Поезія любові та мужності

Поет-мислитель кожну свою думку пропускає крізь емоційні фільтри, очищає від усякої скверни своїм вистражданим серцем, своїм палким почуттям. Людський розум, здатний осмислити й проаналізувати явища минулого й сущого, та полум’яне серце, що поривається до добра і правди, — ось дві цінності, перед якими схиляється поет, дві сили, яким надає право поводирювати «людьми і племенами», право на високий бал на суворому екзамені історії.

Жар серця й розум —
ось що має силу
Над смертними людьми
і племенами.
Без них, Історіє,
нікому не щастило
Бодай на «трійку»
скласти твій екзамен,

— говорить поет у вірші «Над книгою Історії», стверджуючи, що лише ті, ким рухає голос розуму й мука серця (чи то конкретна особистість, група осіб, чи ціле суспільство), мають право на власне місце на скрижалях Історії.

Якщо в творчості низки поетів ставиться питання про примат раціонального над емоційним чи, навпаки, емоційного над раціональним (згадаймо ще такі недавні дискусії між «фізиками» і «ліриками»...), то для Святослава Караванського найвищим духовним надбанням людини є сплав, синтез людяного почуття та ясної й чесної думки. У цьому суть філософської концепції поета-в’язня, «вічного бранця помислів високих», його гуманістичний ідеал, що спонукає до змагання за добро, волю і правду, не зважуючи сил, не думаючи про муку поразки.

Більшість творів С. Караванського є біографічними, в них образ автора зливається з образом лі-ричного героя в єдине ціле, що стає вираженням суспільно-полі-тичних пристрастей свого часу, творить узагальнений образ лицаря ХХ віку, котрий став на прю з «апостолами неправди і сваволі», взявши за прапор не ненависть, а доброту й любов до світу.

Блажен, хто в серці доброту
Проніс, немов святу хоругву,

— стверджує поет у вірші-посвяті Івану Чінченкові — людині, що добротою свого серця не раз обігрівала політв’язнів, уміла «допомогти іти слабому» й «подати напитись спраглому». Саме ця хоругва доброти визначила життєвий шлях ліричного героя й автора поезій. То шлях самозреченості, боротьби й неминучого страждання, що, напевне, і є своєрідною мірою духовності, людяності та шляхетності людини.

Обираючи цей шлях, офіруючи себе на муки, поет свято вірить, що офіра ця недаремна, що над колискою нащадків сьогоднішніх борців і страдників «зійде знову сонце золоте» («Колискова для Шухевича» — онука легендарного Тараса Чупринки), що доля тих, хто обрав для себе цей хресний шлях подвижництва, спалахне торжествуючим сяєвом у долі наступних поколінь. Тим-то, славлячи українську жінку — соратницю в боротьбі — «святу Мадонну віками скривджених осель», поет стверджує:

Твій син і діти твого сина —
Моєї долі торжество!

Ці сповнені оптимізму слова присвячені Надії Світличній, молодій матері півторарічного тоді Яремка, якій довелося на довгі роки опинитися в концтаборі, розділивши долю багатьох шляхетних духом.

Вірші-посвяти жінкам-подвижницям, що склали цикл «Зустрівши жінку у смертельнім герці...», є окрасою творчості С. Караванського та, мабуть, і цілої української сучасної літератури.

Якщо шляхетність душі людської загалом визначається ставленням людини до собі подібних, то шляхетність душі чоловічої визначається, очевидно, ставленням до осіб іншої статі, тими почуттями, які викликає в чоловічому серці образ жінки, як озивається воно на вияв суто жіночих рис. Поезії Караванського притаманне глибоке розуміння самої суті жіночності, сприйняття її як суті творення, ушляхетнення світу.

Коли я знаю, що ти є,
Що ти смієшся, мислиш, любиш,
І мрієш, і дитя голубиш, —
Ніщо мій дух не закує...

(«Мадонна»)

Для художнього втілення узагальненого образу жінки-борця поет знаходить прекрасний, цілком оригінальний образ-символ: це «многотерпний ірис», «гнаний син опальної родини», що й втоптуваний у землю не гине, а щовесни відроджується щонайпершим, милує око своїм ніжним, нелукавим цвітом:

Скільки б тебе
не топтали чобітьми,
Скільки б не мучили, —
знову ти квітнеш,
Знову чаруєш добу
предосвітню.

(«Ірис»)

Образ квіту-страдника як символу ніжності й незалежності з’явився в поезії Святослава Караванського не випадково. Він прийшов у неї із похмурого залу судових засідань Одеського облсуду, де, ні на мить не схиливши голови, з нехитрою ірис-квіткою в руках стояла, слухаючи вирок неправедних суддів, тендітна жінка, «від перших весен культових беріз» навчена «свій кожен крок квітками прикрашати». Кожен... Навіть той, що веде на Голгофу...

Жінка ця — дружина поета, кохана, котра не раз згадується йому «нежданою сльозою». Це уособлення подружньої вірності, що, жертвуючи науковою кар’єрою, життєвими благами, «кинула виклик бездушній юрбі»; вірний товариш, що ділить з коханим перемоги й поразки, разом із ним «долає бурі і хвилі» на шляху до добра, до сонця. Це — частка поетового єства, відірвана від нього свавільною силою:

Ми з тобою — грози краплина,
Що розбилась на дві об камінь,
Дві одного єства клітини,
Дві єдиної суті грані.
Ми з тобою — одна стеблина,
Що двома процвіла квітками.

У цих словах і глибина шанобливого й ніжного почуття, і гіркота розлуки, й невимовлене прокляття тим, хто розриває все, що волею Божою має бути повік нерозривним: матір і дитину, дружину і чоловіка...

Саме завдяки глибокому проникненню в природну суть жіночої душі, умінню побачити в ній потяг до краси, любові та ніжності, перейнятий від правічної Матері українського роду, мужнє серце поета зуміло так високо оцінити подвиг українських жінок-борців, жінок-подвижниць, котрі, «не втративши серцям усіх жінок властивих рис», знайшли в собі мужність і силу стати на смертельний герць з тоталітарною системою. Ніжною полум’яною квіткою, «зрослою в темній хащі лісу вікового», бачиться поетові жінка-політв’язень, що в найжахливіших життєвих обставинах не зламалася, не втратила здатності випромінювати красу й добро.

Навіщо, не збагну,
жорстокий вітер
Заніс сюди твоє гнучке стебло?
Прирік тобі рости,
цвісти й пахтіти
Там, де ніщо й ніколи не цвіло?

— звертається поет у вірші-посвяті «Орисі» — до Ірини Сеник, поетеси й рукодільниці, чиї вишивки стали окрасою багатьох альбомів українського народного мистецтва за кордоном і яку нещадно запроторювали в табірний карцер лише за вперте прагнення вишити собі комірець до табірної «роби».

Святослав Караванський — автор цілого ряду гумористичних віршів, статей з мовознавчої та суспільно-політичної тематики, безлічі книг з культури української мови, унікального Словника рим, синонімічних та перекладних словників.

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
письменниця,
заслужений працівник освіти України,
старший викладач
Одеського інституту
вдосконалення вчителів.