№ 106-107 (21784-21785) субота 10 грудня 2016 року

Верховна Рада зараз схожа на розбурханий вулик. До кінця року залишилося три календарні тижні, а термінових рішень належить ухвалити стільки, що не влазить у порядок денний. Обстановка при цьому нервова, не схожа на перед-різдвяну торгівлю, яка щоразу супроводжує бюджетний процес в Україні.

Збирати данину двічі небезпечно

Минулого року державний пиріг теж ділили поспіхом. Грошей ні на що не вистачало. Місія МВФ вимагала суворого обмеження бюджетного дефіциту, зростання економіки не проглядалося і в телескоп, а на оборону потрібно було більше, ніж очікувалося від зовнішніх позик. Але було зрозуміло: які б «міни» не ховалися у прийнятому документі, їх можна списати на розробників — Кабінет Міністрів та його голову. Прем’єр Яценюк та його соратники тоді ще тримали кругову оборону, та їхня доля вже була вирішена.

Бюджет-2016 у Верховній Раді затвердили з умовою подальших змін, яких своєчасно так і не внесли. Втім, після відставки Арсенія Яценюка це вже не мало значення. Новий прем’єр Володимир Гройсман, обраний через три з половиною місяці після прийняття бюджету з «дірками», публічно пообіцяв показати народним депутатам, як треба управляти державою. Й обіцянку виконав, скоротивши дефіцит держбюджету за рахунок наших кишень.

Підвищення до небес тарифів за енергоносії виявилося, звісно, дієвим засобом. Але застосувати його можна один раз. Вичавити хоч копійку з кишень рядових платників податків і залатати дірки в бюджеті-2017 —  справа не з легких. З бідних можна збирати данину, з розорених — навряд чи. Наш предок князь Ігор спробував вдруге наїхати на древлян, і всі пам’ятають, чим це для нього закінчилося.

Якщо ж данину не збирати вдруге, не збільшувати її розмірів, то для держави залишається єдиний шлях — скорочувати власні витрати. При цьому прямий шлях — скорочення штатів державного апарату, зменшення його зарплат, премій і пенсій, урізання витрат на імітацію бурхливої діяльності з польотами в Брюссель і Вашингтон — взагалі не розглядається.

Створена у двадцяту річницю референдуму ініціативна група «Першого грудня», до якої ввійшли чільні представники національної інтелігенції: В’ячеслав Брюховецький, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Євген Захаров, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Мирослав Попович, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський, має на меті домогтися встановлення в країні нових правил гри. У четвер група оприлюднила звернення, у якому йдеться:

Інколи корисно подивитися на себе очима наших ворогів.

Один із них, «червоний Бонапарт» Лев Троцький, наприкінці 1919 року пояснював «агі-таторам-комуністам на Украї-ні», як слід вести пропагандист-сько-підривну роботу, використовуючи «побутові особливості характеру українців».

В українцях часом прокидається «страшний дух» — «вільний дух запорізького козацтва й гайдамаків», який «кипить, бурлить, наче грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити чудеса хоробрості, — нагадував він. — Це той самий дух свободи, який давав українцям нелюдську силу протягом сотні літ, щоб воювати проти поневолювачів: поляків, росіян, татар і турків і здобувати над ними блискучі перемоги».

Проте ці перемоги, продовжував Троцький, завжди зводилися нанівець, тому що українцям заважали «безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення необхідності постійної міцної злютованості всіх членів держави не тільки в час війни».

І все летіло шкереберть. На радість ворогам…

Більшість українців — 64,7% — називають себе православними. Основна частина з-поміж них (39,5%) ідентифікує себе з УПЦ Київського патріархату, свідчать результати дослідження, проведеного у листопаді соціологічною службою Центру Разумкова.

Друга за кількістю група (25,4%) вважає себе «просто православними», 23,3% відносять себе до УПЦ Московського патріархату. Ще 4,8% православних — вірні УАПЦ, а 1,3% — безпосередньо «приписують» себе до Руської (Російської) православної церкви. З усіх опитаних греко-католиками вважають себе 8,2%; протестантами — 1,2%, римо-католиками — 0,8%. Як «просто християни» ідентифікують себе 12,7% респондентів.

Серед церковних ієрархів найвищою довірою опитаних користується патріарх Філарет: повністю або скоріше йому довіряють 39,1% громадян; скоріше або зовсім не довіряють —12,9%; не знають такого — 23,5%.

Святославу, главі Української греко-католицької церкви, дові-ряють повністю або скоріше довіряють 24,7% опитаних; не довіряють зовсім або скоріше — 11,5%; не знають такого — 39,5%.

Митрополита Макарія (УАПЦ) не знають 41,2% опитаних; 20,3% повністю або скоріше йому довіряють; зовсім або скоріше не довіряють — 13,4%.

Митрополиту Онуфрію (УПЦ МП) повністю або скоріше довіряють 20,7%; не довіряють зовсім або скоріше — 26,0%; не знають його 31,0% опитаних.

44,3% українців, які вважають себе православними, підтримують необхідність створення в Україні єдиної Помісної православної церкви, незалежної від інших церковних центрів за межами України; 25% — не підтримують такої ідеї, а 30,7% не визначилися.

Прочитала у районній газеті «Промінь» від 7 грудня черговий пасквіль-нотацію-агітку голови Ширяївської райдержадміністрації Т.О. Бойка «Цей вибір буде вирішальним» і вкотре пожалкувала, що передплатила на 2017 рік нашу «районку». Таке враження, що наша громада зовсім не має власної думки — її замінює думка голови райдержадміністрації.

Я — рядовий член партії ВО «Батьківщина» і мені набридли постійні нападки на нашу політичну силу та її членів. Якщо у Вас як голови РДА є факти порушення Закону України «Про місцеві вибори» — звертайтеся до поліції, прокуратури, але, передусім, і самі не порушуйте цей закон як державний службовець і посадова особа, агітуючи на сторінках районної газети «Промінь» за потрібних Вам людей. Ви ж кажете, що хочете провести чесні вибори!

