№ 110-111 (21788-21789) четвер-субота 22-24 грудня 2016 року

Часовий проміжок від виборів нового президента США до його вступу на посаду ніколи раніше не привертав до себе великої уваги. Навіть у разі переходу влади в Білому домі від республіканців до демократів і навпаки зберігалася спадкоємність у прийнятті важливих рішень. А основи зовнішньої політики США, як правило, взагалі не зазнавали радикального перегляду.

Непомірна ціна дружби з Росією

Перемога Дональда Трампа все змінила. В основі виборчої кампанії майбутнього президента були обіцянки тектонічних зрушень у всіх напрямках. Але що конкретно, що в першу чергу збирається зробити нова адміністрація у зовнішній політиці — досі загадка.

Запропоновані Трампом кандидатури «друзів Путіна» — генерала Майкла Флінна на посаду радника з національної безпеки або колишнього глави корпорації ExxonMobil Рекса Тіллерсона на посаду державного секретаря — мало що пояснюють. Чиновники такого рангу часто змінюють орієнтацію і, залежно від обставин, швидко перетворюються на ворогів своїх колишніх друзів. Це стосується і 45-го президента США, який відкрито заявив, що він має намір «порозумітися з Путіним». Зміняться обставини — зміняться і наміри Трампа.

Зараз у лідерів багатьох країн світу гаряча пора. За короткий проміжок часу кожен з них, з огляду на сили і здібності, намагається глибше прокласти колію, змінити обставини так, щоб вплинути на майбутню політику президента єдиної супердержави. Китайці на загрозу торгової війни відповідають маневрами військового флоту, Євросоюз на вимогу Вашингтона збільшити внески до НАТО — планами створення європейської армії, Ізраїль підбирає місце для майбутнього Посольства США в Єрусалимі.

Єдиний лідер, який не хоче змінювати обставини, сидить у Кремлі. Нового президента США, як і попереднього, він сподівається змусити до гри за своїми правилами. Ці правила примітивні. За участь у спільній боротьбі з «Ісламською державою» і тими, кого в Росії вважають терористами, США повинні погодитися на переділ світу за сферами впливу. Грубо кажучи, відновити конструкцію, яка де-факто існувала до розпаду СРСР.

Надзвичайний і Повноважений посол США в Україні Марі Йованович у вівторок, 20 грудня, здійснила озна-йомчий візит в Одеську область. Це перша її поїздка до Одеси після призначення у серпні нинішнього року.

Пані посол ознайомилася з роботою Центру обслуговування громадян на проспекті Шевченка, 4а та відзначила високий рівень його організації.

— Ваш центр, — звернулася вона до співробітників установи, — є тим, до чого має прагнути будь-який орган місцевої влади: прозорість, ефективність і відкритість для всіх громадян. Уряд Сполучених Штатів пишається тим, що може підтримати вашу чудову працю. В Україні вже насправді існує розуміння того, що саме таким чином треба надавати послуги. Подібні моделі центрів надання послуг мешканцям громади створюються вже і в інших містах та областях, зокрема в Харкові та Маріуполі. Як і інші реформаторські зусилля, Центр зустрівся з опором, з труднощами, але він їх подолав і рухається вперед. Я сподіваюсь, що ці важкі моменти, принаймні основні, вже позаду і Центр далі розвиватиметься на благо суспільства. Жителі Одеси, громадяни всієї України, не повинні стикатися з бюрократичними затримками і вимаганням додаткових оплат за ті сервіси, що їм належить отримувати. Елементарні засади функціонування цієї системи полягають в тому, що всі громадяни мають бути спроможними вести свої приватні або бізнесові справи, як-от реєстрація шлюбів чи реєстрація бізнесу, в дружній атмосфері. Механізми мають бути ефективними і створювати позитивне налаштування у веденні справ. Одна з інновацій, які обговорюються, — це можливість заплатити за прискорення оформлення документів. Надзвичайно важливо, що інформація про те, як надаються послуги, є абсолютно прозорою, доступною для всіх і дозволяє дуже швидко зорієнтуватися. А ще одеський центр є проривом тому, що він реально платить своїм працівникам зарплату, на яку можна прожити. Відповідно, це знімає проблему в тому, що працівники в подібній сфері не вдаються до спроб заробити щось додатково, незаконно. Отже, продовжуйте цю чудову роботу всі. А вас, журналістів, я закликаю зайти сюди у справах, щоб на власному досвіді пересвідчитися, що все, про що ми зараз говорили, це правда. Я впевнена, що всі одесити побачать, як цей центр розвиватиметься, зростатиме і виконуватиме свої функції. З часом, ми сподіваємося, такі ж центри постануть по всій Україні, бо це є нашим дороговказом.

Цього ж дня Марі Йованович зустрілася з виконувачкою обов’язків голови Одеської облдерж-адміністрації Соломією Бобровською.

Учора, 21 грудня, біля каменя, встановленого на місці майбутнього Монумента пам’яті загиблим воїнам АТО, відбулася церемонія зустрічі з пасажирами «Поїзда єднання України».

У нинішній подорожі, а її вже вчетверте організувала ГО «Труханівська січ», взяли участь школярі, студенти, волонтери, громадські активісти та військово-службовці з 13 областей України. Завітавши до Одеси, учасники мандрівки, крім знайомства з містом, відвідають кораблі ВМФ України та зустрінуться з представниками патрі-отичних організацій нашого краю.

Після спільного молитовного вшанування пам’яті полеглих героїв АТО, яке провели священики Української православної церкви Київського патріархату, виконуюча обов’язки голови облдержадміністрації Соломія Бобровська і кошовий отаман «Труханівської січі», співорганізатор «Поїзда єднання» Микола Бондар поклали квіти до меморіального каменя.

Митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан, постійний член Священного синоду Української православної церкви КП, голова Синодального управління військового духовенства, який взяв участь у церемонії, передав представниці волонтерських організацій, що надають допомогу сім’ям учасників АТО, квитки-запрошення на новорічні свята у Києві.

Олег ВЛАДИМИРСЬКИЙ.

25 грудня — Різдво Христове за Григоріанським календарем

За католицькою традицією, це свято з трьома церковними богослужіннями, що здійснюються опівночі, на світанку і вдень. Святкування Різдва починається зі сходом першої вечірньої зорі, яка сповістила світові про час народження Сина Божого. Католицьке Різдво відзначається впродовж восьми днів (октави).

