№ 100 (21778) субота 19 листопада 2016 року

Нехай краще буде погана погода, ніж не буде взагалі ніякої. Такою логікою часто оперують громадяни, які виступають проти зміни влади. Влади, сформованої після (а не в результаті!) Революції Гідності.

Українська держава міцніша, ніж ми думаємо

З логікою «поганої погоди» не можна наполягати на дострокових парламентських виборах, тому що в нову Верховну Раду прийдуть такі ж, якщо не гірші, народні депутати. Не можна нападати на уряд Гройсмана через непродумані рішення, бо попередній склад уряду був ще гіршим. І, боронь Боже, не можна критикувати п’ятого президента України за невдалу зов-нішню політику та бажання контролювати всі гілки влади. Тому що на Петрові Олексійовичу тримається все. І тільки торкни — держава розвалиться.

Держава, втім, не розвалилася після втечі з країни четвертого президента. Не розвалилася після віроломного нападу на Україну «братньої» Росії. Не розвалилася до президентських виборів 2014 року. Не розвалилася, поки діяла Верховна Рада сьомого скликання, де домінували члени Партії регіонів. Не розвалилася, поки країною управляли два уряди вкрай непопулярного Арсенія Яценюка. Не розвалилася, поки чиновники всіх видів і рангів у спілці з олігархами безсовісно обкрадали (і продовжують обкрадати) народ України.

Наша держава, очевидно, набагато міцніша, ніж багато хто собі уявляв. Її не можна розхитати, як човен штучним штормом. Порівняно з 2014 роком становище в країні краще. Вдалося зміцнити захисні механізми, в тому числі Національну гвардію і поліцію, втримати фронт на сході, створити інститути для боротьби з тотальною корупцією і почати роботу з відродження зруйнованої економіки.

У зовнішній політиці, незважаючи на неправильно вибраний президентом безсилий курс, пов’язаний з Мінськими угодами, також відбулися позитивні для нас зміни. Цього тижня визначенням прокурора Міжнародного кримінального суду в Гаазі ситуація на Кримському півострові охарактеризована як рівнозначна міжнародному збройному конфлікту між Україною і Російською Федерацією, а воєнне право поширюється не тільки на період захоплення Криму Росією, а і на весь період окупації. Цього ж тижня Генеральна асамблея Організації Об’єднаних Націй прийняла резолюцію щодо до-тримання прав людини в Криму, в якій Росія також названа країною-окупантом.

З нагоди національного свята — Дня Незалежності — Генеральний консул Республіки Польща в Одесі Даріуш Шевчик влаштував урочистий прийом.

Звертаючись до очільників обласної та міської влади, акредитованих в Одесі іноземних дипломатів, представників релігійних конфесій, численної польської громади та інших поважних гостей, пан Генконсул, зокрема, сказав:

— Ми святкуємо 98-у річницю відновлення польської незалежності 11 листопада 1918-го. Для нас, поляків, це свято величне і радісне. За доби розділів, упродовж більше ста років поневолення кілька поколінь поляків несли у своїх серцях жагу до свободи вітчизни. Незалежна Річ Посполита повернулася на мапу Європи завдяки зусиллям та рішучості поколінь патріотів. Зазнавши неволі, вони зрозумі-ли, якою важливою для національної громади є можливість самовизначення, можливість бути справжнім господарем у власному домі.

У країні, де історично сформована ідентичність, культура та мова шануються й оберігаються. Наш історичний досвід допомагає зрозуміти нам важливу істину: свобода не є благом, яке можна здобути раз і назавжди, це — завдання і виклик. Зусилля покоління 1918 року не закінчилися в той момент, коли Польща знову стала суб’єктом міжнародного права. Поновлюючи державні структури, молода республіка від самого початку була змушена обороняти свої кордони, зміцнювати збройні сили, розвивати й модернізувати промисловість,

аби змогти піднятися після воєнних втрат. Впроваджувати сучасні законодавчі системні рішення, сприяти розвиткові освіти, науки та культури. Багато з тогочасних здобутків до сьогодні викликають гордість і пошану. Незалежність — це поняття дуже близьке і відчутне на дотик для кожного громадянина, який має право пишатися своєю незалежною вітчизною. Для мене велика честь представляти свою країну, країну суверенну й незалежну, яка може вільно формувати свою політику — і внутрішню, і зовнішню. Сьогоднішня Польща — це сильна стабільна демократична, правова держава з розвинутою ринковою економікою, яка має близько 4% росту, що є одним з найвищих показників у Євро-пейському Союзі. Успіх Польщі є прикладом для інших країн.