Ширяївська громада сама вирішить, за кого голосувати, без Ваших агітаційних порад. Займіться разом з головою Ширяївської селищної ради Ю.С. Шаповаловою виконанням своїх прямих обов’язків, за які Ви отримуєте заробітну плату. Забезпечте нормальними умовами праці дільничні виборчі комісії (приміщення, освітлення, тепло, засоби зв’язку, технічне обладнання). Наприклад, ДВК № 510940 на Ульянівці, смт Ширяєве. У приміщенні холодно, нема зв’язку. Як у таких умовах членам комісії працювати?

Коли Ви пишете, що люди продаються за гроші, то подумайте: чому вони це роблять? Скільки робочих місць за період Вашої каденції було створено, скільки Вами було звільнено людей і на що вони тепер живуть? Якщо в країні нема довіри народу до влади і народ бідний, то про що Ви ведете мову?! Забезпечте чесність зверху!

Не потрібно зі сторінок газети обливати всіх брудом. Не дарма кажуть: «Добрими намірами пекло встелене».

Відкритий лист до міського голови Одеси

Пане міський голово!

Громадська організація «Одесі — 600» у черговий раз звертається до Вас із проханням про дозвіл на встановлення меморіальної дошки з інформацією про місто-фортецю Хаджибей. Пропонуємо цю дошку встановити на тому місці, де зараз розташована меморіальна дошка Григорію Котовському (за адресою: Приморський бульвар, 7), яка має бути демонтована на підставі Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки».

Обґрунтування встановлення меморіальної дошки з інформацією про місто-фортецю Хаджибей.

Громадська організація «Одесі — 600» пропонує встановити на Приморському бульварі м. Одеси меморіальну дошку з текстом: «На цьому місці та прилеглій території була розташована османська фортеця та місто Хаджибей. 14 вересня 1789 року місто і фортеця були здобуті військами регулярної російської армії та українськими чорноморськими козаками під проводом І. Гудовича, Й. Де-Рібаса, О. Хвостова, С. Воєйкова, З. Чепіги, А. Головатого». Під час обговорення цієї пропозиції на засіданні міської топонімічної комісії 20.04.2016 р. та в її висновку (лист виконкому міськради 02.2-14/3231 від 25.04.2016 р.) було зроблено низку зауважень щодо тексту та місця розташування дошки. Тому маємо привести додаткові обґрунтування щодо доцільності тексту та пропонованого місця розташування меморіальної дошки.

1. Хаджибей названо в тексті дошки «містом», бо цей населений пункт називався містом не лише в османських документах другої половини XVIII ст. (чимало з яких нещодавно опубліковано з перекладом у праці історика Олександра Середи [1]), але й у документах російських. Зокрема, поручик Іван Ісленьєв 1766 року зняв «План специально новостроенного на берегу Черного моря турецкого города Гаджибея…» [2]. Йосип Де-Рібас писав напередодні штурму Хаджибея до канцелярії Григорія Потьомкіна, що готується саме до штурму «міста» («…Я вскоре буду Дон-кихотствовать... В случае, если город посмеет стрелять по нас, завидя нас с рассветом, я отвечу только по трем первым выстрелам, и тогда буду продолжать, пока не будет приказано перестать…» [3]), а після згаданого штурму дружина привітала його зі здобуттям міста («Я узнала с бесконечною радостью, мой дорогой друг, что вы имели счастие взять город; это произвело здесь большое впечатление», — писала Анастасія Де-Рібас чоловікові 1 жовтня 1789 р.[4]).

28 жовтня був День визволення України від німецьких фашистів. Я зайшла до нашої сільської бібліотеки, і Людмила Миколаївна Шмалько нагадала мені про цю дату, бо я, зізнаюся, забула. Я поділилася з нею спогадами про війну.

Мені вже 78 років, а під час війни разом з мамою була в німецькому таборі. Як звільняли якесь місто в Україні, то в таборі дуже раділи, що скоро закінчиться війна і ми всі повернемося додому. Визволили нас радянські війська. Добиралися додому на платформах. Запам’ятала, коли їхали через Польщу, було видно одні руїни. Мама дуже плакала, що зруйнували Варшаву, річка текла дуже мутна. Мамин тато був істинний поляк, так мама казала. Коли приїхали додому, в Дрогобицьку область, то діда вже не було. І маминої сестри Анни не було. Дід помер від старості, а сім’ю забрали...

Прочитала в газеті статтю «Прозора скибка хліба» — про життя Марії Мартинівни Дідик. Згадала, як мама розповідала про наше життя в таборі з 1942 по 1945 роки. Розповідала, що працювала в полі, на фільварку. Люди їли в полі сиру картоплю, а мама не могла. Пайку хліба давали тільки тим, хто працював, а дітям і слабим не давали. Їли баланду — «зупу». Допомагали місцеві жителі. Передавали одежу нам, дітям і дорослим, їжу — що могли. Мама казала, що йшла війна, все йшло на фронт і прості німці також бідували.

Всі дуже раділи перемозі. Ніхто й не думав, що ще буде війна... У нас, в Україні.

Поздоровляю з днем народження, з 91-річчям Марію Мартинівну! Нехай життя багате, світле вам лише радість посилає і добра доля в ньому квітне, та щастя в ньому не згасає. Хай Бог вам сили й здоров’я дає, а зозуля сто літ накує!

Усім бажаю міцного здоров’я, миру, щастя, успіхів та благополуччя.  Щоб ніхто більше не терпів холоду, голоду, поневірянь.

Будьте здоровенькі. До побачення.

З повагою, Ірина МАЗУР.

Березівський район,
с. Яснопіль.

Станція Карпове добре знана на залізничній мережі України. Ще в давні роки тут знайшли дуже якісну питну воду. Свого часу її набирали в тендери паровозів, бо вона убезпечувала котли від надмірного накипу. Зараз же подають водогоном жителям найближчих сіл. З цією водою й пов’язана історія, про яку піде мова далі.

На залізниці так буває, коли станція має одну назву, а село, яке до неї прилягає, — іншу. Ось і станція Карпове плавно перетікає в село Виноградар Роз-дільнянського району. А Вино-градарській сільраді підпорядковані кілька населених пунктів, у тому числі й село Вакулівка, звідки й надійшов до газети тривожний лист.