На другий день свята, 26 грудня, вшановується пам’ять первомученика Стефана, на третій день — святого апостола й євангеліста Іоанна Богослова (цього дня здійснюється обряд освячення вина), четвертий — святих Невинних Немовлят Вифлеєм-ських (священики цього дня дають особливе благословення дітям). У неділю, що випадає на один із восьми днів святкування, або 30 грудня, якщо на ці дні не випадає неділя, вшановується Святе Сімейство: Ісус, Діва Марія та Йосип Обручник. Святкування Різдва завершується 1 січня, коли з особливою урочистістю відзначається день Пресвятої Богородиці.

А напередодні Різдва, 24 грудня, — вігілійна вечеря (вігілія з латини — неспання). Увечері вся родина збирається за столом, батько бере Євангеліє і читає фрагмент, де розповідається про народження Ісуса Христа. Після благословення облатки (тонкого листка випеченого прісного тіста, який символізує тіло Христа), кожен член сім’ї передає її іншому, відламуючи шматочок, і просить пробачення. 

У цей святковий вечір на столі ставиться завжди на тарілку більше. Це символ того, що Марія та Йосип не знайшли прихиску і дитя змушене було народитися в хліві. Додатковий посуд свідчить про готовність сім’ї прийняти подорожнього —того, хто з якихось причин не знайшов собі місця в будинку за святковим столом.

Готуючись до свята, особливо важливо очистити своє серце, щоб воно могло прийняти Христа. Віруючим обов’язково слід помиритися зі своїми ближніми, пробачити образи, повернути борги, зробити все необхідне, щоб у спокої і з чистим серцем перед Богом і людьми зустріти свято Різдва Христового.

Майже о 5-й ранку середи 21 грудня, наче вранішня зірка, з’явився на небосхилі Державний бюджет України на 2017 рік.

Це навіть не той подвиг, коли, прокинувшись, державний муж думає: «Що я зробив для України?». Бо вони й спати не лягали, про нас з вами, «пересічних», дбаючи. Аж до світанку кошторис державний кроїли-перекроювали.

Злі язики побріхують, що боялися на Різдво, яке в більшості країн світу (де більшість із них давно має «хатинки» і де живуть-мучаться їхні діти-дружини-тещі-свекри) святкуватимуть уже цієї неділі, не встигнути. Але то злі язики...

Натомість добрі язики кажуть: 274 народних депутати проголосували за те, що в 2017-у до-ходи бюджету становитимуть 721,398 мільярда гривень, а видатки — 735,378 мільярда гривень.

За отим світанковим рішенням прожитковий мінімум на одну особу (в розрахунку на місяць) пропонується встановити: із 1 січня — 1,544 тисячі гривень, із 1 травня — 1,624 тисячі гривень, а з 1 грудня — 1,7 тисячі гривень, а мінімальну зарплату з 1 січня — 3,2 тисячі гривень у місячному розмірі та 19,34 гривні — у погодинному.

А тепер поділіть на ці 19,34 грн ті мільйони й мільярди (які з їхніх «матраців» у декларації перекочували) й уявіть, скільки століть вам на роботу доведеться ходити чи за гречкою на вибори, щоб щось схоже заробити.

У 2017 році гроші на школи виділятимуться по-новому. Ці зміни відбуваються в рамках децентралізації: повноваження і кошти поступово передаються на місця.

Колишній президент Шведської асоціації місцевої влади та регіонів Ларс Ерік Еріксон вважає, що багато послуг, які прямо впливають на життя мешканців, найкраще надаються тоді, коли вони максимально близько до людей. Саме тому школами, дитячими садками і лікарнями мають опікуватися місцеві громади, а не чиновники в міністерстві. «З міжнародного досвіду видно, що розвинені країни зазвичай найбільш децентралізовані», — зазначає пан Еріксон. У його країні за середню освіту відповідають саме місцеві громади, і саме з їхніх бюджетів здійснюється оплата діяльності шкіл.

В Естонії, Польщі і багатьох інших країнах — так само. Із 2017-го Україна також спробує змінити підходи у фінансуванні шкіл.

Що з освітньої субвенції, а що — з місцевих бюджетів?

Держава передаватиме освітню субвенцію винятково на оплату роботи педагогічних працівників. Натомість оплата комунальних послуг, а також усі витрати на зарплату прибиральників-лаборантів-кухарів мають взяти на себе місцеві бюджети. Це досить великий шмат фінансування. Шкільна адміністрація має статус педагогічних працівників, тож вони також отримуватимуть зарплату із субвенції (крім заступників з господарської частини).

У травні-червні 2015 року команда польського експерта проекту SKL Інтернешнл Яна Герчинського разом з Мінфіном і МОН проводили дослідження, вивчаючи ефективність шкільної мережі в чотриьох областях України (в 10 районах кожної з них). З’ясувалося, що відсоток технічного персоналу (тобто не педагогів) у школах дуже високий — від 20 до майже 45%. Принаймні у Вінницькій, Сум-ській, Черкаській та Чернігів-ській областях є школи, де технічного персоналу навіть більше 50% з-поміж усіх ставок.

Скандал з конкурсним відбором претендентів на посаду директора Національного природного парку «Тузловські лимани» (див. статтю «Міністерство кривих дзеркал» у «ЧН» за 15 грудня) не міг не мати продовження — надто вже комічною була та картина, яку в інтернеті переглянули сотні тисяч користувачів.

Переможцем конкурсу комісія назвала людину, яка не відповіла фахово, по суті на жодне із запитань!? Звісна річ, реакція отих сотень тисяч, що переглянули відеосюжет, була однозначною: не конкурс, а чистісінької води фарс. І якщо з ге-роями стрічки зрозуміло: ось вони, на моніторі, — кандидати і члени комісії, то сценарист, режисер, художник та інші творці того «кіно» — поза кадром.

Сюжет, звісно, міг розвиватися за давно звичним сценарієм: хтось із глядачів обурюється, хтось — регоче, хтось — не розуміє ні тих, ні інших... Але живемо таки, що б хто не казав, уже за іншими правилами. Й реакція суспільства (у даному випадку — потенційних виборців) дала результат.

«Головний герой» конкурсу-«кіна» відмовився займати посаду.

На сайті Одеської обласної ради, яка фіґурувала в скандалі як структура, що рекомендувала кандидата, з’явилося спростування: «5 жовтня 2016 року до міністра екології та природних ресурсів України надійшов лист за № 02,03-28/1941 за підписом першого заступника голови обласної ради О.В. Радковського, у якому йшлося про рекомендації призначення на посаду директора Національного природного парку «Тузловські лимани».

