Надюха проти Надії

Ну а що на те наша Надія? Повернімося у Бориспіль, в аеропорт, де відбулося пришестя героїні після полону на рідну землю. Бо саме там закралися перші нотки сумніву і подиву.

...Море людей, штовханина, бігають репортери, і перші слова Надії до своїх співвітчизників:

— Я щаслива бути тут, серед вас. І щонайперше дякую за визволення своїй мамі, своїй сестрі, своїм співвітчизникам і друзям за кордоном!

Настала незрозуміла тиша, бо жодного слова подяки Надія не сказала на адресу президента, який на всіх рівнях закликав світову спільноту вплинути на Путіна, виконати домовленість про обмін полоненими, серед яких першим завжди лунало це прізвище — Савченко. Того самого президента, який надав свого літака для перельоту Надії додому і який зараз, трохи знічено, стояв поряд з Надією.

Жодного слова подяки не пролунало й на адресу однопартійців, які, крім усього зробленого, їздили на Надіїні суди в Росію.

Але ж звичайна людська мораль гласить: подякуй за добро, зроблене для тебе. Що ж це було: невихованість, зверхність чи якась нелюбов? Можна когось любити чи не любити, можна не розпивати з ним чаї, але не подякувати за добро — це як проба на золоті. Золото тут виявилося підробкою.

Здивування, розгубленість у натовпі згладило запитання одного із журналістів:

— Після всіх перипетій у вашому житті, що ви найбільше любите?

І Савченко ожила, з обличчя спала маска відчуження, а з самих грудей вирвалося щасливо-радісне:

— Літати! Дуже люблю і дуже хочу літати!

Це було як освідчення в коханні. У тому зізнанні несподіване жіноче начало і навіть ніжність: літати!

Якби серця могли кричати, гадаю, тієї миті мільйони сердець, що дивилися ту передачу, закричали б:

— Браво, Надю! Літай! Високих тобі злетів і м’яких посадок! Але при тому не забувай пересторогу: «Літайте, люди, вище в небо, ось тільки Землю з ним не посваріть!».

Як наврочило. Бо все, що було сказано раніше, то були лише квіточки, не забарилися і ягідки.

Опинившись на волі, народний депутат Савченко трималася окремо, не знайшла спільної мови ні з колегами по фракції, ні у парламенті. Її погляди суперечили і політиці партії, й офіційній політиці Києва. Вчорашня бранка наполягала: перемовини про обмін полоненими, про амністію треба вести з керівниками ніким не визнаних «республік» на Донбасі, а позиції і «Батьківщини», і влади цілком протилежні: переговори слід вести не з путінськими маріонетками, а з Путіним, тим, хто приніс цю війну в Україну і хто її підживлює.

Тоді і в суспільстві, і в парламенті заговорили про кішку, яка ходить сама по собі. Далі — нова чутка: кішка знайшла собі кота і не когось із своїх побратимів чи нардепів, а путінського кума, Медведчука.

Чутки, чутки... То вона потай шаснула на окуповану територію, де у розмові з матерями наших полонених засуджувала діяльність влади: мало, мовляв, робить для визволення наших хлопців. І лукавила, бо на той час уже було визволено з неволі немало наших воїнів. Виступаючи у ПАРЄ, теж нарікала на бездіяльність української влади, пропагувала свої погляди на питання війни і миру на сході. Там дивувалися: що це за дуалізм — невже Україна щодо такого важливого питання не має спільної думки?

Далі в ліс — більше дров. Апофеозом дуету Савченко—Медведчук стала таємна зустріч народного депутата, до речі, носія державних таємниць, офіцера, десь у Мінську із Захарченком і Плотницьким. Як знайшли спільну мову і про що домовлялися — можна тільки здогадуватися. А головне — ту зустріч влаштував представник російської ФСБ за активної участі того ж Медведчука.

Цікаво й інше: а чи є у нас Служба безпеки України, а якщо є, то чим вона переймається? Ловлять ґав, коли самозванець веде перемовини з ворогом?..

А в цей час на лінії розмежування загинули шестеро наших бійців й одинадцятьох було покалічено! Як вам, Надюхо, дивитися в очі матерям полеглих від рук бандюків, з якими ви ручкаєтеся і яким посміхаєтеся?..

Суспільство вибухнуло гнівом, дізнавшись про ту таємну зустріч, вирували суперечки у парламенті, а партія «Батьківщина» виключила Савченко зі своєї фракції.

— Надюхо, ти тільки свисни — і ми прибіжимо до тебе?..

Але одного разу збрехавши — хто тобі повірить?! Свисти не свисти, а фактам треба довіряти, як кримінальному кодексу. А фактів тих — ой-ой-ой! То, може, щось скажеш, Надюхо на своє виправдання, про свої добрі справи? Хоча б про «закон Савченко», сирий і недосконалий, за яким звільнено десятки убивць-рецидивістів і вже назавтра вони вкоротили життя новим своїм жертвам. Чула і ти прокльони на твою адресу від родин загиблих. Самовпевнена, досі вважаєш, що закон хороший, а погані судді? А твоє переконання про амністію бандитам, чиї руки по лікті у крові українських хлопців? Згадай і про той конфуз із Конституцією, яку ти нібито сама написала, але на камеру читала чомусь як чужий текст, не розбираючи слів. І знову сумнів: де і ким написаний той шедевр? А твої плани хоча б з часом зайняти крісло президента?..

Схаменися, отямся, дівчино! Сама ж казала: я відстала, я буду вчитися, я — хороша учениця. Слушна, здорова думка. Та тільки у кого хочеш вчитися — у медведчуків?

Поповнювати свої знання треба кожному все життя. Бо знання — це ключ до всіх дверей, а тобі тих ключів ой як бракує.

Чула про Резерфорда, батька ядерної фізики? Уже літньою людиною вирішив пройти курс ще й теорії імовірності, в якій відчував свою слабину. Було епохально бачити, як нобелівський лауреат, всесвітня знаменитість не соромиться сидіти за однією партою з геть юними! Бо знання — велика, рушійна сила у практичному житті. І не випадково класик української літератури Борис Олійник присвятив цій силі такі рядки:

Мене до знань виносить, 
      як на кручу.

Ну, не вийшло з тебе української Жанни д’Арк, бо то була цільна, зібрана натура, без роздвоєння особистості. Не заладилося і в політиці. Що ж, буває. Ти — молода і любиш літати. Погано, що прізвище одне, а імен — два: одне — Надія, друге — Надюха. Яке з них переможе, приживеться  — покаже час. Головне у житті — робити те, що любиш і в чому розумієшся. Любиш літати — літай!

Пробач, що я з тобою на ти. Маю на те право, бо майже втричі старша і всього набачилася на цьому світі. Звертаючись з молитвою до Всевишнього, прошу його: «Великий Боже! Дай розуму нерозумним і заблудлим! І визволи їх од лукавого! Не забудь, Вселюблячий, про Україну, пошли нам спокій і мир з усіма сусідами. А державу, сильну, правову, справедливу, ми обов’язково збудуємо, як неприступну фортецю!».

А ти, Надіє-Надюхо, літай! Бо це велике щастя на все життя обручитися з улюбленою справою. Я знаю, про що кажу. Вже сімдесят років я, можна сказати, у шлюбі з улюбленою журналістикою і своїми читачами. І тому я справді щаслива людина.

Майя ФІДЧУНОВА.