Зрозуміло, що й фраза, винесена у заголовок, не стосується якоїсь конкретної станції; йдеться про людські відносини, породжені проблемною ситуацією, коли учасникам конфлікту у чомусь можна сказати «так», а в чомусь — «ні».

Отже, з одного боку, хотіли якнайкраще: відремонтувати водогін, замінивши всі старі труби на нові. Але з іншого — група жителів Вакулівки не сприйняла цю заміну як благо, запідозрівши нещиру гру.

Ось як про це сказано у листі до редакції: «Із квітня 2015 року ми були відключені від діючого водогону, оскільки з ініціативи голови Виноградарської сільради С.Д. Бурлаченка та директора комунального підприємства «Виноградарське» О.Л. Артишка у селі, де ми проживаємо, розпочався його капітальний ремонт. Ми вважаємо, що справжньою метою цієї операції було викопування чавунних труб, якими вода подавалася від водокачки до села, та сталевих труб, що вели від двох артезіанських свердловин, розташованих окремо від водокачки, до станції Новоселівка. Можливо, десь у самому селі й необхідно було замінити частину водогону, але щодо його повної заміни маємо сумніви. Ми просили заповнити водопровідну мережу, щоб встановити місця прориву, але нам відмовили. Жодних технічних обґрунтувань ремонту не надали. Всі труби було викопано та продано. А тепер з нас вимагають по три тисячі за підключення до оновленого водогону. На наші письмові прохання пояснити, чому саме стільки маємо платити, зрозумі-лих і переконливих відповідей не отримали».

Ми зустрілися з одним із авторів листа — Геннадієм Савіним, який до написаного додав:

У Києві знайшли «скарби Азарова»: ікони, картина Рєпіна, вироби із срібла, нагородна зброя, козацька шабля... За попередньою інформацією, вартість знахідки оцінюється у кілька мільйонів доларів.

Квартиру-склад, набиту господарськими сумками з цінними речами і творами мистецтва, виявили у Дарницькому районі столиці у рамках відпрацювання інформації щодо іншого злочину. Отримавши всі дозвільні документи, оперативники разом з адвокатом зайшли в помешкання.

«Десятки ікон та релігійних книг, датованих ХІХ століттям, оригінали (згідно з висновками експертів) творів живопису Іллі Рєпіна, Василя Тропініна та Нікоса Сафронова. А ще — столове срібло, пам’ятні монети, нагородна зброя з дозволами на ім’я прем’єра-втікача і навіть козацька шабля», — повідомив т.в.о. голови Національної поліції Вадим Троян. У квартирі зберігалися також нагороди та привітання від керівництва Росії, які Азаров отримував навіть під час трагічних подій Революції Гідності.

Конкурсу з продажу Одеського припортового заводу, попередньо запланованого на 14 грудня, не буде — не надійшло жодної заяви від потенційних покупців.

Як повідомляється на сайті Фонду державного майна України, «6 грудня о 18.00 закінчився прийом заяв на конкурс з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону з продажу 96,567% акцій ПАТ «Одеський припортовий завод». Однак, на жаль, заяв на участь у конкурсі від потен-ційних інвесторів не надійшло, хоча зацікавленість до підприємства виявили близько 10 потенційних покупців. Чотири потенційні покупці, більшість з яких — іноземці, надіслали листи про намір придбати пакет акцій ПАТ «ОПЗ», підписали договори про конфіденційність з Фондом держ-майна, готували пакет необхідних документів, однак заяв для участі в конкурсі не подали».

Голова фонду Ігор Білоус висловив сподівання, що найближчим часом ФДМУ отримає пояснення від потенційних покупців щодо причин відмови від участі у конкурсі. «Однак уже сьогодні можна сказати, що ключовими чинниками відсутності заяв є негативна цінова кон’юнктура на глобальних ринках мінеральних добрив та відсутність позитивних прогнозів її зростання, висока ціна на природний газ, збиткова діяльність підприємства, продовження нарощування боргів, у т. ч. перед OSTCHEM Holding (GroupDF)», — зазначив він.

Як повідомляє «Укрінформ», на засіданні уряду, що відбулося 7 грудня, прем’єр-міністр Володимир Гройсман висловив невдоволення роботою Фонду держмайна. Того ж дня очільник фонду Ігор Білоус у розмові з журналістами заявив, що, попри критику прем’єра, у відставку не збирається. У найближчі дні він пообіцяв скликати брифінг й озвучити на ньому всі деталі чергового зриву приватизаційного конкурсу.

Нагадаємо, Фонд держмайна пропонував до продажу пакет акцій у кількості 795,083 мільйона штук, що становить 99,567% статутного капіталу товариства. Спочатку ФДМУ оцінили ринкову вартість ОПЗ в 400—450 мільйонів доларів. Пізніше йшлося про необхідність знизити стартову ціну підприємства до 200 мільйонів, а у вересні у Фонд держмайна заявив, що вона не повинна перевищувати 150 мільйонів.

На запитання відповідає міністр юстиції Павло Петренко

Після розлучення колишній чоловік зовсім забув про нашу спільну дитину. Ні допомоги, ні навіть спілкування з дитиною ми від нього вже й не чекаємо. Чи є можливість позбавити його батьківських прав?

Передусім слід зазначити, що позбавлення батьківських прав — крайній захід впливу на матерів та батьків, які недобросовісно виконують обов’язки щодо виховання та утримання своїх дітей.

Сімейний кодекс містить виключний перелік підстав позбавлення батьківських прав, а саме:

• не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я;
• ухиляються від виконання своїх обов’язків з виховання дитини, тобто свідомо не піклуються про фізичний і духовний розвиток, навчання, підготовку до самостійного життя, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, не спілкуються в необхідному обсязі, не створюють умов для отримання нею освіти тощо;
• жорстоко поводяться з дитиною — застосовують фізичне або психічне насильство, недопустимі методи виховання, принижують її людську гідність;
• є хронічними алкоголіками або наркоманами і це підтверджено медичними висновками;
• вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини;
• засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Водночас слід наголосити, що позбавити батьківських прав не можна особу, яка не виконує своїх батьківських обов’язків внаслідок душевної хвороби, тривалого відрядження або ж через перешкоди з боку іншого з батьків.

