Шопки у костьолі і козаки на Волі

У роздумах вирушаю трамваєм на Волю. Так називається один із районів Варшави, де колись відбувалися вільні вибори королів Польщі. Особливе задоволення отримую від міського транспорту. Він працює як годинник — точно, хвилина в хвилину за розкладом. Трамваї зручні й доступні — у вагон можуть спокійно заїхати чи зайти і людина в інвалідному візку, і пенсіонер з паличкою, і мати з дитиною. На всі види транспорту існує єдиний квиток, і хоча він досить дорогий — коштує приблизно долар, діє ціла система різноманітних знижок та пільг, завдяки якій можна безперебійно й недорого користуватися будь-яким видом транспорту. Так, купивши єдиний квиток на три доби, я у своїх справах пересувалася містом упродовж трьох днів, просто пересідаючи з одного виду транспорту на інший. Можна їхати приміською електричкою, в метро, в трамваї чи автобусі, й коштує такий квиток 15 злотих, тобто 3,5 долара.

Цвинтар на Волі, до якого прямую трамваєм, видно здалеку: округлі куполи церкви Святого Іоанна Лествичника, і хрест, що високо здіймається над кладовищем, дають відчуття примирення з тим, що смерть — частина життя. Сьогодні — свято Хрещення Господнього, і в храмі людно, хоча нема такої суєти, як у наших церквах. По-європейськи тихо і спокійно. Головний іконостас з темного дерева в «московсько-ярославському» стилі прикрашений чудовою різьбою. Ікони, написані київським художником Олександром Мурашком, за стилістикою нагадують ікони Володимирського собору в нашій столиці.

Іде служба, співає хор, у церкві багато молоді. Як розповідає місцева парафіянка Ольга Змєєва, у Варшаві два православних храми, і якщо в церк-ву на Празі ходять переважно приїжджі, то до церкви Іоанна Лествичника на Волі — місцеві православні, вихідці із східних польських земель або ж спадкоємці тих, хто похований на православному цвинтарі: представників російського дворянства, українців, росіян, білорусів, що жили у Варшаві.

Після церкви йду оглянути цвинтар. Минулі війни завдали великого горя православній общині Варшави, як всім мешканцям міста. Справа від входу — могила сотні дітей-сиріт Вольського православного притулку, яких гітлерівці розстріляли 5 серпня 1944 року під час Варшавського повстання. Разом із дітьми загинули і настоятель храму Феофан Протасевич та протоієрей Антоній Калнишевич з родиною.

На цьому ж цвинтарі покоїться президент міста Варшави православного віросповідання Сократ Старинкевич, який у молоді літа служив і в Одесі, обій-маючи посаду управителя канцелярією Новоросійського і Бесарабського краю при генерал-губернаторові П. Коцебу, а згодом був херсонським губернатором. Його 17-річне правління у Варшаві означене прокладанням водопроводу, каналізації, будівництвом першого кінного трамваю та іншими гідними справами, за які йому й досі вдячні містяни. Мав репутацію чесного і порядного у фінансових справах адміністратора.

На видному місті, у центрі цвинтаря — пам’ятник жертвам Голодомору в Україні, який у 2009 році відкривали президенти Польщі та України Лех Качинський та Віктор Ющенко.

Але я йду далі у пошуках невеличкого кладовища українських вояків, рядових козаків та офіцерів Армії Української Народної Республіки, що знайшли свій останній притулок тут, на Волі. 

...Тут поховані відомі військові й державні діячі генерали Марко Безручко, Євген Гамченко, Всеволод Змієнко, Володимир Сальський, міністр уряду УНР Петро Холодний, дружина Івана Огієнка Домініка, а поряд з ними — десятки могил «незнаному козакові». Усі вони були об’єд-нані спільною справою — боротьбою за Українську Народну Республіку у 1917—1920 роках, а після поразки на всіх них чекала еміграція та спочинок на Волі.

Найвідоміший з похованих на цьому цвинтарі українців, мабуть, генерал Марко Безручко. Випускник Одеського піхотного юнкерського училища, він сформував й очолив шосту Січову дивізію Української армії в той час, коли більшовицькі війська вже стояли під Варшавою. Саме його дивізія прорвала більшовицький фронт і, наступаючи на першу кінну армію Будьонного, погнала окупантів назад. Так український генерал, якому тоді було 29 років, врятував Варшаву від більшовицької пошесті...

...Повертаючись трамваєм до центру міста, думаю про те, що сьогодні настали інші часи. У відносинах між нашими країнами вряди-годи виникають незрозумілі конфлікти, що ґрунтуються саме на пам’яті про минувшину, про полеглих. Кому це потрібно? Хто має із цього зиск? Які ляльководи керують тими руками, що паплюжать пам’ять загиблих? І в Києві, й у Варшаві про це мовчать. Як мовчать у вічному спокої могили українських вояків, що поклали своє життя за незалежність Польщі...

(Повний текст публікації читайте в номері за 28 січня.)

Ольга ФІЛІППОВА.
Одеса—Варшава—Одеса.