Не треба боятися!

— Іллє, ти живеш у Польщі вже 25 років, тут твій дім, твоя родина, робота. Ким ти почуваєшся більше — росіянином чи європейцем?

— Я лише наполовину росіянин, мій батько — родом з Уралу, а мама — польська єврейка з Лодзі, яка під час Другої світової війни, втікаючи від нацистів, потрапила за Урал. Там я й народився, закінчив школу, служив у Радянській армії, одружився. Мама багато мені розповідала про Польщу, від неї я навчився польської мови і мріяв жити у цій країні. Коли ж з’явилася така можливість, виїхав разом з дружиною і маленькою донечкою. Тобто я вже давно зробив свій європейський вибір і не жалкую про це. Для мене Росія — це, перш за все, ро-сійська література, мої улюблені класики, в яких я багато чому вчуся. Можна сказати, що не я їх читаю, а вони крізь мене читають. Нинішня Росія — країна-агресор, яка намагається дикими, варварськими методами воювати з усім світом, — мені дуже далека.

— Що для тебе особливо неприйнятне з того, що відбувається в сучасній Росії?

— Я не хочу говорити про полі-тику, але, на превеликий жаль, люди, яких я поважав, відомі діячі мистецтва, там, на моїй батьківщині, продалися з бебехами тій злочинній владі, якій не потрібні і не цікаві прості люди, а потрібні імперські амбіції та псевдовелич. Мої улюблені класики — Гоголь, Чехов, Толстой. Для них велике значення мала маленька людина з її потребами, внутрішнім світом, вони любили і страждали разом з простими людьми.

— Що для тебе значать ро-сійська мова і література?

— Передусім, це мій інструмент як художника... На жаль, сьогоднішня російська мова дуже засмічена, вона не розвивається, діти вже не пишуть твори самостійно, розвиваючи уяву, — навіщо, коли є інтернет? Мені боляче усвідомлювати, що люди не розуміють, наскільки важлива мова, адже це божественний інструмент. З його допомогою формується особистість, вибачте за ідеалізм, але мова може слугувати як Добру, так і Злу. Гітлер, наприклад, був чудовим оратором, і такий освічений культурний німецький народ, який народив чимало геніїв — Гете, Баха, Бетховена, легко піддався на популістські речі фюрера тільки тому, що той умів маніпулювати з допомогою мови. Результат цього процесу нам відомий: загибель мільйонів людей. Ось що значить ораторська майстерність!

Мова може і повинна служити формуванню людської душі. Багато хто вважає, що душа — це абстрактне поняття і в час високих технологій тему душі слід просто закрити як непотрібну, але це не так. Якщо не працювати над розвитком душі, все одно залишається в цьому потреба, залишається біль усередині, який дає про себе знати. Я щасливий, що в мене є такі друзі, як Олексій Семенищев, якого також цікавлять подібні теми, щасливий, що можу поді-литися своєю творчістю. Люди все одно прагнуть отримувати тонкі, вишукані враження від літератури та мистецтва, які допомагають розвивати душу.

— Останнім часом ти працюєш над аудіозаписами класиків російської та світової літератури. Як ти до цього прийшов?

— Моя мама дуже любила літературу, передплачувала зібрання творів російських та зарубіжних класиків, і я читав запоєм. Пам’ятаю, як ховався під ковдрою і читав, підсвічуючи собі ліхтариком, «Мартіна Ідена» Джека Лондона. У момент, коли головний герой загинув, я плакав так голосно, що розбудив батька. Відтоді минуло понад 50 років, а почуття, які викликала книга, залишилися.

Я почав записувати аудіокниги у 2010 році, зрозумівши, що це — найголовніший сенс мого життя. Без цього, без наповненості красою літературної мови, я відчуваю порожнечу. Із задоволенням записую і російську, і зарубіжну літературу. Найулюбленіший автор — Антон Чехов, він зі мною залишився на все життя. Великі письменники — це вчителі людства. Я відчуваю необхідність ділитися з людьми прекрасними книгами, адже сучасна молодь мало читає, а більше слухає аудіо-записи, тож, можливо, таким чином до них доходитиме сенс класичної літератури.

Еріх Марія Ремарк, твори якого записував також, показав нам у «Трьох товаришах», що відбувається з людьми через війну. Але, на жаль, це не вчить нас жити по-людськи, людство не робить ніяких висновків із досві-ду, знову й знову розв’язуючи війни.

