«Катерино, серце моє, лишенько з тобою...»

А донька й не послухалась тієї життєвої мудрості, дарма що батьки — педагоги (так воно в житті нерідко трапляється). Артист же відомий! А далі подалась, вже на якомусь там місяці, до столиці. Сюрприз, каже, везу коханому Олексі, Алєксєю себто. Місяці ж підпирають… І — стає хатньою робітницею: водночас у нього вдома та у його матері. А ким же ще може стати — за фільмом — у столиці проста сільська дівчина, до того ж — збезчещена (хоч і з дипломом училища культури). Ми не знаємо, де і як вона народила, хто їй допомагав. Можливо, добрий доктор, отой друг кіношного подружжя. Що ж, стрічаються на її шляху й добрі люди, навіть альтруїсти, у середовищі медичних працівників. Прихистила нещасну молоду матір, коли її вигнали з покоївки… перша дружина Алєксєя Красільнікова (Марк Дробот). Отакий несподіваний хід — а куди ж їй було діватись, якщо попереду — ще аж дві серії фільму? Співчувають їй і столичні поліціянти. Надто, коли знаходять покинуту дитину, а водночас із ними — й хороший хлопець Микола, котрий уже встиг повоювати розвідником в АТО, отримати нагороди, розшукати в столиці свою кохану та її сина… (Чотири серії все-таки!).

Але дамо на хвильку спокій нещасній Катерині, бо треба все ж з’ясувати одну важливу річ. Хто він, направду, отой її коханий? У Шевченка таки ж написано: москаль, офіцер, а ніякий не артист (хоча й той був артистом — у відомому тлумаченні). Та от халепа: наш, вітчизняний, офіцер тут не підходить — зважаючи на поточний момент, а чужого ліпити… ну, це вже цілковито інший сюжет… Отже, москаль. А хто такий москаль? В часах Шевченка так нібито називали військовиків царської армії. Це стверджує й автор сценарію, літератор Андрій Кокотюха, в інтерв’ю газеті «КП в Украине». Тарас Шевченко, каже відомий український письменник, і сам був москалем (отакої!), коли його забрали до царської армії. Так і написано! А «чужі люди» — це, по-сучасному кажучи, були люди без означеного місця проживання. Це так він трактує Шевченкову поему. Але що візьмеш з отієї «Комсомолки»?! У чому письменник таки має слушність, то це в тому, що «москаль — людина з іншого середовища, носій іншої культури, з іншим менталітетом, світоглядом». Ні щоб сказати прямо: москвин, у народі зрозуміють. Не хотілось би щось комусь доводити, та все-таки чужі люди у Шевченка — це не царські солдати чи офіцери, щодо цього в українській народній творчості знаходимо чимало влучних характеристик. «Гарний чоловік, та — москаль», «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане» — це приказки, їх багато. А ось Франкове:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить…

Столичний артист Алексєй Красільніков (для нещасної Катерини — Олекса), добре володіє українською мовою, аж настільки, що часом закрадається сумнів: чи не хохол руско-язичний? Он як балакає державною з моторними жіночками на риночку, а вони аж наче меду йому вточують зі своєї любові. І з Катериною він — тільки і винятково по-українськи. А в своєму кіношному колі, з дружиною, та й загалом — у Києві — тільки на «общепонятном». Там, назагал, всі так розмовляють, ніби втов-кмачують нам автори. Лишень в епізодах з Катериною звучить українська, та ще — з Миколою. І це, до слова, реальне становище державної мови в українській столиці: нібито державна, й водночас — мертва, як латина чи грецька. Вивчати вивчають, а щоб розмовляти… Й таке саме становище у Катерини: начебто вона реально існує в цьому світі, а насправді — на пташиних правах, майже нікому не потрібна.

Там, де закінчується Тарас Шевченко, починається Андрій Кокотюха вкупі з режисером Олександром Тименком. Вони нібито показують реальний стан справ з державною мовою у столиці і в країні загалом. Все дуже просто: нас усіх давно вже привчають до огидної двомовності. Двомовні ведучі на телеекрані, в концертах, двомовність у театрі, двомовність (по-науковому — білінгва) оповиває нас липкими павутинням: здереш з одного боку — вже наліпилася до іншого. От і в серіалі цьому її тулять та й тулять. А воно ж випирає. От щойно артист розмовляв українською, а за мить — вже з колегою — москвинською. Це нам показують нібито правду життя: мовляв, країна у нас така, двомовна. Отак і звикаємо непомітно…

Здається, автори цієї картини вже й забули про поему. Хоча — ні ще: як і в Шевченка, у фільмі батько дівчини і директор школи (Анатолій Хостікоєв, якому затісно у цій ролі, нема як проявити свій талант, свій темперамент) з притаманною цьому артистові емоційністю відмовляється від безпутної доньки. Понад те: обоє пишуть заяви про звільнення з роботи, бо як же вони тепер виховуватимуть молодь, якщо власну доньку проґавили (це після того, як на всю країну показали сюжет про викриття борделю, у якому всі побачили зна-йоме обличчя доньки сільських вчителів).

А далі кіношники все ж згадують про Шевченка та змушують героїню таки покинути сина (подібні сюжети щодня показує нам телебачення) у візочку на парковій алеї, ще й записка при ньому з основними даними. Сама ж іде до Дніпра топитись. Й довго стоїть на високім мості, читаючи Шевченкову поезію (треба ж якось повернути глядача до першоджерела). Голос звучить за кадром. Цього часу достатньо, щоби закоханий Микола з маленьким Івасем на руках врятував кохану від не-обачного кроку в безодню. Як мовиться, хеппі енд. Щасливий кінець — як у будь-якій мелодрамі. Глядачі втирають сльози і йдуть спати, бо ж усе-таки чотири серії поспіль.

Як бачимо, творці фільму легко зміщують акценти, звівши соціально-політичне забарвлення Шевченкової «Катерини» до легкої побутової мелодрами, вельми поверхової та неглибокої. До тривіальної історії. Великий Тарас точно б відмовився від такого співавторства і зі сценаристом, і з режисером.

Роман КРАКАЛІЯ.