Незламні були завжди

Цікаво, що автор книги, сам одеський історик, наголошує: «Коли пишуться ці рядки, Комуністична партія заборонена, а її історія як навчальна дисципліна ліквідована ще на початку 90-х років минулого століття. Я не збирався її захищати…». Це надає книзі ще більшої цінності, бо інколи молоді вчені, публікуючи праці про життя радянського суспільства, самі народившись десь у кінці минулого століття, мають абстрактне уявлення про радянський режим і «радянську біблію» — багатотомники робіт В. Леніна, К. Маркса і Ф. Енгельса, як і про те, наскільки тісно перепліталося життя «гражданина» з життям партії. З одного боку добре, що молодь не знає, але з іншого — є мало сучасних праць, де б у доступній, цікавій формі це радянське життя об’єктивно їм показувалося, без сухого викладу, який часто відштовхує нинішнє покоління і відбиває бажання взагалі знати щось про радянську епоху. А це може обернутися поверненням чогось подібного у майбутньому. З приводу цього автор «Мемуарів…» зазначає, що «кожна людина вчиться по-своєму. Але одесити кажуть, що краще вчитися на помилках інших, ніж допускати свої, котрі вже кимось допускалися. Так і запропонована книга. Хтось зверне на неї увагу, а хтось ні. Але якщо її сприймуть як актуальну одиницю, то буду вважати, що моя мета досягнута. Зерно слід сіяти і тоді, коли нема гарантії на його проростання».

Тому, на нашу думку, книга «Мемуари професора. Доленосний політехнічний» може стати ще одним «правильним», вдалим прикладом висвітлення одного з періодів життя радянських науковців.

Тепер конкретно щодо змісту книги. Тут зацікавлює не лише викладений автором матеріал, але й оригінальні назви самих розділів: «Точка неповернення», «Це фатальний політехнічний», «Демони пошуку», «В Одесі і один воїн», а також «З одеського вогню в київське полум’я», «Історія — не тільки наука», «Квартира — категорія не тільки філософська» та інші. Той, хто подивиться на зміст, не читаючи до цього книги, відразу захоче дізнатися, що криється за цими інтригуючими назвами.

До речі, у розділах автор не лише описує наукову еліту Одещини, а й згадує простих робітників, які працювали в ОПІ, пов’язаних з ним заводами, науковців Києва та просто своїх знайомих періоду 1970 — 1982 років. Водночас орга-нічно вплітає у мемуари й історію своєї сім’ї.

Григорій Гончарук не лише майстерно описує моральні та «не моральні» якості людей, але і їхні звички, зовнішній та фізичний вигляд, причому, не без гумору, що рідко зустрінеш у сучасних істориків. Зрозуміти це можна, скажімо, на прикладі його опису колег з кафедри наукового комунізму ОПІ: «Серед інших в очі кидалася Владлена Петрівна Попкова. Середнього зросту. Світлосолом’яна блондинка. Довга заплетена коса вінком покривала маківку її невеличкої голови. Обличчя біле, чисте, тільки навесні якось несміливо, ледве помітно з’являлись поодинокі веснянки. Все було на ній класичне і чудове. Фігура, ніжки, блузка і вузенька спідниця. Ходила переважно швидко. У розмові часто, але стримано кивала головою. Чи то вправо. Чи то вліво. Чи стверджуючи. Чи заперечуючи. Тільки тонкі губи свідчили про її твердий характер. Кандидат економічних наук, доцент. Мала чоловіка, широкоплечого, кремезного. Полковника КДБ. Його звали Василь Михайлович. А ще мала сина Василя. Студента історичного факультету». Ще один приклад: «Фокеєв Едуард Васильович серед всіх на кафедрі був наймолодший, здається, 1939 року народження. Кандидат філософських наук, старший викладач. Носив важкі окуляри. Мав довгий ніс. Людина не здатна на якісь принципові рішення і гострі виступи, так само як і не здатний на підлості. Інколи скаржився на провали пам’яті, особливо тоді, коли не з’являвся на лекції чи семінари».

Григорій Гончарук сам зазначає, що читач, мабуть, здивується: навіщо автор дає характеристики всім своїм колегам? Вони, характеристики, мовляв, ніякого інформативного навантаження не несуть. Це правильно. Не несуть. Але таке знайомство необхідне для глибшого розуміння цікавих драм, що розгорталися на кафедрі за два роки.

Неможливість нормального розвитку та абсурдність вищої науки на початку 1970-х автор показує через склад кафедри, подібний до інших радянських вишів: «Значну частину колективу кафедри складали полковники й підполковники в запасі чи у відставці. Всі вони не мали ні наукових ступенів, ні вчених звань. Казали, що в списках кафедри перебував якийсь генерал, але я його не бачив».