Нещодавно Київ з робочим візитом відвідали військові юристи з Норвегії. Робочі візити такого рівня завжди викликають інтерес, адже саме у такому форматі народжуються рішення, які лише згодом оголошуються на офіційному рівні. Під час зустрічі з колегами з українського Генштабу норвежці поділилися власним досвідом та узгодили позиції щодо правових відносин в умовах гібридної війни, якій вимушена протистояти Україна.

Про те, чим правова система норвезьких Збройних сил відрізняється від української, як побудована в Норвегії система цивільного контролю та соціального захисту військовослужбовців і чому в цій країні неможливо побачити військового у формі на політичному мітингу, «Укрінформу» (www.ukrinform.ua) розповів керівник правового департаменту Міністерства оборони Королівства Норвегія Гейр Анеш ФАГЕРХЕЙМ. У розмові також взяв участь військовий аташе Норвегії в Україні Ханс Петтер МІДТТУН.

— Дозвольте мені прямо вас запитати — що головний правовий радник Міноборони Норвегії робить в Україні? Які ідеї ви принесли і яким досвідом хотіли б поділитися?

— Причина, з якої ми прибули сюди, в Україну, є очевидною. Між нашими країнами існує стале військове співробітництво, яке розвивається вже протягом багатьох років. Ми ведемо постійний та конструктивний діалог з правових питань. Тож усе, що робимо під час цього візиту до Києва, є частиною військової співпраці між нашими державами, між Норвегією і Україною.

— Чи можливо навести конкретні сфери такої співпраці? Тут, в Україні, триває правова реформа, і військова складова правової системи є частиною цього процесу. Можливо, ви могли б дати пораду, що робити або чого не робити, щоб уникнути помилок?

— Перш за все, я не впевнений, що ми у Норвегії маємо відповіді на всі запитання, як і що робити найкращим шляхом. Усе, що ми можемо зробити — це запропонувати власний досвід, поділитися тим, що, на наш погляд, ефективно працює у Норвегії. Вже вам, українській стороні, треба вирішувати, наскільки корисним такий досвід може бути для вашої правової системи. Тож наші переговори з українськими військовими юристами, здебільшого, це дискусія, де ми розповідаємо, як ми робимо різні речі. Це надає вашим фахівцям можливість зважити, що корисного вони можуть з цього досвіду взяти для себе.

— Чи існують у Збройних силах Норвегії правові інструменти, подібні до українських?

77 років тому, 30 листопада 1939-го, о 8.30 радянські війська несподівано для фінських прикордонників перетнули радянсько-фінський кордон від Балтики до Льодовитого океану. Гельсінкі зазнав бомбардування з повітря радянською авіацією. Розпочалася агресія СРСР проти Фінляндії, яка увійшла в історію як Зимова війна (фінською — Talvisota), частина Другої світової, що тривала 105 діб, — від 30 листопада 1939-го до 13 березня 1940-го.

Радянські історики, намагаючись приховати або виправдати агресивний характер війни з боку СРСР, використовували термін «Радянсько-фінська війна 1939-1940 років», з одного боку, відокремлюючи її від загального перебігу подій Другої світової, а з іншого — занижуючи її статус до прикордонного збройного конфлікту, аналогіч-ного радянським бойовим діям на Далекому Сході проти Маньчжурії та Японії. Проте, слід зазначити, саме через агресію проти Фінляндії Асамблея Ліги Націй 14 грудня 1939-го виключила СРСР зі свого складу. В результаті війни Фінляндія втратила 10% своєї території, але фінський народ відстояв свою незалежність, завдавши ворогові значних втрат.

Агресивні дії СРСР та Німеччини в Європі, що призвели до Другої світової війни, стали можливими, перш за все, через відсутність у Лізі Націй чіткого механізму покарання агресора. На жаль, головним інструментом тоді були тільки економічні санкції, наприклад, проти Італії — через війну проти Ефіопії (до речі, з Італії санкції зняли після закінчення війни, тобто остаточної анексії Ефіопії) та проти Японії — через напад на Китай. Як ми бачимо і сьогодні, економічні санкції не є ефективним інструментом проти агресора.

Найбільшим покарання з боку міжнародної спільноти було виключення країни-агресора з Ліги Націй. Власне, саме це і сталося з СРСР після його агресії проти Фінляндії. Причому світ відреагував досить швидко: 30 листопада 1939 року СРСР напав на Фінляндію, а вже через два тижні — 14 грудня — його виключили з Ліги Націй. Та реально агресора зупинили два чинники: стійкість і героїзм фінських солдатів та загроза надання військової допомоги фінам з боку Великої Британії, в тому числі шляхом завдання авіаційних бомбових ударів по важливих об’єктах інфраструктури СРСР, зокрема по нафтових промислах у Баку.

Чому Сталін наважився на війну з Фінляндією? Саме через відсутність в його політиці поняття верховенства права та принципу непорушності кордонів. Згідно з пактом Молотова — Ріббентропа Фінляндія, як і країни Балтії, опинилася у радянській сфері впливу, але якщо країни Балтії вдалося поступово анексувати без війни, то фінський уряд був непохитним у питаннях територіальної цілісності та нейтралітету: жодного шматочка землі, жодної радянської військової бази на своїй території. Переговори з боку СРСР були димовою завісою — Сталін готувався до війни і розпочав би її у будь-якому разі. Про це свідчать факти формування в Москві та визнання СРСР 2 грудня 1939 року фінського комуністичного уряду на чолі з О. Куусіненом, так званої «Фінської демократичної республіки», та формування з частин РСЧА так званої «фінської народної армії».

10 грудня в Стокгольмі відбудеться церемонія вручення Нобелівських премій. Лауреатом цієї найпрестижнішої у світі відзнаки у галузі літератури став американський співак і поет Боб Ділан (Роберт Аллен Ціммерман). Його дідусь і бабуся по батьковій лінії — родом з Одеси. Зігман та Анна Ціммермани виїхали до США у 1905 році через єврейські погроми.

