Підсніжники для Святослава
Спогад про зустрічі із Святославом Караванським та Ніною Строкатою
Вперше я познайомилась із п. Святославом у «Владімірской» в’язниці в 1970 році.
Приїхала із Львова до Одеси одружуватись із Валерієм Гнатенком. Був квітень. В Одесі майже літо. В цей час Ніна Строката — дружина С. Караванського — збиралася на пересуд Караванського у Владімір, де він сидів у в’язниці. Була дуже занепокоєна долею свого чоловіка. Їй потрібна була моральна підтримка, і вона запитала мене, чи я не змогла б поїхати із нею. Я відповіла, що мені потрібно перенести дату одруження на пізніший час. Ми з Валерієм Гнатенком так і зробили, і я поїхала її супроводжувати.
Зупинились у Москві, на помешканні Людмили Алєксєєвої, яка була активною у правозахисному русі. Вона, Людмила, підшукала адвоката. Адвокат був Ромм. Пригадую, що тих грошей, які дав мені Чорновіл, на адвоката не вистачило, і я зателефонувала до Києва до п. Льолі Світличної, попросила вислати на моє ім’я ще 200 крб.
Там, у «Владімірской» в’язниці, я вперше побачила Караванського, зовсім випадково: конвоїри його вели коридором до судової кімнати, де був процес, а я стояла в коридорі з букетиком підсніж-ників (було дуже холодно, я легко вбрана, і варта пожаліла мене й впустила до будинку). Якось інтуїтивно впізнала й обізвалася: «Пане Святославе?». Він став й оглянувся, а я втицьнула йому букетик у руки. Після того мене вже не жалі-ли й вигнали надвір. Пішла оглядати фрески Рубльова в чудових церквах руської архітектури. Важко було сприймати мистецькі твори, коли поряд в’язниця із великими пацюками і люди мучаться по 30—40 років у камерах.
Вперше я познайомилась із харківськими виданнями книжок у домашній бібліотеці Караванських. Батьки Святослава перед революцією були власниками книгарні в Одесі. Переправили ми цю бібліотеку у Нальчик з такої нагоди. Із Одеси Марія Овдієнко, яка тоді вчилася на факультеті української філології й мешкала у Ніни Строкатої, зателефонувала до Адріани Іванівни Труш, яка мешкала по сусідстві зі мною у Львові, повідомила про арешт Ніни Строкатої. Я повідомила про це Славка Чорновола. Протягом короткого часу Чорновіл прийшов до мене із пропозицією, щоб я поїхала до Москви познайомити московські кола дисидентів із текстом документа громадського комітету на захист Ніни Строкатої. Їх було три. Перша група — це Комітет прав людини в СРСР (Валерій Чалідзе, голова); друга група Петра Якіра з колом осіб, що публікували «Хронику текущих событий», і третя, головою якої був онук Єсєніна, Олександр Вольпін. В Москві я зупинилась у Люди Алєксєєвої. Ми підійшли до Чалідзе. Чалідзе узгодив з Андрієм Сахаровим. Рішення Комітету було таке: вони не можуть підтримати коли це стосується однієї особи. Вольнін також відмовив. Залишився Якір. Якір погодився. Але ще не було підписів киян. Остаточно документ так і не пішов у дію, бо в січні 1972 року відбулися поголовні арешти в Україні.
Тоді ж у Москві Чалідзе мені порадив адвоката для Ніни — Полторацького, який мешкав в Одесі. Суд призначили на 3 травня 1972 року. Ми порадилися з Валерієм, що було б добре поїхати 1 травня, бо гебешники святкуватимуть і не принесуть мені чергової повістки в слідчий відділ. Їхала в порожньому вагоні поїзду Львів—Одеса. Другого травня зустріла знайомих одеситів. Ми усі повідомили друзів Ніни, співробітників з медичного інституту. На третього травня, коли я підійшла до будинку суду, то очам не повірила — натовпи народу. Важко було добратись до дверей. Я прийшла з квітами, і за кілька хвилин у багатьох людей також з’явились квіти. Я порадила Ніниній співробітниці з інституту писати на ім’я голови суду заяви про те, щоб суд був відкритим. Коли з машини вивели Ніну Караванську під конвоєм, її засипали квітами, і хвиля людей кричала: «Смотрите, эти гады судят женщину, которая нас во время эпидемии холеры спасала, рискуя своей жизнью!». На суд пустили усіх, окрім мене. Мені голова суду і прокурор вручили повістку у слідчий відділ Львова по справі Чорновола, квиток на літак, під конвоєм посадили у літак. Ніну засудили на чотири роки.
Після повернення Ніна зупинилась у Тарусі, біля 150 км від Москви. Я приїздила до неї з чоловіком, малим сином, з Оленкою Антонів. Після того як Ніна із Святославом еміґрували у 1979 році, ми листувались. У мене збереглись листи. Я еміґрувала у 1988 році після страшної трагедії — смерті мого чоловіка — з мамою і сином. Тут упродовж усього часу ми були в контакті з Ніною і Святославом. Я редагувала у видавництві «Пролог» самвидавський журнал «Євшан-зілля», редакторами якого були Ігор та Ірина Калинці. Працю Ірини Калинець «Слово о полку Ігоревім» я попросила Святослава Караванського відредагувати, оскільки я не спеціаліст у цій галузі. Він це скрупульозно зробив. Ірина опублікувала цю працю, редаговану паном Святославом.
Вічна вам слава, дорогі почесні батьки мого сина Ніно та Свято-славе.
Стефанія
ГНАТЕНКО-ГУЛИК.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
050-55-44-203, 050-55-44-206
