№ 11 (21802) четвер 2 лютого 2017 року

Генерал-майор, який пройшов Іловайськ і Савур-Могилу, розповідає, яку тактику застосовують українські війська в Авдіівці і що відбуватиметься далі на сході країни

Генерал-майор Ігор Гордійчук (позивний «Сумрак») у серпні 2014 року малими силами два тижні утримував славнозвісну Савур-Могилу в умовах повного оточення та під масованим артилерійським вогнем. Тоді він отримав дуже важкі поранення. Ніхто не думав, що виживе. Навіть бойовики не добили, покинули помирати у полі. Та він вижив, повернувся до служби — начальником київського Військового ліцею імені Івана Богуна. Окрім АТО, за його плечима — служба в Афганістані та Коледж сухопутних військ збройних сил США.

На тлі загострення в Авдіївці журналіст видання «Новое время» розпитала Ігоря Гордійчука, зокрема про те, що саме і чому відбувається нині на сході, чи контролюють ситуацію воїни і командування та як взагалі слід вирішити конфлікт з точки зору військового.

— На ваш погляд, чому нині обстрілюють Авдіївку? Чому активізувався агресор? Що нам робити?

— Це їхня агонія. Дай Боже, щоб остання передсмертна агонія.

З нашого боку має бути комплексний підхід. Важливий політико-дипломатичний, економічний, правовий та інформаційний тиск. Є Мінські домовленості. Сподіваюся, будуть посилені санкції. Треба тримати оборону. Адже, звісно, є військова складова — те, що ми, військові, повинні робити. Від цього нікуди не подінешся. Потрібно триматися, триматися і ще раз триматися.

— Можемо триматися?

— Звісно. Адже вже час усім зрозуміти, що наша армія зараз зовсім інша. Те, що було в 2014-у, коли їм у Криму легко все вдалося, зовсім не те, що ми маємо сьогодні. Навіть якщо вони на метр-два просунуться, наша реакція буде цілком адекватною й однозначно буде на нашу користь. Просто має бути співвідношення ціни та якості. Щоб ми не зазнавали втрат. Ми, на відміну від імперії зла, втрачаємо найкращих наших синів.

30 січня в Одеській обласній державній адміністрації відбулася апаратна нарада, яку провів голова ОДА Максим Степанов. До слова, вже третя після його призначення.

Колись такі заходи проводився регулярно, щопонеділка, тож громада Одещини як через ЗМІ, так і через безпосередніх учасників (керівників структурних підрозділів ОДА, представників територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади, очільників районів тощо) була обізнана з тим, що робиться в області взагалі і чим першочергово зайнята чинна виконавча влада зокрема, до кого є які претензії. В останні ж роки про апаратні «забули».

Відкриваючи засідання, Максим Степанов наголосив, що вирішено повернутися до давно випробуваної практики, а кожному учасникові наради, які відтепер знову проводитимуться щотижня, слід бути готовим доповісти про зроблене на дорученій йому ділянці.

Першим питанням, розглянутим на засіданні, було наповнення бюджету, адже без грошей неможливо виконувати соці-ально-економічні програми, наголосив Максим Степанов. Доповідали тимчасово виконуюча обов’язки першого заступника голови ОДА, начальник департаменту фінансів Марина Зінченко та Гліб Мілютін, виконуючий обов’язки начальника головного управління Державної фіскальної служби України в Одеській області.

Якщо коротко, то, за словами промовців, основні гроші нашої обласної громади — у наших допоки невикористаних ресурсах і потенційних можливостях. Тобто можемо збирати податків та інших платежів у кілька разів більше від того, що збираємо нині. До слова, під час робочих поїздок містами і районами Одещини голова ОДА оголосив про початок масштабної кампанії з наповнення бюджетів...

Мало яка подія в історії України є настільки ж значущою, символічною, як бій під Крутами. Ця звитяга посідає чільне місце в національній пам’яті і є прикладом відчайдушного спротиву загарбникам, вияву найвищого патріотизму для всіх майбутніх поколінь.

Це сталося 99 років тому. Ще зовсім юні хлопці ціною власного життя виборювали для України можливість постати самостійною державою. 29 січня 1918 року на залізничній станції поблизу селища Крути, що за 130 кілометрів на північний-схід від Києва, розпочався бій між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300 київськими студентами, які захищали підступи до Києва. 270 із них були курсантами першого року навчання 1-ї Української військової школи, 30 — студенти і гімназисти Студентської сотні. Якраз останні і потрапили у полон.