Олег Володимирович підписав цей документ за власною ініціативою, у якому висловив особисту суб’єктивну думку про те, що Чакір Віталій Анатолійович має необхідні знання та досвід і є оптимальною кандидатурою для заняття вакантної посади директора Національного природного парку.

Варто зазначити, що у день, коли було підписано листа, голова обласної ради Анатолій Урбанський знаходився на робочому місці й виконував свої функціональні обов’язки, і цей документ до нього не надходив.

Даний рекомендаційний лист не є позицією обласної ради, а є особистою рекомендацією від першого заступника голови обласної ради О.В. Радковського».

Ото й виходять, як в багатосерійному кіно: далі буде.

Українка вперше потрапила до списку 50 найкращих учителів світу. Тепер Ганна Дудич, педагог із Кропивницького, побореться за право називатися найкращою з-поміж колег і за премію в мільйон доларів.

Як інформує http://tsn.ua, учительський рейтинг Global Teacher Prize існує третій рік. Шкільних викладачів нагороджують за нові підходи і прагнення зробити освіту в своїх країнах кращою.

Ганна Дудич працює в Кропивницькій гім-назії імені Тараса Шевченка. Ви-кладає англійську мову у середніх і старших класах. Ззовні — це звичайна українська школа. Однак підхід до викладання тут інший. Молода вчителька англійської постіно бере участь у різних грантових проектах, виграючи для рідної гімназії новітнє устаткування. На уроках діти гуляють вулицями Лондона в окулярах віртуальної реальності, обговорюють побачене. Здобувають знання, граючись і спілкуючись. Цей той випадок, коли на уроки учні йдуть з радістю.

Журі міжнародного вчительського конкурсу це теж оцінило. Нині Ганна Дудич вийшла у фінал конкурсу. 50 най-кращих вчителів обрали серед двадцяти тисяч претендентів з 179 країн світу. Переможцю ж вручать мільйон доларів на втілення власного освітнього проекту.

Задум української вчительки такий: «Обладнати стім-лабораторії в невеликих мікроавтобусах, де були б кілька комп’ютерів, мобільний інтернет, можливо, телескоп, можливо, якісь документ-камери. Подорожувати з усім цим обладнанням по сільських школах і долучати дітей до стім-освіти».

Нагородження переможця відбудеться у березні в Дубаї, куди за кошти організаторів запросять фіналістів. Колеги та учні бажають своїй улюбленій вчительці перемоги.

В особі Клавдії Петрівни Добровольської доля щасливо поєднала, здається, усі визначальні риси і людини, і вченого, і керівника. Їй властиві неабияка глибина інтересів та ерудиції, працьовитість і наполегливість науковця-практика, талант педагога, наставника й умілого порадника та ентузіазм популяризатора української мови і культури.

Народилася Клавдія Петрівна 17 грудня 1938 року в селі Старокозаче Білгород-Дністровського району в родині сільського коваля. Батько Петро Антонович Ткаченко та мати Феодосія Іванівна — з дідів-прадідів козацького роду.

Повертаючись думкою в далеке дитинство, Клавдія Петрівна зауважує, що належить до покоління, яке називають «дітьми війни». З болем згадує чорні дні фашистської окупації. Батька забрали на фронт і п’ять років вони з мамою проплакали, не знаючи, чи живий він, чи вбитий. А в хаті, вигнавши матір з маленькою дитиною, поселилися окупанти (спочатку — німці, потім — румуни). Згадує, як зігрівав їх вогник рідної оселі після визволення села, як у батьковій кузні довгими зимовими вечорами збиралися родичі за вишиванням чи куделею, як мама та її сестри, Анна й Анастасія, співали сумних українських пісень, сидячи за ткацьким верстатом, зробленим батьком після повернення з війни, як їхні золоті руки майстерно ткали килими, вишивали рушники, жіночі сорочки та інший традиційний український одяг, як яскраво розповідали вони різні казки, що допомагали пізнавати світ, цікаві історії про рідний край, про традиції та звичаї.

Із сльозами в очах згадує як у 1946-у пішла до школи. То був дуже важкий, страшний рік. Ні хліба, ні коштів на одяг та взуття — розруха і голод, від якого почали помирати односельці, особливо діти. Пригадує, як шукали колоски на обмолочених полях, як виливали водою ховрахів та здавали в заготконтору шкірки, щоб в обмін на них отримати борошно, як їли бур’ян та макуху. Жага до знань допомагали дівчині вчитися на «відмінно». Школа, до речі, давала не тільки знання, а й рятувала від голоду, бо дітей підгодовували баландою із бур’я-нів та картопляного лушпиння.

За успіхи у навчанні та вивченні рідного краю під час туристичних походів була нагороджена похвальними грамотами школи і Міністерства освіти. Й досі збері-гає щоденник 1954 року, в якому записані враження про походи місцями бойової слави, екскурсії в музеї І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка, В.Г. Короленка тощо. Брала активну участь у хорі, танцювальному колективі, секціях художньої та спортивної гімнастики, займалася у гуртку юних фізиків, пізнавала таїну слова у мовному гуртку. Особливо запам’яталися заняття драмгуртка в Будинку піонерів, які проводив учитель німецької мови Яків Аронович Гуцульський.

Громадські слухання щодо повторного перейменування декомунізованих вулиць Одеси відбулися не за сценарієм міської влади, який уже навіть під час обговорення намагалася нав’язати одна з чиновниць мерії. Були і бійки, і сльозогінний газ, і кийки від «муніципальної охорони», та пройти черговій порції сепаратизму в нашому місті патріотично налаштовані одесити не дали. Але про все по порядку.

15 грудня, за день до слухань, громадські активісти на чолі з ветеранами АТО провели брифінг, на якому відверто і без купюр обговорили майбутню подію, пояснили причини своєї незгоди з повторним перейменуванням і висловили претензії до міського голови Геннадія Труханова, який раптом вирішив публічно оскаржувати рішення щодо декомунізації одеських вулиць, проведену замість нього колишнім головою ОДА Міхеілом Саакашвілі.

