І громадянська позиція, і поклик серця

— Війна виснажує, — зізнається моя візаві. — Це позначається й на активності доброчинців. Масштаби пожертв, які були на початку бойових дій, не порівняти з нинішніми. Дуже дякую всім однодумцям-благодійникам, особливо тим, хто і досі підтримує наших захисників. Війна застала нас зненацька. В той момент, коли країна не була готовою до збройної агресії, коли наша армія була роззброєною, роздягнутою і, можна сказати, знекровленою, народ підставив своє міцне плече. Зараз держава зміцніла і значну частину навантаження зняла з людей.

Та все ж, зізнається волонтер, ще й досі часто доводиться стикатися з відголосками радянської минувшини. За вікном — двадцять перше століття, а ми й досі живемо за стандартами Радянського Союзу. Багато застарілої, зношеної техніки. Скажімо, на фронті потрібні генератори і бензопили, які, начебто, і є на складах, але хлопці не можуть їх отримати, бо ті кілька штук, які їм видали, відповідають тим, ще радянським стандартам-нормативам. Але ж наша країна — у стані війни і нормативи давно й кардинально слід було поміняти. Гостро стоїть питання із забезпеченням воїнів приладами нічного бачення. Що вже й казати про наповнення аптечок, які також формуються за стандартами давно минулих десятиріч...

На жаль, неприємних ситуацій і нині не бракує. Якось, наводить приклад Оксана, її підопічні-контрактники поскаржилися, що в одній із частин їм видали старі ще й невипрані «спальники». Так, бійці придбали собі сучасні спальні мішки, слава Богу, зар-плата дозволяє. «Та хіба це правильно? — обурюється волонтерка і додає: — Чимало клопотів маємо з крадіжками і корупцією у лавах Збройних Сил. У нас потужна і мотивована армія, але її треба без зволікань очистити від тих паршивих овець, які ганьблять імідж і війська, і всієї держави».

— Пригадую, як важко було спочатку. Армія фактично була розкрадена і знекровлена. Окремі командири підтримували країну-окупанта. Деякі відкрито перешкоджали нашій роботі. Зараз багато чого змінилося на краще. Безумовно, у нас ще є багато спільної роботи, особливо в тилу. Не всі високопосадовці збагнули, а хтось не хоче цього приймати, що настав час великих змін. І так розкрадати армію, як вони це робили раніше, їм більше ніхто не дозволить. Народ і армія — єдині. Це було сказано один раз, на початку війни, і ми своє слово тримаємо, — наголосила Оксана Алексєєва .

Батьки не в захоплені від Оксаниного вибору. Але вона їх розуміє: дуже хвилюються за неї. Та й син іноді ревниво дорі-кає, мовляв, твої солдати тобі дорожчі за мене. Втім, коли треба, й сам допомагає, підставляє своє чоловіче плече.

— Волонтерська допомога, каже пані Оксана — це моя громадянська позиція, це поклик мого серця. Моя країна втягнута у війну і я захищаю свою Батьківщину так, як можу. Поки одні зі зброєю в руках дають відсіч ворогові на передовій, я і такі як я, всіляко їм допомагаємо і будемо допомагати. Ми всі громадяни однієї країни, ім’я якої Україна. Наші діти повинні рости у вільній державі.

За час свого волонтерства Оксана Алексєєва кардинально змі-нила своє ставлення до людей і до життя. Перед її невтомністю і силою духу хочеться схилити голову і запитати: звідки черпаєте таку шалену мотивацію?

— Я пишаюся тим, що я україн-ка. Я пишаюся своїм народом. Я пишаюся своєю могутньою і хороброю армією. За ці роки я зустріла таку величезну кількість чудових людей! Я навчилася розрізняти свій-чужий не тільки на фронті. Загартувався характер, а дух став незламним. Війна всіх нас змінила, оголила і достоїнства, і вади, — ділиться думками моя співрозмовниця. — Іноді, буває, опускаються руки. Але в таких випадках я себе запитую: «А що робити хлопцям на фронті, коли у них опускаються руки? Хто їм допоможе, якщо я здамся?». Отак і відбувається взаємна мотивація: ми, своєю відданістю, — хлопців, хлопці, своєю мужністю, — нас. Але найсильніша мотивація — це мій син. Я дуже хочу, щоб він ріс у мирній, вільній, достойній країні і щоб його діти ніколи не знали жахіть війни!

Наталія ЗАДВЕРНЯК.