж назавжди в пам’яті Григорій Андрійович залишився і оригіналом, і естетом, як він сам сказав би, «в одній іпостасі» (до речі, одне з найулюбленіших і найужива-ніших його слів серед таких як асоці-ативність, специфіка, психологізм, медитація, творчий задум, естетика, образність, типовість та ін.).

Перша зустріч відбулася не з людиною, а з її прізвищем. Ще старшокласником не раз натрапляв на підпис «Г. В’язовський» під багатьма статтями і рецензіями обласної газетно-журнальної періодики, а нерідко й під вступними аналітичними оглядами до книг одеських авторів.

І вже тоді, мріючи про філфак, чітко був переконаний, що не тільки це прізвище, а й його носій увійдуть у моє життя.

Звісно, готувався до цього старанно. І, починаючи з 7-го класу, учителька рідної мови та літератури Г.М. Іванюк активно залучала мене до перевірки диктантів, творів, переказів моїх однокласників. І не дай Бог, зустрічав написане щось «не так»: я ставав суворіший за учительку! А вона тільки посміхалася: «У тебе пташиний зір!».

Кажу не для того, аби похизуватися. Тільки тому, щоб стало зрозумілішим моє обурення, коли читав 

«Г. В’язовський» без апострофа. Саме без нього прізвище й друкувалося, і писалося самим носієм. «Заспокоївся» значно пізніше, коли переконався, що то не вигадки, а дійсно позиція Григорія Андрійовича. У моїй заліковій він двічі (за перший і п’ятий курси, екзамени з основ літературознавства), власноручно розшифровуючи свій підпис, не вжив апострофа. І досі перед очима дошка з розкладом лекцій (пров. Маяковського, 7). Жодного разу секретарка Люда не написала у прізвищі «В’язовський» апострофа. На моє першопочаткове здивоване «Чому?» вона коротко відповіла: «Так вважає Григорій Андрійович». Так він «вважав» завжди.

Хтось інший дозволяв собі писати «грамотно» (знаю, що й рідна донька Оксана В’язовська-Шупта в цьому питанні «пішла проти батька»).

А таємницю свого учителя я не розгадав і досі. І хоча сам дотримуюся традиційності, розумію, що вона, ота таємниця — невід’ємна складова його оригінальності.

...Пам’ятаєте Сосюрине «Так ніхто не кохав»? Згадуючи сьогодні Григорія Андрійовича В’язовського, бачачи його живим, стверджую, що «так» ніхто не ходив, не дивився на вас, не слухав і не розмовляв.

Безліч разів проводжав я його захопленим поглядом мимо філфаківських знаменитих каштанів до дверей і до виходу з подвір’я. Стрункий, підтягнутий, красивий. З неодмінним супутником і другом портфелем або папкою у правій руці.

Пам’ятаю Григорія Андрійовича «в роботі» і на перекурі між парами. Жодного разу не запізнився він на лекцію. І проводив її тільки стоячи. У нього не було улюбленої «точки», міг ходити безперервно від дверей до вікна чи по зворотному маршруту, але при цьому завжди бачив очі і вуха кожного з нас. Вони заворожено фіксували кожен жест, кожне слово. Складалося враження, що Григорій Андрійович десь далеко, можливо, в колі тих письменників і поетів, про «кухню» яких щойно говорив, проте завжди виходило так, що на кінець пари зникала вся утаємниченість, і він зримо представляв нам своїх «співрозмовників». «Сюжет» кожної його лекції народжувався і вмирав у стінах аудиторії. (Власне, «вмирав» ненадовго: ми оживлювали його, сумлінно готуючись до екзаменів і заліків зі спецкурсів, які читав Григорій Андрійович, — «Специфіка творчого труда письменника», «Питання психології творчого труда письменника», курсів «Естетика», «Основи теорії літератури»).

Принагідно наведу і такий доказ на користь «оригінала» Г.А. В’язовського. Незважаючи на три попередньо складені мною, першокурсником, на «відмінно» екзамени за другий семестр, він на останньому, з «Основ літературознавства», попри те, що я, як мені здавалося, досить непогано умів розрізняти ямб від хорея, «розмашисто» поставив мені «задовільно».

Гірко було невимовно. (Мотивації не збагнув і досі. Є, щоправда, одна з версій: це було зроблено тільки для того, щоб на п’ятому курсі в ту ж залікову книжку ще більш розмашисто вписати з того ж предмета — «дуже вже не того» — «відмінно»).