«Більшовики, розлючені спротивом Києва (всі великі міста на той час уже були захоплені практично без втрат), всю свою лють спрямували на цих юнаків — розстріляли їх біля потяга розривними кулями. Пізніше їхні тіла навіть не можна було впізнати. Одного із загиблих мати впізнала по монограмі на вишитій сорочці. Там їх і поховали. Попри жахливу смерть свій обов’язок молоді захисники виконали — виграли час для Центральної Ради, давши їй можливість евакуюватися. Муравйов прорвався у Київ і захопив його. В перші дні він розстріляв там стільки людей, що потім історики казали: якби ті тисячі стали на захист Києва, а не відсиджувалися десь, — він ніколи б Києва не взяв», — зазначив під час вшанування пам’яті героїв Тарас Гончарук, доктор історичних наук, професор ОНУ ім. І.І. Мечникова.

Сьогодні полеглих хлопців порівнюють із 300 спартанцями. «У пам’яті кількох народів зберігається історія про 300 героїв, що загинули, захищаючи свою землю від нападників. У давніх греків це були 300 спартанців при Фермопілах, у грузинів — 300 арагвійців на підступах до Тбілісі, а в українців — 300 козаків під Берестечком та 300 юнаків під Крутами», — пояснив походження такого порівняння Тарас Гончарук.

Одесити на честь українських спартанців провели мітинг-реквієм «Згадаймо юність, що палала в Крутах». У ньому взяли участь в.о. першого заступника голови ОДА Марина Зінченко, перший заступник міського голови Одеси Анатолій Орловський, однолітки тодішніх звитяжців, майбутні захисники Вітчизни, а нині - вихованці Військово-морського ліцею. Подвиг героїв вшанували хвилиною мовчання, патріотичними віршами і піснями у виконанні студентського хору. Захід пройшов на вулиці Пастера, біля будинку, в якому свого часу мешкали державні діячі того періоду Іван та Юрій Липи, а також Іван Луценко, і на якому їм встановлені меморіальні таблиці.

У неділю, 29 січня, у Києві відбулася урочиста церемонія прощання та перепоховання видатного українського поета й драматурга Олександра Олеся і його дружини Віри.

Заходи розпочалися у Володимирському соборі, де панахиду відправив святійший патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. У своєму слові він вказав на знаковість цієї події для України й підкреслив глибокий патріотизм, яким відзначене життя та творчість Олеся: «Серед нас — багато патріотів, які говорять багато про патріотизм, а треба любити ділами. Олександр Олесь є прикладом того, як треба любити свою Батьківщину».

Віддати останню шану видатному українцеві прийшли Президент України Петро Порошенко з дружиною, міністр культури Євген Нищук та інші члени уряду, письменник Дмитро Павличко, видавець Іван Малкович, митець Кирило Стеценко, співачки Ніна Матвієнко та Марія Бурмака, мисткиня Анжеліка Рудницька, дипломати, представники різних політичних сил, численні громадські та культурні діячі.

По завершенні богослужіння прощання продовжилося на Лук’янівському цвинтарі. Із Канади на церемонію перепоховання приїхала нащадок Олександра Олеся — дружина онука видатного поета Ольга Кандиба. У розмові вона розказала про шок, який пережила родина після того, як дізналася про події 3 січня у Празі та примусову ексгумацію тіл Олександра Олеся і його дружини. «Ми були шоковані тим, що відбулося з прахом Олеся і Віри. Але, можливо, це саме той випадок, що не було би доброго, якби не сталося злого. Нарешті Олександр Олесь повернувся в Україну. І я думаю, що це було його найбільше пожиттєве бажання — бути знову вдома. Ми пам’ятаємо, як він писав «немає сонця, і немає щастя ніде, окрім рідного краю»», — зазначила під час церемонії Ольга Кандиба.

Як і на могилі на Ольшанському цвинтарі у Празі, у Києві на могильній плиті подружжя значиться й ім’я їхнього сина — Олега Ольжича, поета, археолога, громадського і політичного діяча. У 1944-у його було до смерті закатовано у німецькому концтаборі Заксенгаузен, а місце поховання і досі невідоме.