— Як у Польщі сприймають події, що відбуваються в Україні?

— Для усіх шок, що у ХХІ столітті можливі такі речі. Нормальні, мислячі польські журналісти, політологи, політики розуміють, що події в Україні — це величезна провокація сусідів зі Сходу, але в нас також чимало проросійських тролів, які пишуть про «нацистів», «бандерівців» і так далі.

Живучи в Польщі, я знаю, що в Росії, у мене на батьківщині, відроджується сталінізм, йде тотальна дезінформація і брехня через ЗМІ, тому що російська влада ставиться до своїх громадян як до бидла, їй вигідно і зручно управляти неосвіченими людьми. Війна у ХХІ столітті — це нонсенс: матері народжують дітей не для того, щоб отримувати «вантаж 200». Усі ці імперські настрої та істерія в Росії на тему Заходу — це все брехня, неправда. Ніхто її не збирається завойовувати, торгувати країнам між собою набагато вигідніше, ніж воювати.

— Чим відрізняється ситуація у Польщі? Адже люди там також бувають невдоволеними владою…

—У нас, як я говорив, розвинене громадянське суспільство, і люди контролюють владу. Якщо нас не влаштовують якісь дії влади, ми виходимо на мітинги, на мирні маніфестації (все це тепер організовується через соцмережі) — і влада нас чує. Нещодавно я разом з іншими варшав’янами брав участь у демонстрації проти закону, який забороняє жінкам аборти.

Сьогодні у Польщі до влади прийшли радикали, і мислячі люди активно виступають проти них, зізнаючись при цьому: самі винні. Багато хто не пішов на вибори, за цю партію проголосували, переважно, жителі маленьких міст, де найбільший авторитет — у ксьондза. Католицька церква, на жаль, має прямий вплив на нинішню владу, а так не повинно бути. От поляки й отримали правлячу партію консерваторів і радикалів, які вже зробили чимало невиважених кроків. Зокрема, схвалили резолюцію про Волинську різню, у якій події на Волині 1943 року назвали геноцидом. Це непослідовно, тому що, з одного боку, українців визнають різунами, а з іншого — говориться про те, що Україна — стратегічний партнер Польщі. Історичними фактами повинні займатися історики обох країн, потрібні серйозні дослідження, а не такі політичні кроки, які породжують у поляків почуття ненависті до сучасних українців.

— А як виглядає наше місто з точки зору жителя європейської столиці?

— Відчувається, що місто недоінвестоване, дороги, будинки — в жахливому стані. Гуляючи по Одесі, користуючись громадським транспортом, я весь час думаю: а як же інвалід чи літня людина може пересуватися цим містом? Відповідь лише одна: ніяк. Це спадщина, що залишилася ще від радянської влади, і стан доріг та будинків ще більше погіршився, бо все це зношується, а в ремонт вкладається дуже мало коштів. Як колишня радянська людина я розумію, що на таких роботах можна чимало покласти в кишеню, вкрасти — і це типово для пострадянських країн.

— Ти маєш на увазі, що російські та українські міста в цьому подібні?

— Так, але у мене таке враження, що ментально українці та росіяни дуже різняться між собою. У Росії, як у колишній імперії, прийнято розмахувати палицею і робити вигляд: ми вам покажемо «кузькіну мать»! Там часто зустрічаються крутелики на мерседесах з наліпками «На Берлін!». Хоча чому на «мерседесах», а не на «жигулях» — це питання... Українці — потомки вільних козаків, і для вас такі слова, як «воля», «гідність», «честь» — це не порожній звук. Для росіян воля — це абстракція, вони у своїй масі мріють про доброго, справедливого царя. Тому в російському суспільстві — апатія і переконання, що «від мене нічого не залежить». Через це мені здається, що демократичне суспільство західного зразка в Росії неможливе найближчим часом — нема підґрунтя, на якому все це проросте.

Самі по собі росіяни — нормальні люди, і коли вони їдуть за кордон, — чудово працюють, реалізують свою творчість і здібності. У цій частині планети є щось фантастичне, що народжує талановитих людей. На російські концерти, спектаклі у Польщі — завжди аншлаг. Утім, якщо це політизовані люди мистецтва, їх сприймають інакше й можуть навіть виходити із закликами проти них. Художник, артист, музикант повинні триматися подалі від влади, яка змушує прославляти себе. Із талановитого музиканта може вирости трюкач. Всі ці вигуки на кшталт «кримнаш» з боку людей культури — це все діє не на їхню користь. Творча людина повинна вдосконалювати свою майстерність, а не бути блазнем, і тоді її душа звучатиме крізь її творчість.

