Хто захистить тебе, рідна мово?
Відомий всім і майже риторичний вислів, який став політичною класикою — «Що ти зробив для України?» — от саме зараз, у цю хвилину, можна конкретизувати цілком однозначно: що може зробити для України кожен її громадянин — якщо, звісно, він таким почувається і є насправді?
Певна річ, далеко не кожен може стати волонтером, допомагати нашому війську, ходити на пікети і різні протестні акції тощо. Найбільше, що кожен з нас може зробити сьогодні для України, — це повністю перейти на українську мову. Це — не розмовляти мовою окупанта, якщо ви українець за духом. Не переходити на його мову навіть тоді, коли співрозмовник уперто, агресивно, а нерідко ще й принципово наполягає на російській. Навіть зі всієї поваги до нього. Не переходити на неї в розмові з переселенцями — вони ж бо такі самі українські громадяни, не пристосовуватися до них. Можна захопливо-сентиметально (є така риса) розчулюватися: ах, солов’їна, ох, багата, пишна, запашна, соковита… — сотню синонімів придумати, і всі будуть до ладу. А насправді потрібно дуже мало зусиль: розмовляти солов’їною завжди і всюди.
Здавалося б, це так просто. Треба лишень якийсь час день у день контролювати себе, й це стане природним, як дихання. А проте, багато разів доводилося бачити, як людина українська, патріотична, щойно оце розмовляючи українською, на вулиці, в крамниці — та будь-де, враз, без будь-якої потреби, переходить на російську. Колоніальна звичка сильніша навіть від генів, від національної свідомості — вона діє позасвідомо. Це глибоко закорінений синдром меншовартості, ще з тих часів, коли на все російське — мову, культуру тощо — українці дивилися як би знизу догори. До цього призвели жахливі історичні трагедії — від усіх чисельних гонінь (такої кількості заборон не знала жодна інша мова) до небаченого в світі терору, Голодоморів, найжорстокіших репресій проти носіїв нашої мови та культури. У висліді цього колоніального минулого — не лише страх на підсвідомому рівні, байдужість, брак національної гордості, а й нерозуміння, що таке вільний громадянин у вільній країні. Що таке українець в Українській державі. Але це наші люди, українські громадяни, тож усі національно свідомі та несхитні мають не лише показувати приклад, а й завжди і всюди допомагати їм стати українцями. Важко назвати українцем громадянина, котрий не знає, не розмовляє, а ще гірше — не хоче знати української мови. Нерідко навіть публічна людина — політик чи культурний діяч — на підкріплення своєї думки вдається до цитації лише російських авторів або ж російськомовних перекладів з інших мов. У цьому не було б нічого ганебного, якби він черпав також і з національних джерел, але ганебним якраз є те, що він їх не знає.
Для нинішньої влади все українське — мова, культура, традиції, історія — зайвина, непотріб, усе це їй нецікаве. Мовою держави, якою вони керують — з нашої «легкої» руки, вони розмовляти не хочуть. У них там, нагорі, домінує російська — себто окупантська мова, нею не лише поміж себе, а й на людях, на виду у всієї країни та всього світу, безсоромно послуговуються. Та маємо усвідомити: той, хто вважає себе українським політиком, але вдається до російської мови, врешті, буде здійснювати тут програму окупанта. Вже здійснює, напевне.
Тому захист, збереження української мови мусить перебрати на себе суспільство. Навіть таке, яким воно є під нинішню пору — дуже неоднорідне, де для одних триває неоголошена російсько-українська війна, що кожного дня забирає захисників Батьківщини, а інші насолоджуються звичним приємним життям з усіма його веселощами та принадами, і з течією цього їхнього життя розминаються у містах і селах жалобні процесії «атошників» — це так вони називають наших захисників, героїв цієї війни. Суспільство, усе ще далеке від того, щоби називатися громадянським, хоч воно вже стало на цей шлях. Суспільство з потужною «п’ятою колоною», котра жодними словом не перечить твердженню агресора, що він нібито прийшов сюди захищати «русскоязычных». В Україні немало різних товариств російської культури, але чомусь не чути, щоби бодай хтось голосно сказав знахабнілому агресору: не потрібен нам твій захист, нам тут добре, ніхто не утискує нашу мову, ні нашу культуру, ніхто не змушує нас розмовляти «по-людськи», ми тут вільно спілкуємося, навчаємось, отримуємо інформацію російською мовою, ніхто нас не позбавляє прав, можливостей залишатися росіянами в українському домі… І це правда, усе це — чистісінька правда. Але чомусь мовчать вони. Може, чекають на «русскій мір»?..
Усе це — і українські політики з неукраїнською орієнтацією (та й які ж вони політики — за великим ра-хунком?), і наше все ще неорганізоване суспільство, і мовчазна «п’ята колона» вкупі з «русскоязычными» українцями (російськомовний українець — хіба це не абсурд?) — усе це в Україні є внутрішнім фронтом, і цей фронт небезпечніший від того, на сході країни.
Минає 2016 рік, що був оголошений роком англійської мови. Хто хоче, той і без такого оголошення вивчав, вивчає й вивчатиме цю мову (цікаво, чи поліпшили свої знання в цій царині наші керманичі на всіх рівнях?). А вже на обрії нам обіцяють рік німецької мови (дасть Бог, дійдемо і до китайської). Але знову виникає запитання: а коли ж буде рік україн-ської мови? Та й не обійдеться одним лише роком — тут ціле десятиліття потрібне. А передовсім — відмінити отой підлий, зловорожий закон, влучно названий людьми «законом КаКа» та викорчувати всі його наслідки. Закон, який не дає нам спромоги почуватися й залишатися українцями у себе вдома.
Нещодавно країна відбула День української писемності та мови. Саме так — відбула, дуже формально і майже похапцем: щорічним — уже традиційним — диктантом, якимись незначними інформаціями в телеефірі (от хіба що радіо «Культура» зоргані-зувало низку вельми цікавих розмов). Хоча День цей мав би стати, високим штилем кажучи, днем всенародного волевиявлення за утвердження української мови, серйозних вимог до влади та застереженням для неї: не шануєте мову українську, державну — зневажаєте весь народ (хоча це й так є очевидним, варто лише поглянути на всі ті е-декларації можновладців). Можна зрозуміти: мовну проблему затьмарили інші, так само важливі, і передовсім — тарифи на комунальні послуги, зростання цін та падіння гривні тощо, їх багато. Але от що показово. Одна пані, професорка Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, відповідаючи на запитання кореспондента одного з одеських телеканалів, сказала так: «Це свято, в першу чергу, писемності, тому його, перш за все, відзначають філологи… Я не вважаю, що це свято має бути масовим і мати політичне забарвлення». Коментарі, як мовиться, не потрібні.
А про те, що українська мова хиріє, що їй негайно потрібен кисень, що українська держава, не захищаючи українську мову, українську культуру, національну ідентичність, проти якої, властиво, якраз і спрямована нинішня гібридна війна, ставить під сумнів доцільність свого отакого нікчемного існування — ніде ніхто й словечком не обмовився. Без україн-ської мови Україна може зникнути, виродитись як така. Правдопо-дібно, це вже буде не Україна. А що ж тоді — друга Росія?
Роман КРАКАЛІЯ.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206
