Великий Українець, мрійник з Одеси

8 серпня 2004 року я несподі-вано отримала електронного листа від заочно відомого мені пана Святослава, про дисидент-ський чин якого я знала із книги В.Чорновола «Лихо з розуму». Караванський був для мене людиною-легендою, далекою зіркою з-за океану. І раптом ця зірка до мене заговорила. Про те, що він має деякі твори січе-славських авторів, мало відомі, і треба б їх оприлюднити для сучасного читача. Йшлося, зокрема, про поему Василя Чапленка «Їсько Ґава», сатиру на махновщину. Я тоді очолювала Дніпропетровську обласну організацію НСПУ і саме заснувала літературно-мистецький часопис «Січеслав», у друкарні якраз «варилося» його перше число. І треба ж було, щоб Бог звів нас у такий підходящий час! Я одразу ж запропонувала пану Святославу вести мовну рубрику в журналі, і він погодився. Протягом дев’яти років мовна руб-рика «До зір крізь терня» прикрашала наш часопис. Згодом С. Караванський став членом редколегії «Січеслава», пропагував і поширював його за кордоном, друкував відгуки про наше видання. Окрім мовної рубрики ми подавали його прозу, вірші і вишукані переклади із Киплінга, Шекспіра, Бернса та Байрона. За фантастичну повість «Кому скажеш?» ми присудили С. Караванському літературну премію ім. В. Підмогильного (2010).

Втім, він не шукав ні літературних премій, ні слави, ані членства у письменницькій спілці чи якихось партіях, не грався в ігри-змагання, якими забавляються і рвуть собі серця більшість наших літераторів: у кого більше публікацій, книжок, чия премія престижніша. Він просто працював, як каторжанин, гарував, розчищаючи поле українського Слова, поросле бур’янами-русизмами, засмічене й понівечене нахабною й живучою поростю всюдисущого суржику. Працював над словом з молодих літ, одесит, який заговорив українською лише у 20 років. Любив ходити на одеський ринок і підслуховувати, як розмовляють рідною мовою молодиці і бабці. Талановитий, пристрасний, несамовито працьовитий філолог, він мав тонке чуття слова. Тому для мене Караванський — це насамперед вчений-лексико-граф, збирач слів, санітар рідної мови. Працював немов цілий філологічний інститут. Відтак, Святослав Караванський — автор-укладач «Практичного словника українських синонімів», «Російсько-українського словника складної лексики», «Словника рим української мови» (виходили в Україні у видавництві «БАК», Львів, Л. Коссак), які він просив поширювати серед бібліотек і вишів.

Цей лексикограф від Бога був строгим, принциповим і безжальним до всіх, незважаючи на посади, не шкодував іронії для найближчих друзів, піддавав дошкульній критиці газети, журнали, в яких його друкували, головних редакторів, діставалося усім, навіть класикам літератури — за суржик, за «київ-ське койне». До числа критикованих прискіпливо долучав і себе самого, заявляючи, що ми, мовляв, не знаємо рідної мови. В одному з останніх листів писав мені: «Пані Лесю, а Ви помітили, що я вже геть не той? Старий. Написав вам «підтвер-дьте» замість «підтвердіть», то моє одеське походження дається взнаки».

За 12 років нашого електронного листування він жодного рядка не присвятив патетичним риторикам про любов до неньки України. Такі фрази не потрібні тому, хто у 22-літньому віці, студентом літературного факультету Одеського університету сходиться з нелегальним гуртком української молоді, зв’язаної з ОУН. Хто провів у ГУЛАГу понад три десятиліття, хто спалював себе в філологічній, пропагандистській та меценатській праці задля неї, хто служив Мові та Україні як вірний і безстрашний лицар.

Він був невтомним, сміливим і навіть відчайдушним у своєму громадянському темпераменті. Справжнім громадським діячем, послом України в США за покликом серця. Олекса Різників говорив, що однокурсники дивувалися, як то простий радянський студент Караванський написав листа міністрові культури про зросійщену Одесу. Таким Караванський залишився до останніх днів. Він тримав руку на пульсі суспільно-полі-тичного життя України і блискавично реагував на гострі події, наприклад, про те, що у Луганському національному аграрному університеті 94% студентів хочуть навчатися російською. Караванський бив у дзвони на сполох, писав статтю «У Луганську менше 6% студентів хочуть навчатися українською мовою». І так завжди, не шкодуючи серця, спрямовував листи до президентів України, міністрів, політичних діячів.