«Геннадій Труханов як міський голова до 21 лютого 2016 року, згідно із законом про декомунізацію, свої повноваження не виконав, навмисно затягуючи процес. Тому після 22 лютого повноваження щодо права перейменування вулиць перейшли до голови Одеської облдержадмі-ністрації. І Саакашвілі, за підтримки громадськості та з урахуванням пропозицій місцевих істориків, усі декомунізаційні вимоги виконав. Але потім почалася ця епопея з перейменуванням уже перейменованого: міська рада кинулася виконувати закон, коли повноважень на те в неї вже не було», — зазначив Олег Сімашко, учасник АТО, активіст одеської організації «Цивільний корпус «Азов».

За його словами, таку ситуацію міський голова підлаштував навмисне. «Ми всі розуміємо, чому Труханов чинить такий сильний опір декомунізації. Здавалося б, вулиці вже з новими, некомуністичними назвами, і пора заспокоїтися. Але ні, хочуть знову провести скандальні громадські слухання, на яких планують прибрати з міста назви вулиць на честь видатних одеситів, борців за незалежність України та одеситів-бійців АТО. Такого не бачило жодне місто в усій Україні. Такими діями він лише наближує час, коли сам повторить долю Януковича», — пояснив свою думку Олег.

Чому українки завчасно виходять з декрету 

Дві третини українок виходять з декретної відпустки раніше відведеного терміну. За даними Міжнародного кадрового порталу hh.ua, головними причинами такого рішення вони називають бажання покращити матеріальне становище сім’ї, а також страх втратити кваліфікацію і стати незатребуваною на ринку праці. Половина опитаних зазначила, що роботодавці упереджено ставляться до жінок з маленькими дітьми.

Тривалість декретної відпустки більшості українок не перевищує двох років. Попри те, що закон дає можливість матерям перебувати у відпустці з догляду за дитиною до трьох років, лише третина з них реалізує це право сповна. Решта виходять на роботу раніше відведеного терміну. Зокрема, кожна третя українка займалася вихованням малюка з відривом від роботи впродовж двох років, кожна п’ята — від півроку до року. Одна з десяти молодих мам дозволила собі кар’єрний тайм-аут тривалістю від 4 до 6 місяців. І ще 7% вийшли на роботу вже через кілька місяців після народження дитини. 

Більшість жінок виходить з декрету раніше відведеного терміну, бажаючи покращити матеріальний стан сім’ї. Про це заявили двоє з п’яти опитаних. Кожна четверта пояснює свій вибір страхом втратити кваліфікацію і через кілька років стати незатребуваною на ринку праці, а кожна п’ята — втомою від домашніх турбот і щоденної рутини. Кожна шоста вийшла з декрету раніше через прагнення до професійного розвитку і самореалізації. А кожна восьма забажала бути фінансово незалежною від чоловіка і батьків. Практично кожна десята молода мама причиною дочасного виходу з декрету назвала бажання повернути колишнє коло спілкування — клієнтів та колег. І лише дві зі ста опитаних повернулися в штат за запрошенням попереднього роботодавця.

Як показало опитування, більшість жінок (84%) зазнавали труднощів з працевлаштуванням після виходу з декретної відпустки. Зокрема, половина зазначила, що роботодавці упереджено ставляться до жінок з маленькими дітьми. У кожної п’ятої складнощі були пов’язані з втратою колишніх навичок, їхньою невідповідністю вимогам ринку. 8% відповіли, що їм було складно поєднувати виховання дитини та пошук роботи. І стільком же забракло впевненості у собі. Головною пе-решкодою для подальшого кар’єрного розвитку вони назвали страх не впоратися з новими обов’язками. 

Дані були отримані в результаті опитування, проведеного дослідницьким центром Міжнародного кадрового порталу hh.ua у листопаді 2016 року. В опитуванні взяли участь 715 жінок з різних регіонів України, які ходили у декретну відпустку впродовж останніх п’яти років.

У День Святого Миколая, 19 грудня, до маленьких пацієнтів дитячого відділення Одеського обласного протитуберкульозного диспансеру навідалися гості.

Цілу купу «миколайчиків» передали малечі члени Ради адвокатів Одеської області, які уповноважили голову комітету Світлану Адабаш (на знімку) привезти на Бєлінського, 11 гостинці: машинки та коників, на яких можна їздити коридорами, настільні ігри, усілякі цяцьки для найменшеньких та шахи для старших, а ще багато-багато смачного печива, бананів, яблук та мандаринів і торбину зручного та якісного кімнатного взуття.

Провідні фахівці головного територіального управління юстиції в Одеській області зібрали представників місцевих ЗМІ для ознайомлення із законодавчими змінами у сфері державної реєстрації.

Так, Андрій Іванський, заступник начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації, розповів про антирейдерський закон, ініціатором якого виступило Міністерство юстиції. Завдяки діяльності комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Мін’юст дослідив ключові схеми, якими користуються рейдери, та розробив превентивні заходи для унеможливлення їх застосування.

Що змінить закон для бізнесу? Ключове — стане надійним захистом активів від несанкціонованого відчуження. За спробу незаконного захоплення значно посилюється відповідальність для всіх причетних. Максимальний термін ув’язнення може сягати десяти років.

Відповідно до нового закону, реєстраційні дії щодо юридичних осіб можна проводити тепер винятково в межах області. Положення унеможливлює поширений тип зловживання, коли реєстратор, скажімо, у Сумахздійснював незаконні реєстраційні дії щодо майна, наприклад, на Одещині. Так усе переплутувалося, що крайнього не знайдеш і не розберешся. А розібралися.

Електронний цифровий підпис тепер, згідно із буквою закону, надається лише за особистої присутності підписувачів, зокрема посадових осіб підприємств. Відповідно, унеможливлюватимуться випадки, коли сторонні особи отримували такий підпис без відома директорів та головних бухгалтерів і надалі використовували його для позбавлення бізнесу накопиченого податкового кредиту, відшкодування ПДВ чи несанкці-онованого переказування грошових коштів.

Відтепер нотаріальне посвідчення підписів голови, секретаря або учасників зборів на протоколі та на установчих документах при внесенні змін обов’язкове. Тобто перереєстровувати активи на підставі «філь-чиних грамот» більше ніхто не зможе. Фактично це положення унеможливлює одну з ключових рейдерських схем.

Що змінить цей закон для звичайної людини? З’явиться впевненість, що належна громадянину квартира не буде передана іншій особі у той час, коли власник чи спадкоємець у ній живе і ні про що лихе навіть не підозрює. А таких випадків — тисячі. Відтепер при реєстрації нерухомості господар може отримати паперове підтвердження власності з підписом та печаткою реєстратора.