Доволі правдоподібно показана робота партапарату у випадку з підготовкою докторської дисертації Г. Гончарука. Коли він перебував у Києві, в Інституті підвищення кваліфікації суспільствознавців, то вирішив показати готовий варіант роботи директорові інституту, доктору історичних наук, професору М. Донію. Директор відразу ж передзвонив Ю. Бабку, заступникові директора Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Він відповідав за роботу архіву і форсував свою докторську дисертацію. «Доній миттєво закрив трубку долонею, а мене попросив вийти на декілька хвилин у коридор. Потім, розчервонілий, запросив мене до кабінету. Я зайшов. На його жест присів. Він питає: — Коли ви захистили кандидатську дисертацію? — Автореферат опублікував у 1969 році. — А зараз який? 1972 рік. Червень. Назвіть мені, хто в Радянському Союзі півтора року писав докторську дисертацію. — Я. — Прийдете до мене через десять років, тоді і поговоримо по суті вашої праці».

Не менш драматично описана Г. Гончаруком і ситуація, що склалася на рідній кафедрі після обговорення його дисертації колективом. І першим ворогом автора став завідувач кафедри Петро Лопата. Дійшло до того, що коли до Одеси приїхала комісія з Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти Радянського Союзу, яка мала цільове призначення — Одеський будівельний інститут, то Лопата оголосив: вона працюватиме в ОПІ. «І неначе між іншим спитав: — Григорій Іванович, ви готові до відвідування ваших лекцій комісією? На що я відповів: — Не тільки членами комісії, а навіть всім міністерством»...

Упродовж 1973 року на лекціях Григорія Гончарука побувало дев’ять комісій. Дві з них — із Центрального комітету Компартії України. «Як з’явиться якась київська комісія, так Лопата і приведе до мене на лекцію», — згадує автор. Всі комісії давали позитивні оцінки. У цьому можна переконатися з наведеної у книзі характеристики, підписаної керівництвом інституту.

Григорій Іванович з повагою згадує керівників Одеської політехніки, її провідних науковців. Так, багато уваги у своїх спогадах приділив ректору інституту (1969—1985) Костянтину Івановичу Заблонському, його колезі і соратнику, проректорові з навчальної роботи Олександру Михайловичу Коритіну, іншим відомим особистостям окресленого періоду історії Одеського політехнічного.

Як підкреслює автор мемуарів, К.І. Заблонський мав стратегічне мислення господарника. Зокрема, Григорій Іванович був дуже вражений точно визначеними і згодом реалізованими ректором потребами у розбудові ОПІ, з-поміж яких — «будівництво нових навчальних корпусів, бібліотеки, гуртожитків для студентів, житлових будинків для професорсько-викладацького складу та співробітників інституту».

Не менш яскравим вийшов на сторінках мемуарів і портрет Олександра Михайловича Коритіна, який у 1970-х був відповідальним за будівництво палацу культури студентів та спортивного комплексу з чудовим критим басейном.

Окрім літопису наукового життя Одеського політехнічного інституту, багато уваги у книзі приділено, як уже зазначалося, родині автора. Загалом, варто підкреслити, це підтверджують і попередні частини мемуарів, у Григорія Івановича — особливе ставлення до родини. Зі сторінок його спогадів ми відчуваємо дуже тремтливе ставлення до матері, батька, сестер. З палкою любов’ю і великою повагою пише він про дружину та синів.

Мемуари дуже прикрашає і робить їх інформативними велика кількість вміщених тут фотографій. На них — рідні Г.І. Гончарука та його колеги. Ще одна особливість спогадів професора — багатий довідковий матеріал. Наприкінці «Мемуарів...» подані копії документів, які підтверджують багато фактів, наведених Григорієм Івановичем на сторінках книги, що перетворює її на працю наукового характеру.

Закінчується книга 1982 роком, коли Г.І. Гончарука обирають завідувачем кафедри замість

Г. Афіногенова. Епілог ніби підсумовує історії життя тодішніх ворогів та друзів професора Гончарука. Можемо дізнатися, що потім сталося з П. Лопатою, В. Попковою, М. Мацюком та іншими. Автор визнає, що йому довелося працювати за часовими межами цієї книги, але опублікував цікаві досьє.

Прочитати мемуари у вільному доступі можна на сайті ОНПУ — http://opu.ua/upload/files/library/mem-3.pdf.

Елла МАМОНТОВА,
доктор політичних наук, професор.
Любов СУХОТЕРІНА,
доктор історичних наук, професор.