Г.А. В’язовський у роботі — то не тільки «зайвий» конспект на кафедрі (він ним ніколи не користувався: ні тоді, коли цитував когось, ні тоді, коли наводив обширні теоретичні визначення).

Чи не кожного разу ми бачили наочність до теми: схеми, цитати, першоджерела, аналізовані твори. Подібне не можу назвати «типовим» для інших лекцій.

Нерідко в аудиторії незримо були присутні (паралельно з лектором ведучи заняття) В. Іванисенко, П. Волинський, В. Лесин, О. Пулинець.

Одним з постулатів марксистсько-ленінської методології, як відомо, твердить, що теорія без практики — це пустоцвіт. Жартома його перефразувавши, ми, студенти, між собою твердо були переконані: «Теорія (теорія літератури — С.М.) без Григорія — це пустоцвіт. Ось так ми оцінювали свого вчителя, його роль у розвитку літературознавства як науки.

А ще ж була «Естетика» зі всіма її категоріями і... мізерною кількістю годин на викладання. Та їх Григорій Андрійович використав так максимально уміло — ефективно, що категорія прекрасного супроводжує мене в житті навіть там, де, здавалося б, її й близько не може бути. Треба тільки дивитися на світ його очима, мислити його образами, оцінювати його підходами.

Ми були всебічно ознайомлені з пам’ятками світової естетичної думки від Аристотеля до Буало, від Лесі Українки до О. Довженка і... Ю. Борева. Цього ленінградського фахівця і його «Естетику» Григорій Андрійович цінував особливо.

А на завершення викладання предмета нам був запропонований чудовий науково-популярний фільм «Прекрасне поруч з нами» (Петра Великого, 2, ауд. 88. У точності назви фільму не впевнений). Окремі кадри й досі стоять перед очима: невеличке вперте джерело, що згодом перетворюється у голосистий струмочок, невсипуща бджілка на шапці соняшника...

Крупним планом, наче під мікроскопом. Чи ж завжди на таке звернеш зачудовану увагу в житті? А фільм цьому навчав! Як і Григорій Андрійович, який в цей час був «за кадром».

Разом вони переконували в тому, що прекрасного в житті значно більше (принаймні повинно бути), красу потрібно берегти і примножувати.

І отут, здається, саме час повернутися до «перекурів». Були вони практично між усіма парами. Треба сказати, палила на філфаці абсолютна більшість чоловіків-викладачів. Особливо завзятими курцями були А.А. Москаленко, М.В. Павлюк, Ю.Ф. Касім, С.П. Бевзенко, І.Є. Саєнко. Григорій Андрійович від них «не відставав», що мене вкрай засмучувало.

Але як він це робив! Ніхто не міг пустити таких кілець, які, мов в’язка бубликів, здіймалися мимо примружених, хитро усміхнених, убезпечених таємничими скельцями окулярів, очей...

А яка прелюдія їм передувала! Неодмінно з правої бокової кишені піджака трьома пальцями діставався срібний портсигар, і сигарета, мов риба на гачку, опинялася між великим і вказівним пальцями. Іноді думаю: скільки їх за своє життя Григорій Андрійович «виловив»? І чи не відіграла оця його шкідлива звичка свою фатальну роль?

Не пригадую, хто з великих сказав, що для того, щоб судити про справжню важливість людини, треба припустити, що вона померла, і уявити, яку порожнечу зоставила вона після себе. На жаль, нічого припускати не потрібно: Григорія Андрійовича В’язовського, одного з кращих своїх вчителів, я вже ніколи не побачу і не почую.

Але чітко відчуваю (а не уявляю!) ту порожнечу, яка утворилася на рідному філфаці з його відходом — одного з могіканів одеської філологічної школи другої половини ХХ століття.

Не так вже й часто випадає мені бувати в Одесі. Але кожного разу обов’язково відвідую пров. Маяковського, 7, споглядаю колишній «зовнішній» філфак. Там зараз нові господарі. Але крізь розчинені вікна вчуваються голоси дорогих викладачів, один з яких належить Григорію Андрійовичу В’язовському. Це саме завдяки йому і його побратимам «моя душа лишилася на філфаці, душа філфаку б’ється у мені».

Допоки й життя...

Сергій МЕФОДОВСЬКИЙ.