Крізь сталь і бетон радянської епохи...

— Після революції все зупинилося. На початку 1920-х доношували те, що залишилося від царських часів. Я бачила ці сукні, перешиті з ряс священиків, з китайських ширм, з усього, що бодай трохи нагадувало тканину. У хід ішли штори, плюшеві скатертини, з яких виходили веселенькі, у рожевих трояндочках, пальто. Чудові нарядні блузки модниці перешивали з дореволюційної тонкої шитої білизни. Це продовжувалося і в 20, і в 30, і в 40-і роки. Дефіцит, а якщо точніше — злидні, що переслідували нас упродовж усієї радянської історії, дали дивовижний поштовх жіночій творчості, розвитку рукоділля, якого не було більше ніде у світі. Тяга до краси і моди у радяньких жінок була величезною. І навіть сьогодні нашу жінку за кордоном можна впізнати серед юрби за її гламурністю і схильністю до надмірної пишності. Цей голод на багатство і своєрідне розуміння краси та моди ще й досі помітні.

— Але у 1920-х був НЕП...

— Коротенький період НЕПу, коли вітрини заблищали гарними речами та яскравим вбранням, справді був. На вулицях великих міст з’явилися дами в розкішних хутрах, у сукнях із бісерної «лапші», з довгими разками перлів... Але одягатися у розкішні речі могли собі дозволити не всі: лише партійна та дипломатична еліта, ну і жриці кохання, адже проституція в період НЕПу розквітла... Загальна ж маса жінок носила ситцевий одяг...

Утім, НЕП швидко закінчився, «непмани» опинилися у в’язницях. Почалася мода на проф-одяг. Ці тенденції були закріплені офіційними партійними документами. Хоча ще з дореволюційних часів залишилися дивовижні майстри, такі як Надія Ламанова, котра шила одяг для царської сім’ї, працювала із шовками, бісером, з дорогими тканинами. Але вона була гнучкою людиною, відкритою до всього нового, й почала створювати моделі у радянському стилі. Її витвори все одно вирізнялися смаком, вишуканістю, красою. Це були сукні із серпом та молотом, із трактором спереду і комбайном ззаду... Цей стиль продовжував традиції російського авангарду і до середини тридцятих років був ще живий...

— А що в той час було за кордоном?

— На Заході тоді в моді — красивий плавний силует із завищеною талією, рукави-ліхтарики і надзвичайно популярний білий колір — провісник епохи диктаторів... Сальвадор Далі, сюрреалісти починають працювати з модними дизайнерами, з Ельзою Скіапареллі, виникають нові силуети. Коко Шанель створює свою першу маленьку чорну сукню, але це ніяк не позначається на радянській моді. У нас вона тупцює на місці — всі продовжують доношувати те, що зосталося. Знаменитий журнал «Работница» 1930-х років пише: «Скільки чуття та витримки потрібно нашій жінці, щоб не потрапити на вудочку моди. Проникаючи з-за кордону, мода, як епідемія, зі страшенною швидкістю поширюється по нашому Союзу»...

У країні була нестача тканин, їх виробництво у тридцяті скоротилося до рівня 1913 року. Жінки шили дві сукні на рік: одну із світлого ситцю — на Великдень, а другу, темненьку — повсякденну. У моді — крепдешин, креп-жоржет, панбархат, але такі тканини могли собі дозволити лише вершки суспільства. Французький письменник Ролан Дежалес, потрапивши у радянську дійсність, писав: «Перше враження від Москви — це злидні: темні, брудні злидні, які труть людські істоти одну об іншу, щоб зробити їх подібними, як дві піщинки. Переважає сірий колір. Небо, одяг, люди і будинки — все одного кольору...».

— Наприкінці тридцятих Радянський Союз окупував Прибалтику...

— І цей час характеризувався яскравим спалахом моди. Адже Рига була модним містом, маленьким Парижем, своєрідним віконцем у Європу, через яке проникали модні речі. Та в цей час уже відчувався подих майбутньої війни — по всій Європі в моду увійшли підкладні плечі, а Х’юго Босс уже створив для німецької армії найгарнішу і найсексуальнішу військову форму — із широкими плечима та вузькою талією (ця форма, до речі, й досі в пошані, чомусь у секс-меншин). Жінки носять маленькі капелюшки із хвацько піднятими полями та пір’ячком — амазонки виходять на полювання...

— Потім була війна...

— Під час війни буденним одягом радянської людини середнього роду — і чоловіка, й жінки — стала фуфайка, яка, здається, у Росії й досі не вийшла з моди. Я бачила модну колекцію сибірських ура-патріотів на тему фуфайки. До речі, дизайнер Джон Гальяно також звертався до фуфайки, щоправда, вони у нього були із парчі...