Серед нобелівських лауреатів Боб Ділан — сьомий, чиє життя так чи інакше пов’язане з нашим містом. У різний час тут навчалися, творили, працювали, закохувалися та одружувалися медики Ілля Мечников (нобеліант 1908 року) і Соломон Ваксман (1952), літератор Іван Бунін (1933) та фізик Ігор Тамм (1958). В Одесі народилися та виросли батьки письменника Бориса Пастернака (1958), а також мати фізика Сержа Ароша (2012).

Досліджуючи біо-графії цих видатних людей, виявив цікавий збіг: більшість із них проживала в межах кварталу, що тягнеться від Нового базару до вулиці Пастера (Херсонської) та від Торгової до Кінної.

На Херсонській вулиці, в 36-у будинку, із 1867 по1888 роки мешкав видатний мікробіолог Ілля Мечников, чиє ім’я носить Одеський національний університет, де він працював професором.

На цій же вулиці, в будинку 44, із 1898-го по 1900-й жив після одруження з Анною Цакні поет Іван Бунін. Як відомо, майже щороку, із 1896-го до 1920-го Іван Олексійович приїздив до Одеси. Останньою його адресою був будинок 27 на вулиці Княжій — саме звідси він й емігрував.

На протилежному боці вулиці Пастера стоїть будинок №19, який має вихід на три вулиці — Пастера, Торгову та Єлісаветинську: тут у 1921—1922 роках поруч зі своїм учителем, майбутнім академіком АН СРСР Леонідом Мандельштамом мешкав Ігор Тамм, який у 1958-у разом з І.М. Франком та П.О. Черенковим отримав Нобелівську премію з фізики за відкриття та пояснення ефекту Вавилова-Черенкова.

Той скорботний вечір останньої суботи останнього місяця осені, 26 листопада, вимагав іншого — і зрозуміло, якого — фільму.

Але, за всієї неповаги до українського телебачення, включно з каналом «1+1», треба було подивитися (слава Тобі, Господи, знятий, нарешті, рідною, державною мовою) чотирисерійний фільм «Катерина» (виробництво ТОВ ТРК «Sisters production» на замовлення телеканалу «1+1», 2016 рік).

Є надія: Батько Тарас пробачить заголовок з його ж таки рядків. Та, мабуть, сам би вимовив з тугою ці самі слова, подивившись це кіно. Та побачивши свою «Катерину», хутенько «адаптовану» до сучасного життя.

Хоча, на позір, там нібито все, як у Шевченка. Окрім, хіба, деяких дрібниць. А диявол, як відомо, ховається саме в них, у тих клятих дрібницях.

Отож, сільська красуня Катерина (Валерія Ходос), випускниця училища культури, доня вчительки української літератури, пославши свого нареченого Миколу (Дмитро Сова) — хлопця у всіх відношеннях позитивного (це без іронії), на… військкоматівську медкомісію, безтямно закохується в заїжджого артиста. Та й чи могло бути інакше: герой-коханець (таке його амплуа), випещений знадливий вродливець (правда, як на чий смак), улюбленець нашого не надто вибагливого масового телеглядача — он як бабуні сільського міні-маркету липнуть та залюбки фотографуються з ним. Ох, ці вже кіношники! Приїхали у мальовниче село під Києвом знімати якесь своє кіно, а самі що витворяють!.. Правда, не всі, але достатньо й однієї паршивої вівці. Щоби на всі чотири серії розтягнути Шевченків твір — на те він і геніальний.

А в того ж мазунчика на кожному квадратному сантиметрі лиця (а чи є в нього лице, назагал?) написано: спокусник, джиґун, мерзотник… Та що поробиш, коли їй вже й у фільмі зніматися обіцяно (у масовці поки що), та й вопще…

Її мати (не найкраща роль Наталії Сумської, відома артист-ка ніби стиснута нею, у фільмі, назагал, ролі батьків не надто чітко прописані авторами, у Шевченка ці образи промовисті, глибші) на уроці української літератури пояснює старшокласникам Шевченкову поему, звучать класичні рядки:

Кохайтеся чорнобриві,
Та не з москалями…

Козак Мамай. Цей сакральний образ часто використовували і митці, і народні умільці, і початківці. Він підкорює, на відчутті, своїм первісним магнетизмом, «ідентифікаційним» кодом і ще чимось...

Хоча його поза, погляд, форма вказують на певні східні зразки, зате за змістом, за внутрішнім наповненням, навіть за деталями — це суто українська народна творчість, український прояв. Про нього багато опові-дей та, мабуть, головне, що він уособлює отой настрій свободи, вольності — зробити-захистити, відректися своїм характерництвом від усього заради Волі.

У далекі-недалекі шістдесяті ми, студенти архітектурного факультету Київського інженерно-будівельного інституту, причастилися до того чистого джерела, яке було в майстерні Івана Макаровича Гончара, що за валами, біля лаври. Худорлявий милий Великий Українець — скульптор, молодий Шевченко якого стоїть у Канаді, художник, меценат... Подвиг його після війни, розрухи, безгрошів’я збагнути й оцінити просто важко! Він розказував, що його боліло серце і душа, коли зі своєю батареєю звільняв Україну і бачив, як гинуть народні шедеври. Пішов рятувати, що міг. Одні продавали, другі міняли, треті, сильні духом, дарували з надією, що щось колись повернеться у хати.

От там ми і відкрили очі й вуха. Він дуже любив народні пісні і навіть серед літа просив нас заспівати колядки і щедрівки, особливо «Добрий вечір тобі...». Каже: «Прошу ще раз». Ми — це мандрівний студентський хор «Жайворонок», що пройшов майже половину України (керівник — Володимир Конощенко — світла йому пам’ять). Ходили ми, їздили з Михайлом Брайчевським, який у ті часи ще й лекції читав з історії України.

У музеї Івана Макаровича були різні Мамаї: і на коні, і сам, як бандурист, і звуки тої бандури дзвенять і до сьогодні, коли розгортаєш прекрасне видання, видрукуване у «Родоводі», «Козак Мамай» або стрічаєш його на виставках.