— У тебе близько 60 ролей у кіно. Які найсильніші враження від роботи з польськими режисерами?

— Польський кінематограф сьогодні переживає свій розквіт після кризи. Мій дебют відбувся у 1992-у в Анджея Вайди у фільмі «Попіл і алмаз». Буквально у квітні цього року я знову допомагав йому, вже дев’яностолітньому, озвучити невеликий шматочок хроніки про сталінізм у Польщі. Він особисто працював зі мною, хоча міг прислати асистента для цього невеликого епізоду. Він уже пересувався на візку, але творив кіно до кінця, аж до смерті. Він був тотальний у своїй роботі. Анджей Вайда йшов за своїм чуттям і робив багато всього в кінематографі вперше, прокладав свою стежку.

— Ти став популярним у Польщі після фільму «Пси-2», де зіграв члена російської мафії…

— Це теж була свого роду новаторська стрічка, бо породила у суспільстві велику дискусію на тему етики: у фільмі весь час відверто вживали нецензурні вислови, і в країні, де панує костел, це сприймалося як виклик.

— Ваш спільний проект з Олексієм Семенищевим «Люди, не треба боятися!» спрямований на колишніх радянських людей, що були гвинтиками системи?

— У нас, колишніх радянських людей, — чимало страхів. Звичайно це атавізми радянського минулого. Старші люди й досі бояться, не усвідомлюючи цього. Але цей проект також стосується взагалі сучасного світу, він спрямований проти глоба-лізму. Адже у великих світових концернах, яких у Польщі чимало, жорстка система ієрархії. З людей намагаються витиснути все можливе, нав’язуючи певні принципи тим, що приходять працювати: ти член команди, ти можеш зробити кар’єру і т.д. Таким чином людину використовують усе життя.

На Заході існують антиглобалістські течії, покликані припинити безсовісну експлуатацію людини, підтримати окремих виробників і малий бізнес. У Польщі цілком успішні маленькі крамнички біля будинків, поляки свідомо йдуть туди, а не у великі маркети. До такої крамнички можна забігти після роботи, купити собі шматок сиру, замовити на завтра домашнього молока просто від корови чи шматок свіжої ковбаски з власної коптильні — це створює відчуття добросусідства. Якість польських товарів завдяки здоровій конкуренції за останні роки зросла в рази. У Польщі багато смачних та поживних продуктів і не їдять так багато хліба, як у Росії, в Україні, де багатьом людям потрібно просто насититися. (Довго не міг позбутися звички збирати крихти зі скатертини і класти до рота, як навчила мене бабуся-росіянка). Здоров’я та рівень енергійності у Польщі набагато вищий, ніж на моїй батьківщині. У свій 61 рік фізично почуваюся дуже добре, в мене багато сил, енергії, їжджу на велосипеді, активно працюю, тоді як багато хто з моїх однокласників у Росії спився від безнадії. Росіяни люблять поговорити про сенс життя, але його не знаходять, запиваючи ці розмови горілкою.

— Що цікавого ти бачиш в Одесі? Чим цікаві тобі одесити?

— Я дуже люблю сюди приїздити. З одеситами приємно домовлятися, це люди, готові йти на компроміс. У вас також чимало проблем, але агресії не відчувається. Одесити філософськи ставляться до життя, позитивно сприймаючи те, що відбувається.

Те, що в Одесі організовуються такі благодійні концерти для літніх людей, на яких ми виступали, — це зачатки громадянського суспільства, до чого ми у Польщі вже звикли. Без цього людина почувається не людиною, а лише гвинтиком у системі. У місті, де я живу, як і в усій Польщі, органи самоврядування дуже добре розвинені. Їхню роботу контролюють мешканці міста і не обирають тих, хто працює погано.

Я вважаю, що Одеса — одне з тих міст, де громадянське сус-пільство має всі шанси на розвиток, і бажаю вам, одеситам, українцям, подолати негаразди, створити сильні громади на місцях і взяти відповідальність за все, що відбувається в місті, в країні, на себе. Люди, не треба боятися!

Розмовляла

Ольга ФІЛІППОВА.
НА ЗНІМКУ: Ілля Змєєв та Олексій Семенищев.