Юрій СИСІН. Шкільні роки Мешулама Вайля

Якось на одному з уроків учителька, оглянувши таємничо весь клас, пошепки запитала:

— Дітки! А чи любите ви казки? (Ну хто ж у дитинстві не любить їх?)

— Так! Так! Любимо! — хором відповів увесь клас.

— Радію цьому! — з почуттям ніжності відгукнулася на таку одностайність вчителька. — Сподіваюсь, що у кожного з вас є улюблена. Можливо, що саме її ми й будемо сьогодні читати. Давайте, любі мої, пригадаємо їх назви.

У класі здійнявся гамір. Учні наввипередки називали свої улюблені казки, серед яких найчастіше звучало «Колобок».

— Так, дітки! — обірвала «робочий ґвалт» вчителька. — Дійсно! Сьогодні ми будемо читати у класі руську народну казочку «Колобок».

Вчителі у школі чомусь постійно «натискали» на слово «руське»: не «народні казки», а «руські народні», не «я тобі сказала», а «я тєбє рускім язиком сказала», не «ти що, не розумієш?», а «ти что, руского нє панімаєш?» тощо.

Читання вголос у класі завжди розпочинала Зелфі, яка сиділа за сусідньою із Мешуламом партою і яку однокласники називали теж «на руський» лад Зіною.

Зелфі-Зіна була у класі відмінницею. Читала вона завжди голосно та красиво своїм тоненьким, майже писклявим, голосочком, доповнюючи читання не по літах розвиненим кокетством та театральним відкиданням з чола густого чорного волосся, яке від енергійних рухів її жестів, постійно спадало на смугляве обличчя дівчинки.

— Були собі дід та баба, — розпочала читання Зіна-Зелфі, — та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить:

— Бабусю! Спекла б ти колобок!

— Та з чого ж я спечу, як і борошна нема?

— От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.

Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, натопила в печі, замісила гарненько тісто, спек-

ла колобок та й поклала на вікні, щоб остигав...

Дії у казці йшли своїм звичаєм. Хтось читав за бабусю, хтось — за Колобка, який котився тим уроком по партах учнів, чаруючи всіх своєю безтурботною простодушністю. Крім Михайлика-Мешулама.

Дочекавшись кінця уроку, він підніс правицю і запитав про те, що непокоїло його допитливий дитячий розум:

— Надіє Данилівно! А чому російська народна казка називається «Колобок»?

Вчителька, збуджена уроком, сприйняла запитання не найкращого, але сумлінного у своїй допитливості учня як непорозуміння.

— Тому, Михайлику, що його боки круглі. Хіба ти цього не знав? — не зовсім впевнено, але м’яко, як завжди, відповіла вчителька. — До речі, а чому ти про це запитав? — у свою чергу поцікавилася Надія Данилівна, відчувши всім своїм педагогічним досвідом, що під оболонкою наївності запитання криється його «зерно».

— Бо на уроці, коли ми вчилися малювати Колобка, ви сказали, що спочатку слід намалювати «круг». Значить казка повинна називатися «Круглобок». А якщо вона називається «Колобок», то це від слова «коло». А хіба у російської казки може бути українська назва? — зовсім просто і наївно зробив своє перше лінгвістичне відкриття Михайлик-Мешулам.

Такий перебіг думок учня змусив вчительку насторожитися і пришвидшити гортання сторінок своєї пам’яті, на яких повинна таки бути відповідь на це, як тепер вона зрозуміла, не зовсім просте, запитання.

Ось ця, наприклад, і вчителька «приміряла» першу-ліпшу відповідь: історичне співіснування братніх народів, у глибинах якого зароджувалася спільна для них культура. Мабуть, нема такої людини, яка б про це не знала...

Вчителька вже готова була відповісти своєму учневі саме так, але оті два слова — «круг» і «коло» — ламали логічно побудовану нею думку про спільність культур. Ні, не годиться! Тоді як?

Надія Данилівна уважно дивилася на Михайлика-Мешулама, а клас — на вчительку. Пауза затяглася. Потрібна негайна відповідь. А вона ще, чи не вперше, не сформувалася вчасно у неї, а те, що сформувалося, носило небезпечний для неї змістове забарвлення...

— Михайлику, ми всі знаємо, що ти спостережливий хлопчик, — неспішно розпочала свою відповідь вчителька. Але у клас несподівано, мов корабельний дзвін гучного бою, увірвався звук шкіль-ного дзвоника. Він дзвенів, як ніколи, голосно і довго.

Діти, зачувши його, миттєво змінили ситуацію у класі, і вже ніщо не могло зупинити таку жадану для них шкільну перерву...