За моїм широким столом з Віктором Гоманюком та Олексієм Триколенком подумали-погомоніли, чи не зібрати і нам з колекцій наших друзів козака Мамая — і людям показати, й самим порадіти. Два Тараси — Максим’юк і Гончарук, козак Володимир Кікало, художники-однодумці підтримали-підказали — і до Покрови, Дня захисника України, виставку «Шевченко в чарівному колі Мамаїв» в Українському центрі, що на Поль-ській, 20, торік відкрили. (Це ж треба було владі з Рішельєвської — ріг Грецької, з першого поверху запхати Центр україн-ської культури на задвірки, на мансардний поверх, без ліфта, без елементарної апарелі, щоб людям отак добиратися?! Показали нам, як треба «шанувати» себе і своє! Не те що інші народи, хай їм щастить у всьому, мають по декілька центрів своєї культури в центрі міста!)

Так-от, про Мамаїв. Як ви розумієте, думка матеріальна і вона матеріалізується, в дію, в образ, бо будить і трудить ще й інші голови. Люди побачили, що Одеса не відстає, а продовжує традиції козацького краю. Де й сьогодні звучать слова фундатора бойового «Спаса» отамана Леоніда Безклубого про наші звичаєві карби, про бойового гопака, про нашу пам’ять, що передає сокровенне із роду в рід, про боротьбу за Україну. Що підтверджує вислів «Козацькому роду нема переводу». В багатьох живе і продовжує розвиватися духовно-душевне відродження і вони починають його малювати, інші купляти, щоб рідненьким онукам дарувати, в хати вертати і Шевченка, і рушники, і традиційні предмети ужитку — кераміку, свічники тощо.

І

У Забарах Настю знали як молодицю розбитну, доскочисту, певну у собі за будь-яких обставин — і вдома, і серед людей, але якби отут, у Стамбулі, хтось із односельців раптом побачив її, то навряд чи повірив би, що це вона. Стояла розгублена, затиснувши у руці синьо-жовтий папірець з адресою, за якою можна знайти автобус, котрим українці щойно оце прибули в турецьку столицю, і ніяк не зважувалася податись услід за своїми супутниками, які невеличкими гуртиками — по троє, по четверо — розходилися урізнобіч від місця стоянки.

— Ти тут уперше?

— Уперше.

— І одна-однісінька — без знайомих?

— Так сталося.

Настя незчулася, як рушила поруч жінки, котра, на відміну від інших прибулих, помітивши її розгубленість, не обминула її. Була вона чи не удвічі старша, ніж Настя, але поставу мала струнку, рокам ще не підвладну.

— Ганна Юхимівна, — сказала жінка.

— А тебе як звати?

— Настя.

Хто сьогодні не знає англійську письменницю Джоан Роулінг — автора серії романів про Гаррі Поттера?! Але чи відомо широкому загалу, що вона почала писати ще з дитячих літ?

Це були фантастичні розповіді, які майбутня письменниця читала своїй молодшій сестрі. Вона згадувала: «Досі пам’ятаю, як я розповідала їй історію, в якій вона впала в кролячу нору і сім’я кроликів нагодувала її полуницями. Абсолютно точно, що перше оповідання, яке я записала (коли мені було років п’ять чи шість), було про кролика на ім’я Кролик. Він занедужав на кір, і до нього прийшли його друзі, в тому числі гігантська бджола на ймення міс Бджола».

Цікаво, що і в майбутньому саме маленька дівчинка зіграла значну роль у долі письменниці. Коли закінчила рукопис свого першого роману, розіслала його у 12 видавництв, але всі вони його відхилили. Через рік Джоан таки отримала «зелене світло», причому завдяки восьмирічній дочці очільника одного з видавництв, яка прочитала першу главу і зажадала продовження. Так почався зірковий шлях Джоан Роулінг: від життя на соціальну допомогу до статусу мультимільйонера.

Ми не знаємо, як складеться доля Каті Кожиної, учениці другого класу однієї з одеських шкіл, але факт залишається фактом: у семирічному віці вона вже видала книжку своїх казок, у яких головним героєм є Кіт Котович. Катя сама придумала пригоди, що трапилися з котом та іншими звірятами, а записати їх допоміг їй дідусь Василь Колпаков — знаний на Одещині журналіст. Вийшовши на пенсію, він зміг більше уваги та часу приділити внучці, розгледівши в ній талант казкаря. Тандем дідуся та внучки, як бачимо, виявився вдалим. Варто додати, що Катя сама й ілюструвала книжку, прикрасивши її не лише малюнками, а й знімками своїх виробів з пластиліну, паперу, бісеру тощо.

Втім, певно, у всіх дочки і синочки — надзвичайно талановиті і чи не щодня вражають рідних мовленим, намальованим, створеним. Не обов’язково, що всі вони, вирісши, стануть знаменитими. Головне — щоб були добрими і порядними. А перші паростки творчості обов’язково допоможуть їм у цьому.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

У номері за 11 серпня «Чорноморські новини» опублікували дві новели письменника Юрія Сисіна — «Цуцик» і «Казки матусі Вайль» — із циклу «Шкільні роки Мешулама Вайля». Це розповіді про долю єврейського хлопчика з провінційного містечка та оточення, в якому він зростав. Нижче пропонуємо вашій увазі ще дві оповіді із цього ж циклу.

«Колобок»

Школа, у яку ходив Мешулам, була у їх місті особливою, як казали його мешканці — «панською», бо у ній всі предмети викладалися виключно російською, а вчителі та учні спілкувалися теж нею. А ще особливістю школи для Мешулама було те, що з дому він виходив зі своїм «руф номен», якого мати, цілуючи, напучувала: «Вчись добре, Мешуламе, Сонечко моє!», а вже у школу Мешулам-Сонечко заходив із зовсім іншим, хоч і схожим, ім’ям — Михайлик.

Спитати у матері, чому відбуваються такі метаморфози, він не наважувався, бо своїм дитячим серцем відчував за цим щось дуже страшне і непоправне, як у той вечір, коли з дому зник його дядько, лікар Аншель Вайль. Тоді мати, гірко плачучи, сказала дітям, що Аншель поїхав ненадовго з іншими лікарями у відрядження до Біробіджана робити там складну операцію маленькому хлопчикові Ісраелю, однолітку Мешулама. І Мешулам подумав, що мамі Вайль плаче, бо любить Мешулама, і тому їй жаль Ісраеля.