Шановне панство, Польща та Україна — це країни, що прой-шли складний історичний до-свід. У нас багато спільного, ми пишаємося своєю ідентичністю, а вітчизна для нас — це найвища цінність. Історія вчить, що наші інтереси нероздільні. Ми віримо, що польсько-українська дружба, хоч і була моментами непроста, є найкращою гарантією миру і добробуту в наших країнах. Необхідно пам’ятати, що в своїй боротьбі за збереження незалежності Україна не залишається сама. Польща підтримуватиме її, оскільки ми переконані, що нема безпечної Європи без демократичної і вільної України. Згуртовані довкола незаперечної цінності, якою є незалежність, зичимо вам радісного святкування, з почуттям гордості за наші традиції, культуру і велику історію.

За розрахунками співробітників Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», обсяги валової продукції сільського господарства у 2016 році на 3,7% перевищать торішні показники і становитимуть 248,2 млрд грн.

За словами директора цього центру, академіка НААН Юрія Лупенка, валова продукція рослинництва прогнозується на рівні 178,7 млрд грн — на 6,1% більше, ніж торік. Очікується зростання обсягів виробництва переважної більшості культур. Виняток складають лише просо, сорго, ріпак, овочі, плоди та ягоди.

За розрахунками науковців Інституту аграрної економіки, цього року виробництво зернових і зернобобових культур прогнозується на рівні 64,2 млн т, тобто на 6,9% більше торішнього показника. Приріст відбудеться за рахунок підвищення урожайності на 9,1%.

Пшениці цього року зібрано майже на рівні 2015-го — 26,7 млн т (+0,7%). Зменшення посівних площ під цією культурою на 9,5% було компенсоване підвищенням урожайності на 11,3%, пояснив академік.

За його словами, внаслідок підвищення урожайності на 15,4% збільшилися й обсяги виробництва ячменю — до 9,7 млн т (+17,3%).

Виробництво кукурудзи слід очікувати на рівні 25,4 млн т, що на 8,8% більше, ніж у 2015-у.

Завдяки підвищенню урожайності — із 10,1 ц/га до 13,2 ц/га (+31,9%) — на понад третину збільшиться виробництво гречки — близько 173 тис. т проти минулорічних 128,1 тис. т.

Шановні земляки!

Щиросердно вітаю вас з Днем гідності та свободи!

Сьогодні ми вшановуємо Героїв Небесної Сотні та всіх українських вояків, які беруть участь у війні на сході України, усіх тих, хто власним життям, своєю жертовністю демонструє щире прагнення українців жити у вільній, демократичній і суверенній державі. Всі вони є нашою гордістю й прикладом для майбутніх поколінь.

Нехай буде мирне небо над українською землею, добробут й родинна злагода у домівках краян,

Нехай не згасає віра в щасливе майбутнє Української держави.

Вічна слава Героям, що полягли за свободу рідної землі!

Анатолій УРБАНСЬКИЙ,
голова Одеської обласної ради.

Український геноцид у розумінні Конвенції ООН

Багато дискусій проведено щодо кількості українських жертв Голодомору 1932—1933 років. Сьогодні на підставі дослідження можна з відносною впевненістю встановити цифру – сім мільйонів. Одначе у розумінні геноциду, за окресленням Конвенції геноциду ООН й автора слова «геноцид», а також одного з авторів Конвенції Рафаеля Лемкіна, для повноти треба проаналізувати також цілість періоду від 1920 до 1950 років як час радянського геноциду українців. Тоді число жертв далеко більше.

Дискусії щодо кількості жертв Голодомору 1932—1933 років активно проводяться і нині. В кількість померлих від голодомору включають тих, які прямо померли від голоду, тих, які були розстріляні у цей час за порушення законів і директив хлібозаготівель, тих, які були вбиті скаженими собаками чи стали жертвами канібалізму. У цій площині, як недавно запропонував професор Володимир Сергійчук, на підставі документа, опублікованого в Харкові, тодішній столиці Української РСР, «Інформація про територію і населення станом на 1 січня 1932 року, відповідно до висновків Центральної адміністративної територіальної комісії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету», початкова цифра від січня 1932-го багато важли-віша, ніж перепис 1926-го (В. Сергійчук, «Документи переконують: втрати українства від Голодомору 1932—1933 років — щонайменше сім мільйонів», «Народна творчість та етнологія», 2016, число 3).