Ще одним символічним моментом церемонії перепоховання стало те, що до могили помістили капсулу із землею з малої батьківщини поета — містечка Білопілля на Сумщині. Саме там у 1890-х молодий Олександр Олесь відкривав для себе поезію Кобзаря, брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», писав свої перші вірші.

Із виступу Тараса МАРУСИКА, заступника голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури, на старті розгляду справи за конституційним поданням 57 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону «Про засади державної мовної політики» (закону «Ківалова-Колесніченка»).

Автори закону «Про засади державної мовної політики» ставили перед собою конкретні політичні цілі, але аж ніяк не захист прав національних меншин і не зміцнення єдності українського суспільства, як це задекларовано в статті 2 закону. Їхня справжня мета — це, як зазначено у висновку понад 20 громадських організацій на тоді ще законопроект Ківалова-Колесніченка, оприлюдненому 22 вересня 2011 року, «підрив статусу української мови як державної та її витіснення з ужитку в усіх сферах публічного життя в більшості областей України», «легітимізація русифікації України, яка здійснюється» українською «владою на вимогу Росії». Тобто йдеться про спробу системного впливу через закон як інструмент, спрямований в перспективі на демонтаж Української держави як такої.

Варто зазначити, що автори закону частково досягли поставленої мети.

Одне з ключових положень закону передбачає застосування заходів, спрямованих на використання регіональних мов або мов меншин, «за умови, якщо кількість осіб — носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення», а «в окремих випадках» — менше 10% (частина третя статті 7).

Критерій визначення кількості носіїв регіональних мов — 10% і більше (або менше) — є довільним, необґрунтованим і в практичному плані покликаний забезпечити використання фактично лише російської мови поряд або навіть замість української як державної на великій частині території України. Наприклад, формулювання пункту другого частини другої статті 5: «забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави із створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і в тих випадках, де це є виправданим».

Знання рідної мови зберігається навіть у тих, хто ніколи нею не розмовляв

Якщо прийомна дитина потрапила в іншу країну ще у ранньому дитинстві, вона все одно збереже певні «знання» про рідну мову і легше нею розмовлятиме.

Діти занурюються у мовне середовище з перших же днів життя, і хоча самі вони починають говорити значно пізніше, перший досвід має великий вплив на майбутні мовні здібності. Таких висновків дійшли Міріам Брерсма, дослідниця з Нідерландів, та її колеги з Австралії й Південної Кореї. Їх статтю надрукував  журнал Royal Society Open Science.

Науковці досліджували 29 прийомних дітей з Кореї, які малолітніми були прийняті в нідерландські родини і не знали мови своїх біологічних батьків. Впродовж декількох тижнів вони навчалися розрізняти і вимовляти складні корейські приголосні, абсолютно незнані у Північній Європі. Як контрольна використовувалася така ж група вроджених голландців.

Експеримент показав, що спочатку ті й інші діти демонстрували приблизно рівні результати, але вже після перших занять корейці розуміли і копіювали складні звуки рідної мови набагато краще за нідерландців. Більше того, ці здібності показували навіть діти, які покинули Корею у віці до шести місяців, коли ще зовсім не розмовляли. І не було жодної різниці між ними і тими, кого усиновили на ранніх етапах формування мови, у віці понад 17 місяців після народження.

«Це означає, що найважливіші відомості про мову накопичуються вже на перших етапах життя, — зазначає Міріам Брерсма. — Це знання про допустимі у ньому «шаблони», але ще не про слова».

На сороковини від дня смерті Святослава Караванського в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбувся вечір вшанування пам’яті українського патріота

Зібралися ті, хто видимими і невидимими нитками був пов’язаний з достойником — людиною, яка віддано служила ідеї самодостатньої української нації, україн-ської державності, людиною, котра впродовж життя не відступила від своєї генної кодифікації і мала мужність кинути виклик пануючій на той час ворожій системі.

Якою ж морально потворною була та система, коли таких відкритих і чистих у своїх помислах постатей, як Святослав Йосипович, таврувала злочинцями?! Світ мало змінився: нині так само червоно-коричневі в Росії та їхні прихвосні в Україні прагнуть принизити-знищити україн-ських пасіонаріїв.

Святослав Караванський був членом ОУН, у батьківській книгарні, що розташовувалася на Грецькій площі, збиралося одеське підпілля...

