Доля, переорана війною

Улітку 2014-го тривожна звістка надійшла з Долинського: люди, обурені отриманням повісток, підняли у селі бунт. Аби врегулювати проблему, туди оперативно виїхали представники військкомату та  міліції. Розлючені дружини й матері емоційно пояснювали, чому не хочуть, щоб їхні близькі йшли служити в зону АТО. Тодішній військком Сергій Палатников терпляче намагався роз’яс-нити ситуацію.

Долинчанин Микола Іванович Урсатій той епізод запам’ятав, хоча участі в протесті не брав. У нього на руках була повістка, а він не звик ухилятися та ховатися: свого часу чесно відслужив строкову службу у військах зв’язку, демобілізувався лейтенантом запасу. Отож і тепер, коли Батьківщина покликала, він, як і тисячі таких же чоловіків, спокійно сприйняв цю звістку-наказ. Звісно, що десь усередині жеврів острах, що шкода було покидати родину, хату, господарство, але кликав обов’язок. Так і пішов з цією думкою, залишивши вдома чекати дружину Валентину та сина Миколу.

Потрапив до Чабанки — тут їх  готували на командирів взводів. Згодом, на Широкому лані відбулося злагодження батальйону і він став бійцем  30-ї окремої механізованої бригади Новоград-Волинського. Пригадує, що хоч поруч і не було земляків ні з Ананьїв-щини, ні з області, але простого і щирого Миколу сприйняли як свого. Сформований батальйон спершу відправили в Новобогданівку, а потім — на Донецьк. Для них, ще вчора мирних українців, почалися нелегкі воєнні будні на лінії вогню. «Ми не прийшли на чужу землю. Ми захищаємо свою країну, — каже мій співрозмовник. — А ось хто воює по той бік — це ще питання. Якось мої товариші знищили бойовика з батальйону «Амур» і при обшуку знайшли у нього документи громадянина Франції. Та й про сам батальйон стільки інформації було на флешці вбитого…».

Микола разом з товаришами неодноразово потрапляв під обстріли  мінометами та «градами», каліцтво чи смерть могла принести й куля… Біда сталася 4 січня 2015-го, коли 50-річний долинчанин потрапив під мінометний вогонь біля села Чернухиного Попаснянського району, де їх оточили сепаратисти. Осколок наскрізь поранив ногу й зачепив кістку. Побратими тоді оперативно зреагували: знайшли машину і полями, манівцями вирвалися з оточення до своїх. Микола нині з посмішкою згадує те жахіття: «Мене та ще кількох поранених завантажили в кузов ЗІЛа, а важкопораненого, з великою крововтратою, водій посадив біля себе, аби періодично робити йому уколи. Везли нас по тій дорозі, ніби мішки з картоплею. Але, напевно, через шок, я на те мало зважав. Зараз я невимовно вдячний водієві Сашкові — він усіх нас довіз живими до харківського шпиталю, і близько півночі ми вже були на місці».