На запитання відповідає міністр юстиції України Павло Петренко

Мені необхідно внести до свідоцтва про народження дитини відомості про батька. Так сталося, що після народження сина ми посварилися з його батьком і дані про нього були вписані до свідоцтва. Як правильно вчинити в такій ситуації?

Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в зареєстрованому шлюбі, встановлюється шляхом подачі спільної заяви батьком і матір’ю дитини до органів РАЦСу. Якщо такої заяви подано не було, батьківство може бути встановлене судом. Робиться це за заявою одного з батьків, опікуна дитини, особи, на утриманні якої перебуває дитина, а також самої дитини після досягнення повноліття. Позов про визнання батьківства може бути також пред’явлений особою, яка вважає себе батьком дитини, якщо його батьківство не визнається матір’ю дитини або іншими особами.

Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини.

Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок матері. При цьому суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини і відповідачем до народження дитини, спільне виховання чи утримання ними дитини або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.

У судовому порядку може встановлюватися і факт батьківства. Ці справи розглядаються в порядку окремого провадження. Встановлення факту батьківства в судовому порядку відрізняється від визнання батьківства за рішенням суду за такими критеріями:

• відсутність спору щодо батьківства дитини;
• смерть особи, яку заявник визнає батьком чи матір’ю дитини;
• час народження дитини.

Напередодні в «ЧН» було вміщено анонс під заголовком «Арсенія, Анастасія і Любов». А наступного дня, у п’ятницю, відбулася і сама подія — зустріч з читачами, звісно ж, в оновленій бібліотеці імені Михайла Грушевського, бо де ж іще, зазвичай, мають зустрічатися читачі не лише з книжками, а й з їхніми авторами. 

Три авторки зі своїми книжками — зі своїми думками та очікуванням доброзичливого, начитаного, розумного читача… Три грації літературні — попри природний талант, ще й гарні жінки, а це вже не абищо… Три представниці двох поколінь: молодшого — Анастасія Мамонтенко й середнього — Арсенія Велика та Любов Ісаєнко… Любов, котра, властиво, об’єднала собою учасників зустрічі — до книжки як такої, до читачів, рівно ж до друзів по перу і просто друзів. А передовсім — до улюбленої газети багатьох, ім’я котрій — «Чорноморські новини» і яка в середині липня наступного року відзначатиме своє вже… 100-ліття. Газети, якої роками упритул, як мовиться, не бачать ходячі грошові мішки, ані депутати з їхніми безсоромними деклараціями, хоч могли б часом підтримати це єдине — на всю Одесу — українське (і за змістом, і за мовою) видання. Газету, яка — єдина у мільйонному місті — роками самотужки бореться за своє існування і — виживає, завдячуючи Господу, диву та читачам-передплатникам, кількість яких засвідчує, що є в Одесі й українські патріоти. Тож зустріч ця, за задумом літераторок, була благодійною — яка не є, а все ж допомога українській газеті від продажу їхніх книжок. Хоча, зважаючи на рівень життя нинішнього… Утім, кожна гривенька ріднесенька — ніколи не зайва у скромній редакційній скарбничці.

— Ми не себе представляємо тут сьогодні, а хочемо сказати про газету. Це акція на її підтримку. Цю газету треба читати, на її сторінках друкуються цікаві матеріали, у ній працюють досвідчені журналісти, а її автори подають глибокі, змістовні і вельми потрібні статті, — сказала на початку Любов Ісаєнко. Читачі трохи таки зацікавилися і, дасть Бог, більшим стане наклад наступного року…

Про що ж вони пишуть, ці три авторки (а на столі виставлено було весь їхній творчий доробок)? А «за жисть», як кажуть у нашій Одесі, й це, мабуть, найбільш узагальнююче визначення для їхніх книжок.

Зовсім недавно з’явилася на світ книжечка Анастасії Мамонтенко, Насті, котра пробує себе ще й у кінематографі — її фільм був показаний в одній із програм цьогорічного Одеського міжнародного кінофестивалю. А книжечка її називається «Самотність, відчута вустами» — новели, образки, візії, ремінісценції. Це вже третя книжка молодої авторки (перша була написана в 14-річному віці). У ній Настя пробує у художніх образах сформулювати власну візію життя. Молодими своїми очима поглянути на нього і своїми, притаманними лише їй — що дуже важливо в літературі й назагал у мистецтві — засобами висловити побачене, відчуте, осмислене. Вона не хоче подобатися — вона прагне порозумі-тися з читачами.

Рік, що минає, збагатив культурне життя Одеси ще однією яскравою подією — виставкою батика під багатозначною назвою «Далеке близько». Експозицію, яка розгорнута в Музеї західного і східного мистецтва, формують твори Анжели Голодецької і Людмили Богайчук. У цьому виді мистецтва вони, без сумніву, є провідними майстрами в нашому місті зі своїм виразним творчим обличчям.

Привітати цей творчий тандем прийшли колеги, друзі, колишні викладачі: художник Сергій Савченко, керівник декоративно-прикладної секції обласної організації НСХУ Борис Бєлов, доктор мистецтвознавства Ольга Тарасенко та інші. Промовці наголошували на самодостатності батика, який у художній практиці обох мисткинь еволюціонував від прикладного до високоідейного, на філософічності осмислення ними світу засобами декоративно-ужит-кового мистецтва та цілісності їх-ніх натур.

Напередодні різдвяно-новорічних свят виставка посилює піднесений настрій. Зважаючи на домінуючу тематику — біблійні сюжети, мабуть, не випадково вона відкрилася саме у неділю. У цьому є глибокий сакральний смисл. Ви потрапляєте в атмо-сферу чистої духовності, просвітленості, відчуття позачасовості. Так, далеке — близько, воно закодоване у знаках, смислах, приховане у нашій генетиці, живе у нашій підсвідомості, воно у вічних біблійних образах.

Інша особливість представлених творів у тому, що в них яскраво виражена українська ментальність. За формою найчастіше застосовується «рушникова» та форма сорочки. Остання характерна для Анжели Голодецької, яка її інтерпретує залежно від змісту та образу. Її полотна — ліричні, пронизані світлом. Сильне враження справляє композиція «Розп’яття», яка, за задумом куратора виставки Сергія Савченка, розміщена у центрі експозиції першого залу і тим самим стає його смисловим центром, возвеличує тему жертовності. Згадалося, коли кілька років тому Анжела проводила персональну виставку в Одеському історико-краєзнавчому музеї, то вразила глядачів не лише майстерністю, а й концептуальністю експозиції: батикові «рушники» і «сорочки» були не лише на стінах — вони створювали хитромудрі комбінації під стелею, адже камерне приміщення дозволяло подібний експеримент.