І нині тут, в Україні, нам дуже важливим було його правдиве слово, що звучало на сторінках «Чорноморських новин» — газети, в якій він працював між арештами і з якою не переривав зв’язку до кінця свого життя.

Святослава Караванського не стало 17 грудня 2016-го. Він помер на дев’яносто шостому році життя від саркоми в лікарні Балтимора і був похований на цвинтарі св. Андрія (штат Нью-Джерсі, США). Голова Фундації Українського вільного університету, колишній очільник Світового конгресу українців Аскольд Лозинський так відреагував на цей відхід: «Фокусом його життя була Україна».

«Одну третину свого життя він прожив у тюрмі, другу — і діаспорі і лише одну третину — в Україні», — наголосила ведуча пам’ятного вечора Ярослава Різникова, директор департаменту в управлінні культури, туризму, національностей та релігій облдержадміністрації. Вона окреслила широку тематику полі-тичних інтересів Святослава Караванського, пов’язаних з Україною. Виділю лише одну: чи потрібен нам «Мінськ-3»? У цьому контексті у мене особисто риторичне запитання: наскільки нині Україна є суб’єктом на європейській арені? А ще пані Яро-слава розповіла про колосальний внесок покійного в мовознавчій царині — про його книжки й, передусім, словники, над якими невтомно працював усе своє життя.

Коли у ці скорботні дні у моїй уяві постає Святослав Караванський, то бачиться він мені передусім не тією кремезною статурою, якою з’явився був у нас в редакції «Чорноморської комуни» у шістдесятих роках у ролі перекладача з російської на українську (газета виходила тоді окремими двомовними випусками), а щонайперше великим крилатим Птахом, що літав і нині літає над нашими просторами — понад Одесою перш за все.

У далеких краях, зокрема і на радянсько-російському сході, мучився він, загнаний туди за його Слово Правди завжди спритним «збройним загоном партії» — енкаведистами. Та все ж із тюрем і таборів, із жорстоких та холодних карцерів із його закованих грудей виривалася на волю його Душа — підіймалася у височінь і за мить, сподвигнута болями великого Серця й енергією світлого Розуму, долітала до нас. Як також із далекої Америки, куди «рідна радянська влада» випровадила його, аби лиш не заважав їй ґаздувати у нас, хоча б і на наших кістках…

Отже, долітали до нас його Слово, його Правда. Однак лише до тих, хто і тут, на «вільній землі», чув і його муки, і страждання цілого народу.

Неспинний змах його широкого крила і пильний погляд згори його гострого ока, закличний погук-подзвін із висоти, на яку піднявся цей Птах сам і кликав та кличе нас і сьогодні до так бажаної всім людям високості, до злету над буденністю — злету і нашого Духу заради утвердження на рідній Україні оновленого, щасливого життя.

Таким бачиться і пам’ятник Святославові: під Птахом з розпростертими крилами сидить-чекає на його повернення додому-до хати вірна дружина, його сподвижниця і наша героїчна землячка Ніна Строката.

Колись це обов’язково маємо зробити — спорудити в Одесі пам’ятник незламності Духу двох палких Українських Сердець.

Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ.

На самім початку нашої Незалежности, наприкінці 1991 року, з’явилася вибухова книжка В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму».

До книгарень такої літератури тоді не надходило. Всі, хто бував на різних патріотичних зібраннях у столиці чи в інших великих містах, бігли, передусім, до книжкових розкладок — за новими виданнями, яких багато з’являлось тоді і які відкривали нам очі на самих себе та на світ.

Книжка В’ячеслава Чорновола була прочитана за одну ніч, відтак зчаста відкривалася й опісля, в наступні роки. Попри те, що все у ній було відкриттям — буквально кожна сторінка, все захоплювало мужністю тих людей, про кого писалося, дивувало їхньою офірою, обурювало беззаконням (про яке, живучи в тій країні, ми, основна маса, не завше й здогадувались), — попри все це, книжка зроджувала не тільки жагучий інтерес до теми, а й думки, що підштовхували до якоїсь дії, буквально мобілізовувала на працю задля утвердження Незалежности, — під ту пору це не були високі слова, утім, так само, як і тепер. Думалось про те, що треба йти за ними, розвивати, розбудовувати, продовжувати розпочате ними, адже саме вони підготували той будівельний майданчик. Треба йти слідами тих, про кого писав автор і про кого не написав.