І все ж Мешулам вирішив довіритися своїй любій матусі, чи не вперше залишивши для себе питання без відповіді. Можливо, сподівався, що йому вдасться дізнатися про це у самій школі. Можливо. Але це питання так і «зависло» перед ним на довгі роки...

З усіх предметів, які викладалися у класі, йому найбільше подобалося читання, а у самому читанні — читання казок. І це легко зрозуміти, бо Мешулам був ще дитиною і, як кожна дитина, любив те, що вражало його уяву. Життя тільки-тільки починалося, тому його вражало все.

Про моду й модниць ХХ століття

Олена Калмикова — дуже талановита людина, справжній майстер крою та шиття, яка перекроює буденність, щоб зробити її святковою й ошатною. Працює вона в кіно як художник з костюмів, а свій вільний час із задоволенням віддає громадській роботі, допомагаючи органі-зовувати креативні події для людей поважного віку. У виготовлених нею сукнях виходили на подіум моделі віком за 70 під час торішнього фестивалю «Планета довгожителів».

Цьогоріч же модниці ХХ століття зібралися на фестивалі, щоб послухати її лекцію про радянську моду. Цікава, об’ємна, емоційна, насичена фактами та зображеннями лекція викликала схвальний відгук у присутніх, а в мене — ще й бажання продовжити цю тему на сторінках газети. Адже в країні зараз актуальне слово «декомунізація», за яким криється ціла епоха матеріальної культури, величезний шар мистецтва, літератури, кіно, моди — всього, що супроводжувало життя нинішнього старшого покоління. Про це — наше інтерв’ю з Оленою КАЛМИКОВОЮ.

— Якою була в радянські часи мода, якщо можна її так назвати?

— Радянська мода — дивовижний феномен світової моди, який абсолютно точно відображає історію нині вже не існуючої країни. Невпинна у своїй впертості, радянська мода проростала крізь сталь та бетон радянської епохи, мов травинка крізь асфальт. У світовому розумінні цього слова, індустрії моди, звісно ж, не було, але вона наслідувала тенденції, які проникали крізь «залізну завісу» тоненькими джерельцями інформації через МЗС, через моряків. У нас в Одесі у 50, 60, 70-і роки минулого століття були морячки — особлива каста чудових жінок, які допомагали всім іншим жити красивим життям. Тоді Одеса стояла особняком і входила, мабуть, поруч із Москвою та Ленінградом, у трійку наймодніших міст Радянського Союзу.

— Із чого взагалі починалася радянська мода?

Мало нам кожному своїх особистих тривог та переживань, то ще й ціла низка трагічних подій, що сталися за останні дні, болем віддається в серці кожної небайдужої людини.

В Одесі під час пожежі в багатоповерховому будинку на житломасиві Котовського загинули жінка та п’ятеро дітей.

Хроніка трагедії така. 2 грудня о 17.12 до служби порятунку «101» надійшло повідомлення про те, що за адресою вул. Дніпропетровська дорога, 77 в 11-поверховому житловому будинку горить квартира. О 17.19 за місцем виклику вже були пожежно-рятувальні підрозділи, які встановили, що займання сталося на п’ятому поверсі. Рятувальники винесли з помешкання обох батьків та п’ятеро їхніх дітей. Мати та одна дитина вже були мертвими. Дві дитини померли у «швидкій» дорогою до медичного закладу, а ще дві — у лікарні. Батько все ще у лікарні і не знає, що всю його сім’ю вже поховали.

Що саме трапилося того дня в багатодітній родині? Слідство ще зробить остаточний висновок. Наразі ж головна версія — начебто хтось із дітей грався запальничкою.

Нас ніби переслідує злий фатум. Адже трагедія ця далеко не перша.

Нагадаємо, 19 листопада через цигарку, запалену матір’ю в ліжку, в Ананьївському районі загинула молода сім’я з двома малолітніми дітками.

21 квітня в селі Шабо під час пожежі у приватному будинку заживо згоріли шестеро дітей. Найменшій дитинці було лише 4 місяці, найстаршій — 10 років. Ту трагедію, за офіційною версією, випадково спричинила мати: звечора був дощ, діти прийшли у мокрих черевиках, які вона вирішила до ранку висушити. Чи то від больового шоку, чи то від стресу вона вибігла з будинку, а діти залишилися там...

Нині відомо, що дитяча кімната була оздоблена пластиком і це прискорило горіння, а головне — він виділяв їдкий дим, який одразу вбив дітей.

Ще раніше, 26 жовтня 2015 року, під час пожежі у квартирі загинуло троє дітей — семи, п’яти і трьох років. Трагедія сталася в Болграді. Причина: малі, залишені напризволяще, бавилися з вогнем...

Британський фізик Стівен Хокінг заявив, що на Землі настав «найстрашніший час», спричинений розривом між елітою та іншими верствами суспільства. Про це він написав у своїй колонці в газеті The Guardian.

У своїй статті вчений звертає увагу на результати референдуму про вихід Великобританії з ЄС і президентських виборів у США, які, на його думку, були спричинені невдоволенням громадян тим, що еліти «відсторонилися від них». Стівен Хокінг підкреслює, що занепокоєння, зумовлене економічними наслідками глобалізації та прискоренням технологічних змін, цілком зрозуміле, оскільки вже зараз роботизація виробництва і розвиток штучного інтелекту скорочують кількість робочих місць. «Інтернет й інші платформи дозволяють невеликим групам людей отримувати величезний прибуток при прийомі на роботу дуже малого числа людей. Це неминуче, це прогрес, але це також руйнує суспільство», — пише він. Учений наголошує, що цифрові технології не лише створюють майданчики для спілкування, але й дозволяють багатим верствам населення демонструвати своє багатство, яке бачать і представники інших класів, що мають доступ до смартфонів.

Це призводить до зростання кількості економічних мігрантів, які вирушають у міста або в інші країни в надії знайти там «картинку з Instagram».