Чудова традиція — славити прихід Різдва святковими мелодіями — поширена у всьому світі. Та й у нас, в Україні, неможливо уявити це свято без колядок і щедрівок.

Хорова капела «Хорус фест» Одеського муніципального театру духової музики ім. Олександра Саліка під керівництвом Ніни Заболотної влаштувала для шанувальників музики цілу низку концертів, під час яких слухачі насолоджувалися різдвяними піснями різних народів.

Це Людина, якою повинна пишатися Одеса. Майже 31 рік провести по тюрмах і таборах — і не зламатися, не збезнадіїтися, вийти переможцем!

Лише 7 днів не дожив Святослав Караванський до своїх 96 літ. Доля була до нього і жорстокою, і милостивою. Дивуюся, як це переплелося в його житті.

Він народився 24 грудня 1920 року в Одесі в українській родині — були такі у нас, і немало, бо ж Одеса — козацьке місто. Школу закінчив у 1938-у. Вчився в Одеському індустріальному інституті, а з 1939-го — ще й на заочному підвідділі інституту чужоземних мов. Ще в шкільні роки почав писати вірші й оповідання, деякі з них публікували в піонерській пресі. Навчаючись в інституті, Караванський робить перші спроби перекладу, мріє стати літератором.

У 1940 році залишає інститут і самохіть іде до війська, щоб, відслуживши, вступити на філологічний факультет університету. У липні 1941-го частина, в якій служив Святослав, потрапила в оточення німецьких військ у Західній Білорусі. Уникнувши полону, Караванський повертається на початку 1942-го в Одесу, вступає на літературний факультет університету, де зближується з гуртком української молоді, зв’язаної з ОУН.

Маючи псевдо «Бальзак», відкриває на Грецькій площі крамницю української літератури «Основа», а виторгувані гроші передає на потреби гуртка й українського театру. Румунські окупанти переслідують українських патріотів, так що вже тоді він отримує перші уроки конспірації і підпільної роботи. 1944-го виїздить до Румунії, а влітку того ж року нелегально повертається у звільнену Одесу. Але третього ж дня після повернення, при спробі відновити зв’язок з колишніми гуртківцями, Караванський був заарештований. Під час слідства його обіцяли звільнити, якщо буде доносити про настрої студентської молоді, але він відмовився.

1945-го військовий трибунал Одеського військового округу засудив Святослава Караванського до 25 років позбавлення волі. Карався в багатьох таборах — будував залізницю на р. Пе-чорі, рубав ліс коло Магадана, добував золото на Колимі, прокладав магіс-траль Тайшет — Лена, шив одяг у Мордовії...

«Треба ловити російську пропаганду не лише на брехні, а й на внутрішніх суперечностях — і робити їх усі широким надбанням громадськості. Підхід «та це ж і так очевидно!» тут не спрацьовує, наголошує Борис Бахтєєв у статті «Тема Голодомору: вийти з фарватеру російської пропаганди», опублікованій на сайті «Детектор медіа» (http://detector.media).

7 грудня Верховна Рада України ухвалила постанову про звернення до демократичних держав світу про визнання Голодомору 1932—1933 років злочином геноциду українського народу. До аналогічних — можливо, не таких масштабних — кроків Україна вдається не вперше. Результат: визнали Голодомор геноцидом понад двадцять країн світу. Це немало, але вести мову про загальносвітове визнання зарано.

24 грудня народився Великий українець В’ячеслав Чорновіл (1937—1999)

На календарі було 25 березня 1999 року. Годинник показував близько 23.30. У дальньому світлі фар водій «Тойоти Карроли» побачив КамАЗа із причепом, який рухався попереду в тому ж напрямку. Він не викликав якогось занепокоєння. У «Тойоті» ще не знали, що той КамАЗ — це їхня погибель. Коли легковик наблизився, вантажівка раптово перегородила дорогу. Часу на якийсь рятівний маневр у водія «Тойоти» вже не залишилося. Страшний удар розпанахав нічну тишу…

Так загинули голова Народного руху України В’ячеслав Чорновіл і його водій Євген Павлов, які поверталися із Кіровограда (тепер Кропивницький) до Києва. Аварія сталася на 55-у кілометрі траси Бориспіль — Золотоноша.

Поховали В’ячеслава Чорновола на Байковому кладовищі в Києві. Попрощатися з ним прийшли понад 500 тисяч осіб. А згодом його образ постав у пам’ятниках, назвах вулиць і шкіл… Посмертно він удостоєний звання Героя України. Чим же заслужив В’яче-слав Максимович таку велику шану і любов співвітчизників?

Не помилюсь, коли скажу, що В’ячеслав Чорновіл — людина, ім’я якої стало символом 1990-х, сповнених бурхливих подій. Його особистість визначали риси зрілого державного діяча, громадського і політичного лідера із сучасним світовим рівнем мислення й моделями поведінки. Він завоював повагу як прихильників, так і відкритих ідеологічних суперників глибинним розумінням політичної ситуації, вмінням з блискавичною швидкістю орієнтуватися в ній і відповідно вибирати тактику і стратегію боротьби.

Народився В’ячеслав Максимович 24 грудня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району на Черкащині у родині вчителів. У 1960-у закінчив факультет журналістики Київського університету з відзнакою. Пізніше працював редактором молодіжних передач у студії на львівському телебаченні, заввідділом газети «Молода Україна». У вересні 1965-го В’ячеслав Чорновіл, разом з Василем Стусом та Іваном Дзюбою, виступили у київському кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». У своїх промовах вони висловили протест проти арештів представників української інтелігенції, які увійшли в історію під назвою «шістдесятники». Молоді патріоти запропонували на знак підтримки присутнім у залі підвестися зі своїх місць...

Пам’яті жертв Голодомору

В італійському місті Кальярі, що на острові Сардинія, 17 грудня відкрили пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932—1933 років. Встановлений він серед оливкових дерев у центральному парку Монте Кларо.

«Скульптура уособлює п’ять жіночих фігур зі страдницьким виразом обличчя, але притаманною їм гідністю», — розповів автор монумента — сардинський скульптор Армандо Лекка. Скульптура, заввишки понад два метри, виготовлена із каменю — жовтого трахіту, що, за задумом митця, символізує колір пшениці.