А ще неймовірно вражало те, що автор здійснив той свій подвиг в ув’язненні, у лагері (як казав Євген Сверстюк), та що належав до «підручних партії» — так називала журналістів тодішня партійна пропаганда. «Ми не білоручки, ми — газетярі» — було тоді таке партійне гасло. Й вони справді не були білоручками — В’ячеслав Чорновіл, Святослав Караванський — один з тих, про кого він писав у своїй книжці. Як же так — думалось: саме тоді, коли вони, ті безстрашні, ті мужні, ті відважні молоді люди, про котрих пише ця книжка, офірували себе Правді — правді про свій час, про ту наскрізь пробрехану систему, що керувала тоді, про її нелюдську мармизу, — у той саме час інші всі, властиво, ми, тодішні, без великої різниці у віці, тратили своє життя, оті найкращі молоді роки на щось, виявляється, цілковито аморфне, та й не надто потрібне, назагал. Не підозрюючи навіть, що герої були не тільки в часах війни, — що герої були цілком інакшого штибу, вони присвячували своє життя боротьбі, — бо лише боротьба, осягнення високих цілей може бути справжньою метою життя. Звичайно, дещо таки вже було в голові: почитувалась якась література (кому довіряли), щось обговорювалось, але з якими застереженнями, обережністю, навіть острахом! А вони — вони безстрашно йшли «на ви», цілком свідомо ставали до відкритого протистояння з системою, що була тоді всесильною, непохитною, а багатьом зазомбованим пропагандою тоді здавалося — навіть вічною…

27 січня минуло 90 років від дня народження Олекси Тихого — українського публіциста, мовознавця, педагога, послідовного борця з русифікацією, члена-засновника Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГГ)

Олекса Тихий народився у 1927 році на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області. Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету (хоч до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті та Дніпропетровському інституті інженерів транспорту). Вчителював, викладаючи фізику, математику, українську мову.

Уперше МДБ заарештувало його в 1948 році за критику єдиного кандидата в депутати, але після «профілактики» відпустило. Вдруге заарештований у 1957-у за лист проти окупації Угорщини військами Варшавського договору, а також за «антирадянську агітацію», «наклеп на КПРС і радянську дійсність». Тоді Тихий був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і відбув покарання в Мордовії, а один рік — у Володимирській тюрмі.

За вироком суду Олекса Тихий на 5 років був уражений у правах, а отже після звільнення влаштуватися на роботу за фахом не міг: працював монтажником, пожежником, випалював цеглу. Підтримував стосунки з друзями по ув’язненню і правозахисниками, поширював самвидав. Він був зразковим носієм української літературної мови, людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості і виняткової терпимості.

На той момент Олекса Тихий вже написав кілька статей про русифікацію Донбасу, про проблеми українського села. А ще склав словник неправильностей українських говорів Донбасу й уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова — народ». Текст цієї збірки було вилучено у нього під час обшуку в червні 1976 року, до речі, тоді дві доби його утримували під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».

Усе почалося із простого білого полотна, на який було нанесено контури карти України. Цей лляний сувій голова Державної казначейської служби Тетяна Слюз ще в серпні минулого року взяла із собою в робочу поїздку до Луганської і Донецької областей. Тоді впродовж тижня вона відвідала всі без винятку казначейства на території, підконтрольній українській владі (таких 42), і запропонувала колегам гуртом вишити на полотні соборну Україну.

Саме казначеї Донеччини та Луганщини, де нині людям живеться і працюється найважче, проклали на полотні перші стібки, створили перші узори, вишили символи своїх міст та символи мирного життя. Відтоді карта, яку назвали «Вишивана моя Україна», побувала в кожній області нашої держави — як символ єднання, миру і злагоди між людьми. Переходячи від казначейства до казначейства, вона ставала яскравішою, оживаючи новими й новими узорами та кольорами.