Крім того, трансляція способу життя найбагатших прошарків населення призводить до посилення відчуття нерівності, що, вважає Стівен Хокінг, особливо небезпечно зараз, коли людство повинно діяти спільно перед лицем глобальних викликів. На думку британського вченого, трансляція способу життя найбагатших верств населення призводить до збільшення відчуття нерівності. Виходом із цієї ситуації вчений називає об’єднання зусиль усіх країн та всіх верств населення навколо спільної мети.

Нагадаємо, що раніше Стівен Хокінг заявляв про настання у найближчу тисячу років неминучого кінця світу через ядерну війну, штучний інтелект чи генетично утворений вірус.

А ще він назвав чорні діри воротами в інші всесвіти. За його словами, інформація, яка потрапила у чорну діру, може бути переведена у своєрідну «голограму» або вийти в альтернативний всесвіт. Однак, додав він, якщо увійти в чорну діру, то назад дороги вже не буде.

Учені прогнозують катастрофічний землетрус, що відбудеться в затоці Суруг, та спровоковане ним цунамі заввишки до 10 метрів, яке знищить прибережні міста Сідзуока, Хамамацу й інші населені пункти острова Хонсю.

Професор Кавата, експерт із землетрусів з Університету Кансай в Осаці, впевнений, що у найближчі 30 років відбудеться землетрус, магнітуда якого становитиме не менше 9 балів за шкалою Ріхтера. Японії не уникнути катастрофи, але чи станеться вона завтра, чи через десятки років — спрогнозувати неможливо. Вчений каже, що проведені дослідження впевнено показали епіцентр майбутнього катаклізму — Нанкайську підводну западину, яка розташована за 900 кілометрів від берега.

З думкою Кавати згоден і професор Кіміро Мегуро з Університету Токіо. Він вважає, що катастрофічний землетрус неминуче станеться, і питання лише в тому — коли. Якщо це станеться зараз, то загинуть сотні тисяч людей, а значна частина Японії буде затоплена океаном.

Землетруси у Нанкайській западині відбуваються кожні 100—150 років, а сам жолоб розділений на три частини — Нанкайську, Тонанкайську і Токайську. Із 1940-х років у Нанкайській і Тонанкайській частинах фіксувалися потужні землетруси, а ось Токайська залишається спокійною впродовж 158 років і час нового катаклізму вже настав.

Учені впевнені, що підземні поштовхи призведуть до розриву всіх трьох частин розлому, що спровокує землетрус магнітудою не менше 9 балів в епіцентрі і не менше 8 балів при афтершоках в інших частинах розлому.

Шанси такої катастрофи науковці оцінюють на 50 відсотків у найближчі 20 років, на 70 — впродовж найближчих 30 років і на 90 відсотків — у наступні 50 років.

Компанія Virgin Galactic провела пер-ше випробування зорельоту для туристів VSS Unity.

Випробування пройшло 3 грудня в Мохаве (Каліфорнія). Загальний час польоту VSS Unity склав 1 годину 20 хвилин. З них 10 хвилин корабель перебував у вільному польоті, відокремившись від носія. На борту були два пілоти. Корабель успішно сів на Землю.

VSS Unity представили у лютому нинішнього року. Апарат призначений для доставки шести туристів на навколоземну орбіту до висоти 100 км. Вартість однієї подорожі для пасажира складе 200 тисяч доларів. Квитки вже забронювали 800 осіб. Серед них — співачка Леді Гага, актриса Анджеліна Джолі та вчений Стівен Хокінг, який і придумав назву VSS Unity.

Нагадаємо, що в 2014 році під час випробувального польоту в Мохаве розбився попередник апарата VSS Unity — корабель SpaceShipTwo. Тоді загинув один з льотчиків-випробувачів. Причиною аварії назвали помилку другого пілота, котрий рано запустив систему гальмування.

Станом на полудень п’ятниці до Одеської міської інфекційної лікарні з гострою кишковою інфекцією були госпіталізовані вже 44 особи, серед яких 13 дітей. Людей вимучували пронос, нудота та висока температура. На лікарняних ліжках опинилися цілі родини.

Усі госпіталізовані розповіли медикам, що частувалися тортом «Наполеон», придбаним в одній із торговельних мереж. Потерпілим встановлено діагноз — сальмонельоз, який потребує тривалого стаціонарного лікування. Всі пацієнти забезпечені необхідними ліками.

Головний лікар міської інфекційної лікарні Світлана Лаврюкова, коментуючи факт масового отруєння людей, сказала: «Оскільки є спільний продукт, тобто торт «Наполеон» із різних магазинів однієї торговельної мережі, то, наімовірніше, саме цей продукт і послужив причиною отруєння».

Уже встановлено, що горезвісні торти були виготовлені у власному кондитерському цеху торговельної мережі. Усього на прилавки потрапило 150 кілограмів продукту. Частину його з продажу вилучили. За попередньою оцінкою, збудник недуги був у заварному кремі.

За фактом масового отруєння створена оперативна бригада, яка приступила до перевірки виробництва. Представники мережі супермаркетів поки що не прокоментували ситуацію. А потерпілі мають намір скласти колективний позов на винуватців масового отруєння.

Після відносно теплих неділі-понеділка (у ці дні в південних районах удень повітря прогріватиметься до 10 градусів, на решті території — 3—8 тепла) на Одещину повернуться морози.

Навіть вдень стовпчик термометра не надто підніматиметься над нульовою позначкою, місцями до +4, а вночі очікується 5—10 градусів морозу. Опади малоймовірні. Лише у північних районах у понеділок-вівторок можливий невеликий сніг.

Наступний тиждень буде сприятливим для метеочутливих людей: магнітні бурі не очікуються.

У вівторок, 13 грудня, вшановується пам’ять апостола Андрія Первозванного, святого покровителя України. А ще він вважається покровителем морської справи, адже перед тим, як стати учнем Христа, був рибалкою. Щодо народних прикмет, то у давнину цього дня наші пращури прислухалися до води: якщо у криниці тихо — зима буде хорошою, а якщо шумить, нуртує — з морозами, хурделицями та заметілями.