Вкладаючи ці цифри в те, що ми знаємо на нинішній день, така парадигма буде враховувати наступне. Загальна чисельність населення УРСР: перепис 1926-го — 28925900; січень 1932-го — 32680700; жовтень 1932-го — 31909000; перепис 1937-го — 28213800. Загальна різниця населення між січнем 1932-го і 1937-м становить 4466900 прямих втрат.

А якщо ми включимо темпи зростання, які засвічувалися між 1926-м та січнем 1932-го у розмірі 12,98% (2,16% річних, тут, правда, могли входити вибірково і не українці) і застосуємо його тільки до 1934—1936 років, коли голоду вже не було, до щонайнижчої чисельності загального населення згідно з переписом 1937-го, то саме зростання повинно було бути 1828254 особи.

Таким чином, загальне скорочення чисельності населення в Українській РСР, пряме і непряме, із січня 1932-го, коли голод починає вступати в силу, по грудень 1936-го, до чисток Сталіна та Єжова, є 6295154 особи. Якщо ж включити певну кількість росіян, які поселилися в містах УРСР за цей час, то спад українського населення ще більш жорсткий. (Тут треба брати під увагу, що не включається народжуваність у 1932–1933 роках. А діти народжувалися і вмирали і в тих роках, хоча в багатьох випадках — без реєстру).

У п’ятницю, 11 листопада, поціновувачі високого мистецтва отримали рідкісну можливість насолодитися українською музикою вкупі з українським словом. Одеський Національний академічний театр опери та балету давав оперу Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

Не часто трапляється тут щось подібне, одесити, по правді сказати, зовсім не розбалувані україн-ською музикою. Коли говорити про оперне мистецтво, то репертуарна афіша театру, окрім «Запорожця…», може «похвалитися» ще оперою «Катерина» Миколи Аркаса, та й ту показують, назагал, у Шевченківські дні. Дуже мало! Тож і не дивно, що того вечора перед входом до театру, біля каси, у фойє, в залі звучала переважно українська мова. Серед глядачів — жителі поближніх районів області, майбутні моряки разом зі своїми наставниками, з Миколаївщини вчителі привезли групу старшокласників... Українська опера в Одеському театрі — це не просто подія, це — свято…

Звучить добре знана багатьма музика увертюри, переносячи нас у минулі століття та повертаючи в часи козаччини. Сюжет, бодай у загальних рисах, багато кому відомий (цьому сприяє і постановка на драматичній сцені — твір цей посів належне йому місце в поточному репертуарі Українського академічного музично-драматичного театру ім. Василя Василька). А популярні арії та дуети з національної опери у багатьох на слуху. Вони дуже вокальні, близькі до народного мелосу, легко запам’ятовуються…

Дія відбувається в козацькому поселенні на правому, турецькому, березі Дунаю. Живеться тут козакам та їхнім родинам начебто непогано, вони вільні, працюють самі на себе (під ту пору в Україні вже запроваджували кріпацтво). Та все одно прагнуть повернутися на Батьківщину. Природне бажання, яке можна зрозуміти, надто — в сучасній Україні. Перегуків таких із сучасністю в опері достатньо, що, назагал, є притаманним класиці — тим то вона й вічна.

Отже, старий козак на ймення Карась, колись вправний вояка, з нудьги не оминає чарчини та розігрує свою дружину Одарку. Але й сам не зогледівсь, як був розіграний султаном, котрий прибув сюди з’ясувати настрої козаків. У той же час небога Карася Оксана, донька загиблого побратима, та її коханий — молодий козак Андрій, котрий потайки прибув з протилежного берега, щоби забрати її, готуються до втечі. Золота мрія: жити разом зі своїм коханнячком десь над тихою річкою, у своїй хатині.

Як уже повідомляли «Чорноморські новини» (див номери за 3 та 17 листопада), нещодавно побачила світ нова книга професора С.А. Цвілюка, назва якої винесена у заголовок.

У попередньому номері газети був опублікований один із уривків цього збірника: «Казус українського політикуму: фігурант кримінальних злочинів — біля керма держави». Нині вашій увазі пропонуємо статтю «Президент Росії — кагебіст, його плани й методи — кагебістські».

«Путін — не політик. Путін — кагебешник. І те, що він робить, — це підступні провокаційні речі, котрими звичайно займається КГБ».