«Ми вирішили встановити цей монумент у парку, бо тут буває багато людей. Всі будуть бачити і дізнаються про трагедію українського народу, про яку мало хто тут чув», — пояснив під час церемонії відкриття представник міської влади Кальярі Філіппо Петруччі.

Місцевий художник, автор коміксів про Україну і Голодомор Ігор Тувері назвав появу монумента важливою подією для Італії: «Це чергове нагадування про одну з найбільших трагедій людства, і Європа має бути чутливішою до пам’яті про її жертви».

Монумент жертвам Голодомору створений за підтримки благодійних асоціацій ARCOIRIS ONLUS, OCI, Посольства України в Італії, Світового конгресу українців та релігійної асоці-ації «Свята Софія». За інформацією представника місцевої громади українців Володимира Степанюка, вартість проекту складає близько 4 тисяч євро, не враховуючи роботи скульптора Армандо Лекки, який вирі-шив подарувати монумент на знак солідарності з українським народом.

Це перший в Італії монумент жертвам Голодомору в Україні 1932—1933 років. Загалом у світі налічується 13 таких пам’ятників, повідомляє радіо «Свобода».

Президент Національного Олімпійського комітету України, олімпійський чемпіон Сергій Бубка відвідав Одесу. Він зустрівся з керівництвом міста та спортивним активом нашої області. Високий гість взяв участь в урочистому відкритті відремонтованого регіонального відділення НОК  на Успенській, 50. Під оплески та фотоспалахи в присутності провідних спортсменів різних років, тренерів, ветеранів спорту, юних атлетів та численних шанувальників він перерізав червону стрічку.

Сергій Бубка в спорті, без перебільшень, людина-легенда — встановив 35 світових рекордів! Його 6 м 15 см у закритих приміщеннях та 6 м 14 см у відкритому секторі до сьогодні ніхто не перевершив. Він першим в історії стрибків з жердиною подолав шестиметрову висоту. Сергій Бубка занесений до Книги рекордів Гіннесса як володар найбільшої кількості світових спортивних досягнень. Йому фатально не щастило на Олімпійських іграх: чотири рази брав участь в Олімпіадах, але «золото» здобув лише раз. Цей факт із його кар’єри назвали «олімпійським прокляттям». У свої 53 Сергій Назарович у чудовій формі й аж ніяк не виглядає на «колишнього» спортсмена.

Сергій Бубка наголосив, що самобутня Одещина має гарні спортивні традиції. «Приємно, що наші перші олімпійські чемпіони у складі об’єднаної команди (1992) та у складі незалежної команди України (1994) — саме представники вашого великого краю: фігуристи Віктор Петренко та Оксана Баюл відповідно. Ми чудово пам’ятаємо олімпійські досягнення таких легендарних спортсменів, як Тетяна Гуцу, Микола Мільчев, Тетяна Макарець, Євген Платов, Олена Говорова, Олена Грушина та Руслан Гончаров, Василь Ломаченко, Юрій Чебан та багато інших», — сказав він.

— Рік, що минає, був олімпійським. Яким він був для вас, для Олімпійського комітету, наскільки Олімпіада в Ріо-де Жанейро справдила сподівання?

— Загалом маємо 11 медалей, звісно, хотілося нам більшого. Але ж це спорт, це серйозна конкуренція. Для того, щоб потрапити на Олімпійські ігри, потрібно було пройти дворічний цикл для завоювання ліцензій, адже приїжджають найкращі з кращих. Тому ми раді, що спортсмени гідно представляли країну. Трохи прикро, що в нас дуже багато четвертих, п’ятих та шостих місць. Аж 23 були дуже близькими до призових місць, де можна було завоювати медалі. Та це спорт, це конкуренція...

Олександр Усик, який дебютував як актор у першому українському спортивному екшні «Правило бою», вперше захистив свій титул за версією WBO у США.

Український чемпіон переміг південноафриканця Табісо Мчуну після двох нокдаунів — у шостому та у дев’ятому раундах. Це був перший захист титулу за версією WBO Олександром Усиком після його вересневої перемоги над Кшиштофом Гловацьким, завдяки якій він став чемпіоном світу.

Як зазначає http://yulainfo.com, Олександр не лише славить Україну на весь світ своїми спортивними досягненнями, а й не забуває про втілення інших мрій. Однією з таких була його роль у фільмі «Правило бою», де він зіграв практично себе самого — професійного боксера, який підтримує головного героя Тараса (Владислав Нікітюк) перед фінальним боєм. Прем’єра стрічки, запланована на 26 січня 2017-го, стане одні-єю з найочікуваніших цієї зими.

До речі, вся команда фільму на чолі з Олексієм Горбуновим передавала відеовітання боксеру, бажаючи перемоги, з якою видатний спортсмен і повернувся додому.

В Індокитаї вчені виявили понад 160 нових видів представників тваринного і рослинного світу.

Про неймовірні результати експедиції, в рамках якої було виявлено аж 163  невідомих досі видів рослин і тварин, йдеться у звіті Всесвітнього фонду захисту природи, опублікованому у «Твіттері». 

Науковці, які досліджували флору і фауну у гирлі однієї з найбільших річок світу — Меконзі, знайшли у джунглях Індокитаю регіони, куди вчені ще не добиралися.

Ця знахідка, за словами членів команди, допоможе зберегти рідкісні види, а також захистити цей унікальний природний комплекс.

Нагадаємо, ріка Меконг (її ще називають матір’ю вод священного Гангу) протікає територією Китаю, М’янми, Лаосу, Таїланду, Камбоджі та В’єтнаму. Її протяжність — близько 4,5 тисячі кілометрів, а поверхня водного дзеркала — приблизно 810 тисяч квадратних кілометрів. До речі, для порівняння: протяжність Дунаю — другої за величиною ріки Європи — близько 3 тисяч кілометрів, а от за площею Дунай і Меконг майже однакові.

Популяція білих ведмедів упродовж наступних 35 років скоротиться на третину через танення арктичних льодів.

За розрахунками дослідників зі Служби охорони рибних ресурсів і диких тварин США, кількість білих ведмедів на Землі у наступні 35—40 років зменшиться із 26 тисяч до 17 тисяч. Інші прогнози передбачають ще катастрофічніше скорочення популяції — на 80 відсотків, що поставить білих ведмедів під загрозу вимирання.

Ведмедям необхідні плавучі крижини для полювання на тюленів, які досить вправні у воді. Учені розділили ведмедів на 19 підгруп, дві з яких уже зменшилися через брак льоду.