Фахівці казначейств всієї країни надзвичайно зворушливо й відповідально поставилися до створення вишиваної карти: обирали візерунки та кольори, працювали ночами, щоб не підвести колег, щоб встигнути з роботою й передати карту до наступної області. У людей, зайнятих такою складною основною роботою, при виконанні незвичного творчого завдання навіть з’явився певний дух суперництва: чий орнамент буде кращим, чия вишивка стане майстернішою, досконалішою…

Як розповіла Марина Смирнова, заступник начальника головного управління Державної казначейської служби України (ГУДКСУ) в Одеській області, продумуючи свою композицію, наші казначеї, серед яких чимало людей творчих, захоплених усілякими ремеслами, відтворили різнобарв’я нашого краю. Так, північ Одещини майстрині вишили орнаментами, взятими з рушників, які прикрашають ікони: це символічні ромби з крапками, виконані швом «занизування», що трактується як символ родючості, а ромб, на кінцях якого присутні хрести, — знак «розтікання» блага на чотири сторони світу. У центрі композиції — фігура Берегині, одного з найдавніших образів в українській культурі, символу життя і родючості, Матері всього сущого, яка дає життя й оберігає довіку. Південь же області прикрасили пишними гронами винограду у мереживному листі. Ця ягода на вишитих полотнах наших пращурів завжди символізувала злагоду, добробут і гармонію сімейного життя (орнамент, хто знається на цьому, виконаний швом «качалочкова лиштва»).

Очікуєте глобального потепління? Може, й даремно, бо британські вчені дійшли висновку, що з нинішньої зими розпочинається Малий льодовиковий період.

Досліджуючи залежність температурних коливань Землі від плям на Сонці, науковці зауважили, що з кожним роком плям на світилі помітно меншає і це може призвести до різкого похолодання на планеті. За розрахунками наукового відділу Університету Нортумбрії (Велика Британія), впродовж останнього десятиліття кількість плям на головній зірці зменшилася до 64%, а значне зниження температури Землі може спостерігатися у 2030 році, коли рівень максимальної концентрації досягне свого найвищого показника.

Причина криється у циклах сонячної активності. 

...У період з 2030-го по 2040-й триватиме 26-й сонячний цикл. Морози у ці десять років битимуть рекорди, які метеорологи фіксували три століття тому.

 Опосередковано теорію про новий цикл похолодання підтверджують аномальні явища, зафіксовані нинішнього січня, який став справжнім випробуванням для Греції, де снігом засипало плантації цитрусових, а стовпчик термометра вночі місцями опускався до позначки мінус 20; аномальні за останнє століття морози, місцями до мінус 29 градусів, пережила й Болгарія — тут, у районі Бургаса, навіть замерзло море, чого не траплялося з 1954-го.

(Повний текст статті читайте в газеті за 2 лютого.)

У Центральній Італії за півроку, із 24 серпня 2016-го, сталося понад 47 тисяч землетрусів.

Із них, за інформацією INGV, станом на 19 січня близько 960 землетрусів мали магнітуду від 3 до 4 балів, 57 — від 4 до 5 балів. Магнітуда дев’яти підземних катаклізмів склала або перевищила 5 балів.

Нагадаємо, торік 24 серпня Італія пережила руйнівний землетрус, жертвами якого стали близько 300 людей і були зруйновані тисячі будинків. Найбільше постраждали міста Аматріче та Пескара-дель-Тронто.

Стіна на кордоні — не винахід Арсенія Яценюка чи Дональда Трампа. Один, як відомо, обіцяв з допомогою захисного муру вберегти Україну від своєї східної сусідки, Росії, другий береться врятувати США від їхньої південної сусідки, Мексики.

Із недавнього минулого Європи найвідомішою (сумновідомою) є стіна, яка впродовж десятиліть розділяла Східну та Західну Німеччину. А найупізнаванішим у світі муром залишається, поза сумнівом, Велика китайська стіна, що простягається більш як на 5 тисяч кілометрів і будувати яку почали ще в VII столітті до нашої ери.

Втім, нові археологічні дослідження доводять: своя «Велика стіна» була й у стародавньому Ірані.

Нещодавно іранська археологічна експедиція в районі Пасаргада, давньої столиці країни, виявила сотні історичних артефактів епохи Ахеменідів. Одна з головних знахідок — 20-кілометровий оборонний мур. Усі знахідки іранських учених відносяться до середини першого тисячоліття до нашої ери.

Стародавня оборонна споруда була виявлена у провінції Фарс у районі міста Маргаб. У цьому ж районі археологи знайшли близько 300 стародавніх поховань, а також водні канали ахеменід-ської епохи загальною протяжністю понад 80 кілометрів. Під час розкопок дослідники виявили поселення доісторичного, історичного та ісламського періоду, а також древні каменоломні, де добувалися будівельні матеріали для спорудження Пасаргада.