— Коли радянська армія перетнула кордони Європи, відкрився шлях і до моди?

— Коли радянська голота потрапила в Європу, очам наших солдатів відкрилися такі багатства і така краса, про яку вони і не мріяли. Було віддано наказ «на самозабезпечення», і радянські солдати та офіцери почали грабувати Європу, відсилаючи все, що можна, додому. Генерали везли багатства вагонами. Один з моїх знайомих, дев’яностолітній генерал, розповідав, що привіз з Німеччини три речі: піаніно, гармонь і каракулеву шубу. Але не всі були такими скромними: військові відправляли вагонами мануфактуру, білизну, хутра, французькі парфуми... У Відні навіть відкрилися російськомовні ательє, спеціально для радянських офі-церів, які замовляли одяг для себе та для своїх дам. Усе це припинилося у 1946 році, коли Європа відгородилася від радянської імперії.

— Що ж було далі?

— Основними провісниками моди стали радянські актриси. Згадайте фотографії Любові Орлової тих часів — туфельки із шкіри пітона, фільдеперсові панчохи, креп-жоржетова сукня... Всі звичайні люди діставали інформацію про моду з фотографій артисток... У 1957 році Міжнародний фестиваль молоді і студентів у Москві знову відчинив віконце у світ. Це був своєрідний ковток свободи, радянські люди побачили, що таке джинси.

У 1959-у в Москві відбулася знаменита фотосесія французьких модельок Крістіана Діора на фоні звичайних радянських людей — на цих знімках і досі відчувається разюча різниця між різними світами. Крістіан Діор запропонував нову моду на жіночний силует, в основі якого було дві квітки — тюльпан і троянда, тоненька талія і широка спідниця. У цієї моделі був лише один недолік — потребувала багато тканини, а в Радянському Союзі, як завжди, був дефіцит. Хоча вже в цей час, у шістдесяті, в СРСР з’явилися перші яскраві тканини — у горошок, з квіточками, в смужку. На жаль, дореволюційні вали з принтами дуже цікавих узорів і чудової якості були знищені. Тож такої якості у випуску тканин досягти не вдалося. Зразки цих дореволюційних тканин можна побачити і зараз — ними оббиті зсередини старовинні палаци.

— Але в шістдесяті роки у Радянському Союзі з’явилося чимало стиляг...

— Насправді, стиляги почали з’являтися одразу після війни. У шістдесятих у світі вирує культурна революція, всі божеволіють від Елвіса Преслі, від «Бітлз», і модники намагаються бути до них подібними. Хоча радянська легка промисловість продовжує штампувати одяг — однаковий, без смаку, багато. Його ніхто не хоче носити, а модні речі потрапляють у Союз завдяки морякам. Іноді імпорт «викидають» у магазинах, але за ним — величезні черги. Дефіцит! У моду входять плащики із болоньї, створені в Італії як робочий одяг, що не гріють, не захищають від вітру і дощу, але коштують, як заробітна плата — бо модні. З’являються тканини нового покоління — нейлон і кримплен, який не вигоряє на сонці, не мнеться. Жінки одягають міні-спідниці, навіть старші не могли встояти проти моди на міні, не кажучи вже про школярок.

— І досі перед очима — вчителька, яка міряє лінійкою довжину спідниці і виганяє ученицю з уроку за те, що шкільна форма занадто коротка...

— А ще в сімдесяті входять у моду брюки-кльош немислимої ширини... В той час у Радянському Союзі вже працюють будинки моди, творить В’ячеслав Зайцев, який, знову ж таки, одягає радянську еліту, виходить журнал «Модели сезона». Водночас промисловість безнадійно відстає від запитів моди, і тому переважна частина жінок шиє та в’яже власноруч, за викройками або ж в ательє мод. Радянські модниці сімдесятих та вісімдесятих полюють за німецькими журналами «Бурда», «Модіше машен», звідки можна було скопіювати нові моделі або ж узори для в’язання...

— Тобто мода в Радянському Союзі жила власним життям?

— Насправді, радянська мода — це величезний пласт матеріальної культури, тісно пов’язаний з часом — з філософією, з психологією, з мистецтвом. Мода — це рушійна сила всього нового, змін, що відбувалися з нами, з країною. Я й досі зберігаю, наче коштовності, найцікавіші зразки модного одягу різних часів, адже це може знадобитися для знімання фільмів. І не варто просто так забувати чи викидати з пам’яті цей пласт, бо всі ми, кому за сорок, — діти тієї епохи...

Розмову вела
Ольга ФІЛІППОВА.