Він був самодостатнім. Не витрачав сил на дріб’язкове з’ясування стосунків з людьми захланними, недолугими, нецікавими. Жив відрубно у своєму Дентоні, американський самітник з українською душею. Він економив сили на головне: творення словників і художню творчість.

Він був шляхетним. Підтримував українські періодичні видання і видання книг своїх друзів. Був редактором, автором передмови і меценатом першого тому моєї книги «Німці в городі», за що я йому довіку буду вдячна.

Він був чистою людиною. Він був те, що називається, несо-вєтський. В ньому не було нічого совкового. Якийсь дистильований українець із Дентона. Про нього розповідали легенди. Що він живе аскетом, вирив глибоку криницю у землі, бере звідти воду і вважає, що то вода з глибин, може, й із самої України. Що, мовляв, він просить привезти йому борошно з України і пече з нього перепічки. В одній із наших телефонних розмов я спитала, чи то правда, він розсміявся: «Окрім води і хліба я ще дещо вживаю, сир, наприклад». Я не наважувалася спитати його, чому б йому не повернутися до України. О. Різ-никову він відповів: «Боюся, що мене там уб’ють». Сьогодні Караванський має остаточно повернутися в Україну. І не лише своїми словниками і творами, а й назвами вулиць, пам’ятними дошками, пам’ятниками.

До глибини душі заздрю тим, хто знав його наживо. Мені ж пощастило чути його голос. Він завжди телефонував пізненько. Коли пролунав перший дзвінок опівночі, я злякано, стривожено спитала: «Хто це говорить?» І почула хриплуватий сміх: «Пані Лесю, то Караванський!». Частенько це були короткі веселі дзвінки, поки не прийшла війна. Але він найдужче розвеселився у 2014 році, коли на його тривожне запитання, що там чути в Одесі, я відповіла: «У вашій любій Одесі на парканах і стінах будинків написано: «Вова, не дєлай мамє нєрви». Іноді нарікав на біль у горлі і питав, чим можна його лікувати. Звісно, хотілося зарадити йому народними медвяно-трав’яними рецептами, та вони не могли вже йому допомогти. Біда прийшла несподівано: незнайомий чоловічий голос повідомив мене по телефону, що Караванський у лікарні з діагнозом «рак горла» і що ми його втрачаємо… Я приготувалася до найгіршого, та через місяць отримала електронного листа від… Караванського: «Пані Лесю, сталося диво, я все ще живий, але більше не зможу говорити, бо горла в мене вже немає. На щастя, нам залишається листування»…

Він жив у Слові. І Слово привело його у Вічність. Він створив собі пам’ятник із Слова — це його словники і власна творчість.

Про українців діаспори інколи можна почути від деяких українців материкових, що, мовляв, легко їм любити Україну-неньку із далекої Канади й Америки, а попробували б вони пожити у нас. Так, Караванський любив Україну на відстані, і це була любов на відстані… серця.

У 2015-у, вітаючи пана Святослава з 95-річчям, я написала йому вірша-присвяту, який уві-йшов до моєї збірки «Осінні люди». Цим віршем дозвольте завершити мій спогад.

Присвята

Вас не зламали
сталінські ГУЛАГи,
Ваш дух лякав
сексотів-стукачів.
Ви — той взірець
цивільної відваги,
Що смолоскипом сяє у ночі.
Не знають сна
недремні Ваші очі,
Шукають древні
й свіжі джерела,
Щоб суржика
здолати поторочі,
Щоб рідна мова квітла і жила.
Й за океаном Вам
нема спокою,
Аскете-схимнику
американських днів.
Під Вашою невтомною рукою
Постали моцні мури
словників.
Ви їх подарували українцям,
У них живуть і дихають слова,
Вони зорять столицям
і провінціям.
«До зір крізь терня»
йде Ваш караван.

Леся СТЕПОВИЧКА.
м. Дніпро.