Світлана АЛЕКСІЄВИЧ,
білоруська письменниця,
лауреат Нобелевської премії.

Дивовижний набір епітетів має російський президент Володимир Путін, якими нагородили його ж російські «прихильники» й земляки, не кажучи вже про українських авторів цього жанру творчості. Такі серед цих назвиськ, як «маленький невзрачный подполковник КГБ», «неприметный серенький кагебешник» тощо, здаються най-м’якшими. Тим більше, що саме такі його зовнішні риси, очевидно, добре працювали на нього, коли він «служив шпигуном» у німецькому Дрездені. Але «найпопулярнішим» для характеристики недалекої минулої діяльності Путіна є факт, що незадовго до того, коли фортуна винесла його на найвищий владний щабель у Росії, буквально за рік-півтора до того, коли він став перед п’яні очі Бориса Єльцина, він займав, як і належить «сіренькому підполковнику», посаду дрібного чиновника у команді петербурзького мера Анатолія Собчака і, за свідченням знавців, носив за своїм шефом його портфель та виконував різноманітні доручення.

На цьому біографічному фоні надто невірогідною здається трансформація, що опісля відбулася з Путіним. Як би це не здавалося дивним, але саме з ним, з цим «невзрачным» підполковником КГБ, зв’язаний один з найуні-кальніших випадків світової полі-тичної історії, коли іноземні й російські оглядачі та журналісти, дивуючись, не встигали стежити за раптовим стрімким кар’єрним ростом невідомого петербурзького чиновника, що з’явився на політичному горизонті Росії. Адже його й справді мало хто знав і він ніякими діями не проявив себе на жодному етапі своєї служби. І раптом — злет аж до господаря Кремля! Більше того, вже через невеликий проміжок часу він стає одним з популярних правителів у сучасному світі, поряд з добре відомими діючими главами держав найрозвинутіших країн Європи й Америки. Звісно, «популярність» Путіна так же стрімко сформувалася на політичному ґрунті особливої природи, яка різко виділяє його серед державних лідерів, але це вже інша проблема.

На ІІ Кримському форумі колишніх політв’язнів комуністичних режимів, представників національно-визвольних рухів та правозахисників, який відбувся у Львові 11 листопада, ухвалили звернення до світової громадськості. У ньому йдеться:

19 травня 2012 року в м. Сімферополі Кримський форум політичних в’язнів комуністичних режимів та правозахисників сформулював три важливі висновки:

• порушення прав кримськотатарського народу стали можливими лише тому, що комунізм досі не засуджений за злочини проти людства нарівні з нацизмом;
• майбутньому Росії загрожує її минуле;
• успіх української демократії — це ключ до цивілізаційного перетворення всього посткомуністичного простору. І навпаки: поразка української демократії — це пряма загроза відродження геополітичного утворення, яке становить небезпеку для життєвих інтересів усього світу.

Час тільки підтвердив справедливість цих висновків і занурив усіх нас в огидні наслідки ігнорування їх.

Незасуджені злочини комунізму стали зернами нового чекістського режиму в Росії, який зруйнував цивілізаційні перспективи російського народу і розхитує увесь світовий лад. На совісті цього режиму — війна в Грузії, анексія Криму, війна на сході України, погрози на адресу країн Прибалтики, атомний шантаж усьо-го світу, злочинні бомбардування мирних мешканців Сирії. Цей перелік злодіянь неминуче буде продовжено, якщо згаданий режим не зупинити.

Останнім часом силу підривних акцій та інформаційної війни відчули на собі також країни демократичного Заходу. Рівень їхньої наївної довірливості й нездатності розрізняти правду і брехню стає дедалі небезпечнішим. Як наслідок, прийняті ними рішення часто неефективні, а іноді й помилкові. Небажання політиків Заходу подивитися правді в очі, яке вони виправдовують небажанням втягнутися в нову холодну війну, тільки прискорює сповзання у кризу.

Страшне число
у нелюдській напрузі
Пропалює світи до глибини:
У тридцять три розіп’ято Ісуса,
У тридцять третім на земному прузі
Розіп’ято мільйони без вини.

Борис ОЛІЙНИК.

Нещодавно в Ананьївському історико-художньому музеї відкрилася обласна інформаційно-просвітницька виставка документів та фотографій «Супротив геноциду» про найчорніший час між чорними часами в історії України — Голодомор 1932—1933 років.

