Найдорожча за усіх

Голод 1932—1933 років мама пережила у шестилітньому віці. Це був страшний час. Сьогодні про той пері-од багато написано. По всій Україні тисячі загонів зацікавлених владою партійних і комсомольських активістів, ницих душею, але підкріплених військовими підрозділами та каральними органами, у пошуках хліба нишпорили у кожній хаті, зривали підлоги, залізали в погреби і колодязі, шукали в коморах і на горищах. До загальної картини додам ще один штрих. Уявіть собі таку картину. У затемненій кімнаті на лавці лежить хвора жінка (це бабуся моєї мами Альвіна), біля неї шепочуться двоє (батьки моєї мами) і ховають у її ногах клумачок зерна, а по кімнаті бігає шестирічна дівчинка — це наша мама. До хати заходять свої ж, сільські, експропріатори у пошуках чогось їстівного. Нічого не знаходять і звертаються до малої дитини: «Анютко, а ти не знаєш, де тато заховав зерно?». Дівчинка, не підозрюючи злого умислу, показує пальчиком на те місце, де схований клумачок. Це ж до якої ницості треба було дійти учасникам подвірних обходів, щоб, прирікаючи сім’ю на муки, скористатися дитячою щирістю?!

Як виживали, краще не згадувати. Це ще добре, що колгоспникам на день видавали по пляшці перегону та помагав дід Федір, який був мисливцем і вряди-годи міг вполювати зайця, їжака чи ховрашка. Я цікавилася у мами: «А що, їжака чи ховрашка можна їсти?». «Коли голодний — з’їси все», — відповіла вона.

У 1937 році батька забрали як «ворога народу», бо він відкрито говорив, що радянська влада побудована на брехні. А в 1938-у з Алтайського краю прийшло повідомлення, що тато помер на будівництві залізничної колії від туберкульозу. І далі по життю осиротілими дітьми опікувалася наша бабуся Югена.

Коли на нашу землю прийшла війна, мамі сповнилося 14, вона саме закінчила звичайну сільську семирічку. В окупацію село було під румунами. Дорослих примарія (так називалася тоді місцева влада) виганяла на роботу. Окрім роботи, зобов’язувала з кожного двору здавати ще й продукти. Людям зоставалися хіба якісь крихти...

У 1944 році Одещину визволили від загарбників. Разом з однолітками мама ремонтувала дороги від Цебрикового до Веселого Кута, від Мигаєвого до Бендерського шляху. Коли за селом стояла авіаційна частина, будувала капоніри для літаків та мила посуд у їдальні. Згодом війська пішли далі і льотна частина передислокувалася. Мама пішла працювати до колгоспу. Треба було орати-сіяти. А чим? Румуни, втікаючи, коней забрали. Тож довелося впрягати корів та бичків, які вціліли, а то й самим тягнути борони. З часом почали з’являтися трактори, і мама працювала причіплювачкою плуга.

Однак жити легше не стало. У 1946—1947 роках на Україну накотилася нова хвиля голоду. Вирощену на присадибній ділянці кукурудзу мололи на жорнах, варили мамалигу, пекли малаї. Рідкі страви готували з бурячиння та кропиви, млинці пекли з лободою.

У 1949-у мама вийшла заміж за нашого батька — Павла Чечельницького. Він був працелюбним, веселим, кучерявим — гріх такого не полюбити. Та й маму в селі дуже поважали-шанували. До речі, на весіллі, коли молодята сиділи за святковим столом, наречену покликали до сільського клубу, щоб вручити медаль «За трудову відзнаку».

Народила наша мама шестеро дітей: чотирьох доньок — Марію, Наталю, мене, Віру, і Надю — та двох синів — Миколу і Василя. 18 квітня 1961 року була удостоєна «Медалі материнства» І ступеня.

Все складалося добре. Діти підростали і ходили до школи. Мама працювала у польовій ланці, а батько — механізатором. У 1955 році за досягнення в праці його відрядили на ВДНГ до Москви, що тоді вважалося неабияким визнанням.

Та нагрянула в сім’ю біда. А, як каже прислів’я, біда сама не ходить, ще й лихо за собою водить. У 1963-у трагічно загинула Надія. Через рік помер батько. 37-літня мама залишилася вдовою з п’ятьма дітьми. Найстаршій було 14, а найменшому — 5. Скільки сліз тоді виплакала, знає тільки вона. Але розуміла, що мусить жити далі: треба ростити дітей.

Працювала в колгоспі на різних роботах: і в ланці на просапних, і на молочнотоварній фермі, і на свинофермі... Не цуралася будь-якої роботи, аби лише діти не голодували та були одягнені. І не дивно, що, будучи маленькою і худенькою, через такий напружений ритм виснажилася. Лікарі видали їй довідку з призначенням на легші роботи. Так стала кухарем тракторної бригади. Механізатори були дуже задоволені обідами. А тут жінки, які працювали у рільництві, почали нарікати на те, як годують їхній дітей у садочку, і маму перевели кухарем у дошкільний заклад. Так і працювала: рік — у бригаді, рік — у садочку, залежно від того, хто більше скаржився, механізатори чи жінки з рільничої ланки. Перемогли, певна річ, жінки, бо діти — важливіше. Про тракторну бригаду, звісно, теж не забули — мамі дали вправну ученицю-помічницю, яка й перейняла її кухарські таємниці. А мамині борщ, вареники, пиріжки та інші страви не раз смакували-нахвалювали й досі згадують не тільки односельці, а й гості та всіляке начальство з району та Одеси, шефи колгоспу та студенти, які приїздили восени на допомогу...

Попрацювала наша мама у колгоспі до 1992 року. Удостоєна багатьох медалей та пам’ятних знаків. Але й на заслуженому відпочинку вона не сиділа без діла — людина, яка з малих літ звикла трудитися, для рук своїх заняття неодмінно знайде. І в господі, і в городі — скрізь у неї порядок. Тільки-но починалися канікули, спішили до бабусі онуки (їх у неї дев’ятеро), а нині й правнуки, яких уже має тринадцять, просяться до неї у гостину.

...Діти, ставши бабусями-дідусями, вже й самі повиходили на пенсію. Повиростали онуки. Здавалося б, живи й радій. Та фатум не перестає посилати важкі випробовування. От і на дев’яностому році життя доля завдала ще одного важкого удару — на заробітках у Польщі помер найменший син Василь. Важко пережила мама цю втрату. Та Бог дарує їй сили, зберігає її для нас, для її нащадків.

Скільки пам’ятаю, які б біди та негаразди не випадало зносити нашій мамі, вона завжди залишалася і залишається турботливою, уважною, доброю, лагідною. На долю не нарікає. Іноді, замислюючись над прожитим, по-філософськи цитує Шевченкове:

...У кожного своя доля
І свій шлях широкий...

За будь-якої погоди (а лютий любить підкидати «сюрпризи») щороку ми всі збираємося на мамин день народження. Дякуємо Богові за те, що він дарує нам радість спілкування з нашою мамою, а вона просить Господа, щоб Він не залишав у біді її дітей, онуків та правнуків.

Будь нам здорова, мамо, на всі літа, які дарував тобі Господь!

Від усієї родини — дочка Віра.