Руф номен

За традицією совєтських часів кожна дитина повинна була пройти школу сус-пільного гарту. Першою його сходинкою було жовтенятство. Другою — піонерія, яка носила ім’я засновника держави. Третьою — комсомол.

Керувала і спрямовувала у необхідне русло весь той процес партія. Кожен, хто вступав до лав дитячої організації, обов’язково повинен був урочисто пообіцяти перед роєм своїх товаришів бути завжди вірним справі партії, яка, за конституцією тих часів, була у державі офіційним керманичем.

Наближався день народження вождя. Партія готувалася оголосити до піонерських лав квітневий призов малечі, призов особливий: тільки-но помер «батько всіх народів»...

Свято традиційно відбувалося у міському парку, посеред якого стояв, у збільшений для помпезності зріст, гіпсовий іменинник. Навколо нього і мало відбуватися дійство залучення до піонерської сім’ї новобранців.

Ті, хто мав «двійки», і порушники шкільної дисципліни у цьому святі участі не брали — їх приймали пізніше, і не так урочисто, як казала старша вожата — «в рабочем порядке», щоб вони теж «пройнялися» і пам’ятали, «кто болєє історії-матєрі ценєн».

Мешулам, куняючи за єдиним столом у їхній квартирі, тихенько повторював: «Я, Вайль Мешулам, вступая в ряды....».

— Мешуламе, — мати підійшла до сина і поклала свою по-особливому теплу долоню йому на голівку. — Мешуламе, — повторила вона, — вже пізно, треба лягати спати, синку.

— Мамі, а як мені казати, — несподівано запитав Мешулам, — «Я, Вайль Мешулам» чи «Я, Вайль Михайлик»?

Такого Хавіва не чекала сьогодні від нього, хоча в її голові щось подібне крутилося ще від учора. І все ж до запитання сина вона була не готова. Розуміла, що рано чи пізно це питання виникне у Мешулама, але, що це станеться ось так, неочікувано, вона не уявляла, хоча й готувалася до нього, перебираючи різні варіанти відповіді. Й от не встигла.

— Мамі, чого ви мовчите? — озвався стурбований її мовчанням Мешулам. — Якщо я скажу «Михайлик», як мене всі звуть у класі, то це буде неправдою і моя урочиста обіцянка буде недійсною. А якщо я назву своє руф номен, то наді мною будуть сміятися і дражнити. А я цього не хочу.

— Синку, — м’яко озвалася до нього Хавіва, — ти лягай спати, а завтра порадимося із Сарою Абрамівною, вашою шкільною піонервожатою. Вона знає про це напевно.

Вранці, щойно переступивши поріг школи, Мешулам подався до піонерської кімнати, щоб розповісти Сарі Абрамівні про свої сумніви. Вислухавши хлопчину, та обійшла довгий стіл для робочих засідань ради піонерської дружини школи і стала навпроти Мешулама з протилежного краю.

— Мешуламе, — уважно дивлячись на майбутнього члена шкільної дружини юних піонерів, розпочала вожата. — Ти, такий розумний мальчік, думаєш, что ти в странє одін єврейській хлопчік, котрий нє знаєт, как єму сєбя назвать в такой торжествєнний дєнь? Ти что думаєш, — лагідно продовжувала Сара Абрамівна, — что до тєбя в школє нікто нє вступал в піонєри? А Ізя Ельберг? А Самойла Мільман? А Іда Нейман? А твой сосєд Абрам Кац? Ти что, думаєш оні не прошлі сквозь еті сомнєнія? Прошлі і винєслі іх, как настоящіє піонєри. Конєчно, оні нє називалі свойо руф номен, но всьо же...Напрімєр, Ізя назвал сєбя Ізяславом, і нічєго — до комсомола дошол, ещо і школу «с мєдалью» окончіл. А что тєбє мєшаєт отступіть от руф номен і назваться Міхаілом, вєдь тєбя же всє етім імєнєм називают?

Мешулам мовчав, приголомшений «порадою».

— Я тєбя рускім язиком спрашиваю, Вайль. А когда спрашивают, — по-наставницьки промовила старша піонервожата до майбутнього спілчанина, — то отвєчают...

— Я... Я... — Мешуламу стало зле, він не чекав, що так розгорнуться події. — Я... тільки хотів спитати вас... — Та й заплакав.

Гіркі сльози дитячого розчарування й образи текли по щоках Мешулама, який бути піонером хотів під своїм рідним руф номен...

Наступного дня Мешулам одержав одразу дві «двійки» і, повертаючись зі школи додому, неначе намагаючись на все життя запам’ятати своє перше ім’я, повторював: «Я — Мешулам!», «Я — Мешулам!»...