Вісімнадцятилітній ветеран

— У Маріуполі та Волновасі було легше. Виїхали на другу лінію оборони, відстрілялися, виконали свої завдання за призначенням — і назад. Авдіївка ж — одна з найгарячі-ших точок на сході України. Ворог — за 30 метрів від наших позицій. Перекидалися гранатами, мов вечірніми вітаннями. Складність у тому, що позиції нам доводилося займати в бою, ніхто нормально не встигав окопатися, тож просто перебігали з місця на місце. Ворог підходив ближче — то й ми підходили, — розповідає Ігор.

Між постійними перестрілками бійці заступали на чергування, пильнували позиції, будували бліндажі...

Особливо важко переживав Ігор втрати побратимів — а на війні не без цього. Вже за пер-ших два тижні служби узнав, що таке «двохсоті» і «трьохсоті»...

— Спочатку було страшно, дехто навіть плакав ночами… Але потім звикаєш. Минає час — і на постріли й вибухи не звертаєш уваги. Ось я, наприклад, кросворди люблю розгадувати й книги про римську імперію читати. А те, що поруч ворог «шумить» — ну й нехай, — жартує Ігор.

Попри юний вік, йому вже є що пригадати. Були різні бої. Стріляв ворог, наші стріляли у відповідь. І так щодня. Але наче сьогодні па-м’ятає хлопець свій перший бій:

— Це було в Новотроїцькому. Ми виїхали на завдання. Із зброї при собі — АКС-74. Ворог засік наші позиції. Почався обстріл. Стріляли і з нашого боку, і з їхнього, а ми опинилися в центрі. Залягли у вирву від вибуху і лежали там два дні, поки тривала перестрілка, просто лежали… Аж поки не приїхали наші і не забрали нас з тієї триклятої вирви.

З неабиякою теплотою розпові-дає Ігор про побратиів. Рота — це його маленька сім’я. Хоча всі вони такі різні: за віком, вподобаннями, характерами, статусом... Але є те, що їх об’єднує, — вони боронять свою землю, свою державу.

За час служби Ігореві Гайдайчуку довелося спілкуватися з багатьма місцевими жителями. Далеко не всі там є патріотами і підтримують українських військових. Утім, проукраїнські погляди все-таки переважають.

Про своє поранення солдат розповідає неохоче. Хоча навіть це він робить з посмішкою:

— Поранення отримав в Ав-діївці. Це сталося 11 листопада. Вийшов на завдання, зайняв позицію, глянув у приціл — і почалося... Кулі свистіли поруч бджолиним роєм. Спочатку одна потрапила в бронежилет, я впав, хотів відповзти, аж раптом відчув, як друга поцілила в ногу. Одразу за-брали до госпіталю в Авдіївці, де й зробили операцію, бо стікав кров’ю. Згодом потрапив до Красноармійська, звідти — до Дніпра, а тепер ось набираюся сил в Одесі.

Життєрадісний і непосидючий Ігор зовсім не переймається своїм пораненням, бо впевнений, що невдовзі обов’язково повернеться до війська, до побратимів, аби й надалі захищати нашу державу.

Нещодавно заступник міністра оборони Олександр Дублян під час візиту до Одеси вручив Ігореві Гайдайчуку відзнаку Міноборони «Знак пошани». Тим часом він мріє отримати хоч і не офіційну, але дорогу для солдата нагороду:

— Нікому з хлопців нашої роти не дісталася медаль, спеціально виготовлена для захисників авдіївської промзони. На ній написано: «Авдіївка, промзона». І на зворотному боці: «Стояли на смерть». За місяць, що ми там були, не обійшлося без тих, хто справді стояв на смерть… Прикро, що де-хто з тих, хто, пробувши в Авдіїїв-ці якихось два дні, навіть не окопавшись, отримав таку відзнаку, а ми — ні. Хоча ми вистояли не од-ну ніч під ворожими обстрілами. Ось така несправедливість.

З дитячою безпосередністю Ігор ділиться враженнями і світлинами з передової, з усмішкою розповідає, як снаряд РПГ потрапив в окоп, у якому він був з товаришами, одразу заспокоюючи, що їх не зачепило. А ще до сліз зворушує, як він милується яскравою пташиною серед розрухи на фото, зробленому  ним після чергового обстрілу. Мов не бачить, не приймає юнацьке серце всеосяжного хаосу й руйнувань, що принесла в наш дім війна, а тягнеться до тієї маленької пташки — до надії на мир.

Наталія ЗАДВЕРНЯК.