Вчені знайшли нових кандидатів в екзопланети, але, найімовірніше, вони так кандидатами і залишаться, оскільки та сонячна система, віддалена від нас на 300 світлових років, таїть у собі темні таємниці. Астрономи кажуть, що там є найсправжнісінька Зірка смерті, яка пожирає все на своєму шляху.

Зірка, що отримала назву HIP 68468, є «сонячним близнюком», тобто схожа на наше Сонце за температурою, віком і складом. Але HIP 68468 має жорсткіший характер, ніж наша зірка, повідомляє www.fainaidea.com.

Міжнародна команда астрономів під керівництвом Хорхе Мелендеса з Університету Сан-Паулу в Бразилії вивчила HIP 68468, використовуючи телескоп в обсерваторії Ла-Сілла в Чилі, і знайшла пару кандидатів в екзопланети: HIP 68468c, своєрідний супер-Нептун, та HIP 68468b, наче супер-Земля, що має масу більшу за Землю, але меншу ніж Уран та Нептун.

Оскільки обидві «майже населені» планети, певна річ, мусили привернути увагу астрономів і планетологів, усі зацікавилися ще й зіркою цієї системи: чи може вона дозволити розвинутися життю на цих планетах, і, що найголовніше, зберегти це життя.

І тут почали з’являтися перші ознаки того, що не все так просто з цією зіркою — у її складі був надлишок тугоплавких елементів: жароміцних металів, а також у чотири рази більше літію. Усе це натякає на те, що зірка поглинала планети. «Історію тієї чи іншої зірки взнати дуже важко, але час від часу нам щастить і ми знаходимо зірки з хімічним складом, який, імовірно, сформувався через падіння планет, — розповідає астроном Дебра Фішер з Єльського університету. — Це і сталося у випадку з HIP 68468. Хімічні останки однієї або кількох планет «наслідили» в її атмосфері».

До Землі летить величезний астероїд, який становить для нашої планети неабияку загрозу.

За оцінкою вчених з НАСА, наразі нема ефективного методу усунення цієї небезпеки, як нема вже й часу, щоб придумати якийсь спосіб боротьби з гігантським космічним об’єктом.

Цей астероїд істотно відрізняється від інших, дрібніших, багато з яких пройшли дуже близько до нашої планети впродовж останніх 20 років. 

Як зазначають у американському космічному агентстві, його розміри порівняні з тим, який міг призвести до вимирання динозаврів на нашій планеті близько 66 мільйонів років тому. Такі величезні астероїди потрапляють на Землю лише раз на 50—60 мільйонів років. 

За даними НАСА, якщо ас-тероїд таки впаде на Землю, він ударить у Мексиканську затоку.

Поки вчені з різних країн продовжують сперечатися про те, якою на смак може бути марсіанська вода, британські експерти заявили, що вже знають не тільки про її смак, а й про запах.

Наукові дослідження ґрунтуються на матеріалах, зібраних марсоходом Curiosity, який уже кілька років мандрує просторами Червоної планети.

Як випливає з дослідження, оприлюдненого у виданні Meteo-ric & Planetary Science, кратер Гейл у давнину міг бути справжнім морем, яке наповнювала вода, практично аналогічна до земної. Під дією якихось бурхливих космічних процесів, що відбувалися тут впродовж тисячоліть, та рідина, припускають дослідники, почала випаровуватися, залишаючи по краях водойми борозни мінеральних відкладень.

За розрахунками вчених, концентрація мінералів у середньому не перевищувала земні показники більш як у 20 разів, а це давало гіркуватий присмак води і схожий з сірководнем запах.

Можна припустити, що вода на Марсі, як і на Землі, ділилася за ключовими ознаками на кілька типів, а це дає підстави для подальших, ще сенсаційніших припущень.

У понеділок, у День Святого Миколая, головна новорічна ялинка Одеси запалила святкові вогні.

Біля зеленої красуні, що на Думській, одразу стало тепліше, затишніше, веселіше. От і потягнувся сюди люд — і місцевий, і приїжджий. Найбільша ж радість для дітей: «Дивись, яка висока! Поглянь, яка нарядна!». А тут ще й казкові герої, колядки, конкурси, хороводи... Вражень — цілий міх! «Мамо, а може, ми завтра знову прийдемо до ялинки?». «Бабусю, я пісеньку вивчу, а ляльку мені дадуть?»

Веселих свят! Приходьте до ялинки на Думську!

Учора в Міськсаду Одеси урочисто відкрився Фестиваль Різдва. Уже втретє в самому центрі міста під відкритим небом постали вертеп з біблійними героями та народна різдвяна ялинка.

Свято пройде в стилі європейського протестантського Різдва. Тут діє унікальна фотозона, де можна зробити світлину на пам’ять із героями різдвяної історії — волхвами, мудрецями, пастухами і, звичайно ж, Марією, Йосипом та народженим Ісусом Христом.

Із 3 по 8 січня у рамках фестивалю на Дерибасівській пройдуть «Різдвяні вечори». Щодня із 17.00 до 20.00 хорові колективи виконуватимуть колядки та різдвяні пісні, представники  протестантських церков розповідатимуть про свято.

Як зазначає організатор фестивалю — БФ «Добрий самарянин», із 20 листопада в Одесі тривала акція «Одягни народну різдвяну ялинку», в рамках якої кожен охочий міг виготовити свою прикрасу для зеленої красуні. Торік на святкове вбрання шестиметрової смереки на Дерибасівській одесити принесли дві сотні ялинкових прикрас, зроблених руками і маленьких, і досвідчених майстрів.

Нинішній Фестиваль Різдва, який триватиме з 21 грудня по 24 січня, приурочений до святкування Року реформації (проект «Одеса протестант-ська»). Нагадаємо, у 2017-у сповнюється 500 років Реформаційного руху в Європі.

Довідково. Фестиваль Різдва в Одесі — це наймасштабніше святкове дійство, в рамках якого проходять близько 20 різних подій у місті. Вперше він пройшов в 2015-у і розгорнувся на 20 сценах — від Дерибасівської до скверу ім. Гамова. Свято побачили понад 30 тисяч осіб. Більше 5 тисяч дітей-переселенців і сиріт отримали подарунки. Понад 4 тисячі дітей, які потребують особливої уваги, частувалися за найбільшим смачним столом під відкритим небом на Приморському бульварі. Всі заходи в рамках Фестивалю Різдва традиційно є абсолютно безкоштовними для дітей і дорослих.