Житниця континенту стала місцем загибелі мільйонів наших предків. І саме заради неповторення цієї страшної трагедії, заради тисяч невідплаканих і неупокоєних душ, похованих без труни та молитви, заради замучених голодом українців ми, нинішні, мусимо пам’ятати про той Голодомор-геноцид.

У нашому районі з експозицією першими ознайомилися студенти Ананьївського аграрно-економічного коледжу (технікуму). Як зауважила начальник відділу культури РДА Світлана Драган, матеріали цієї виставки вже побачили жителі сусідньої Любашівки, а після Ананьєва експозиція переміститься до Ширяєвого.

Директор музею Олександр Шхалахов торкнувся основних причин і передумов Голодомору. Не оминув і репресій, які в той час захлеснули культурне середовище: близько 300 українських письменників було знищено комуністичним режимом. Таким чином влада ламала хребет представникам української нації — від хліборобів-селян до інтелігентів-інтелектуалів, винищуючи все, що нагадувало про роль нашого народу у цивілізаційному розвитку чи свідчило про державницький потенціал нації.

Але й у тих страшних умовах голоду, доносів та репресій предковічний народ, у жилах якого нуртує кров, сповнена честі та гідності, знаходив у собі сили для спротиву, боротьби. Саме про сторінки спротиву і розповідає друга частина експозиції.

Присутня на відкритті виставки заступник голови райдержадміністрації Ганна Карпова, звертаючись до молоді, наголосила: наша минувшина, сповне-на трагічними подіями, зокрема й роками Голодомору, від яких і нині холоне кров, має стати уроком-нагадуванням, щоб таке ніде і ніколи не повторилося.

Недавно Одеський національний академічний театр опери та балету знову відкрив перед глядачами «Всесвіт Ваґнера». Цей концерт — уже третя, починаючи з 2012 року, постановка творів великого німецького композитора після довгого мовчання — до того ваґнерівська музика в стінах Одеської опери звучала ще на початку тридцятих років ХХ століття.

Оскільки попередні концерти під керівництвом головного диригента театру Олександру Самоїле наповнили колектив оптимізмом й отримали вагому підтримку слухачів, вирішили й надалі звертатися до музики цього видатного композитора.

— На жаль, за поширеною легендою, Ріхард Ваґнер був улюбленим композитором «фюрера», що й стало причиною такого тривалого замовчування його музики, — розповідає диригент концерту, заслужений артист України Ігор Шаврук. — Насправді ж, за свідченням сучасників, Гітлер понад усе любив оперети Ф. Легара та Р. Штрауса, плакав над музикою П. Чайковського. Без сумніву, музика Ріхарда Ваґнера — це відображення величі німецького духу, так само, як музика Джузеппе Верді — це душа Італії.

Колись сам композитор, який писав лібрето до своїх творів, був визначним теоретиком і філософом мистецтва, зауважував: «Музика не може мислити, але вона може втілювати думку». Тож колектив театру із натхненням взявся втілювати величні задуми німецького генія.

Не секрет, що музика Ваґнера вимагає особливої підготовки і для артистів, і для слухачів. Для концерту були обрані два твори, які презентують дуже різні грані композитора. Оперу «Лоенгрін», представлену в першому акті, писав Ваґнер-романтик, оперу «Валькірія», показану в другій частині концерту, створив Ваґнер-реформатор, новатор мистецтва театру. В Одесі переважна більшість опер — італійські, традиція виконання яких значно різниться від ваґнерівської школи, тож для колективу театру ця постановка — новий виток творчості, нове випробування і, можна сказати, новий рівень майстерності.

— Суто ваґнерівські голоси серед оперних виконавців світу можна порахувати на пальцях, насправді ваґнерівський співак — це співак виразний і витривалий, — вважає народний артист України Василь Навротський. — Партії Ваґнера — складні, тривалі, потрібні хороший вокал і володіння технікою, що дозволяє висловити все, закладене в музиці. В Одесі і склад оркестру, і склад вокалістів уже дозволяє ставити Ваґнера, і це потрібно робити, бо його музика справді фантастична, вона не може не хвилювати. Коли її слухаю, в душі все перевертається — це не передати словами. Вона абсолютна, в ній є і від Бога, і від диявола...

Прем’єра концерту відбувалася при повному залі — послухати напівзабуту музику прийшла вся культурна та творча Одеса. На сцені — величезний оркестр, що займає весь її простір. Увертюра до «Лоенгріна», яка відкриває урочисте дійство, вже з перших звуків створює романтичну і таємничу атмосферу.