Пізньої осені 1899-го...

Довкола нічого ще не було. Не було й вулиці Приморської в затиллі палацу, а лише урвище. До берега прибували пароплави з лісом…

Мистецькі музеї, назагал, дивовижні установи. Вони роблять зі своїх служителів якщо не ліриків у душі, то вже філософів точно — або і те, й те разом. Всі, хто зібрався на іменинах музею у невеличкій залі сучасного мистецтва, слухаючи директора закладу Віталія Абрамова, зримо уявляли собі змальовану ним картину. А директор, між тим, говорив і про те, що музей з його експонатами — безсмертними творіннями геніальних і просто талановитих майстрів — накладає певний відбиток на відданих йому служителів. Кожен знає, що він — лише маленька ланка, йому відпущено мало, а картини ці переживуть не одне покоління. Може, й не всі, бо час — найкращий і мистецтвознавець, і критик, і хранитель… Говорив про те, що тут бували неймовірні люди. Наприклад, нобелівський лавреат письменник Іван Бунін, котрий жив неподалік… Кіріак Костанді сидів на горищі біля слухового віконечка й дивився, як з Пересипу суне галайстра чорносотенців, він жив тоді безпосередньо в музеї… Василь Кандинський, коли приїздив з Німеччини, приходив сюди та спостерігав за художниками, як вони билися за місця для своїх картин в експозиції, його це потішало… Корній Чуковський ходив цими залами й писав свої нотатки про виставки… А скільки цікавих зустрічей відбув тут сам дирек-тор за кілька десятиліть своєї роботи в музеї!

Приходить працювати молодь, нове пагіння. Про зарплатню не йшлося в такий урочистий день: що замала вона — всім і так відомо. Приходять, вочевидь, ті, кому цікаво. До неювілейного дня народження музею колектив підготувався по-діловому, без лірики. Заступник директора з наукової роботи Сергій Сєдих проанонсував колективний збірник «Вісник Одесь-кого художнього музею». Це вже третій випуск. У ньому — статті про згаданого вище Василя Кандинського, про листи Леоніда Пастернака до Петра Нілуса — одеського художника, архівні матеріали Олександра Стіліанурі, а також стаття про передісторію ОХМ в архівах Одеського товариства прекрасних мистецтв, різні інші дослідження та публікації.

Неабиякий інтерес викликали медіапроекти музейників, створені до цієї дати. Зокрема, під назвою «Музей середини ХХ століття». Ще один медіапроект — під назвою «Чотири миті» — змонтований із сюжетів про ОХМ (тоді це була картинна галерея), показаних у кіножурналах кінця 1949 — початку 1960 років. Академік Філатов, який і сам непогано малював, молоді ще художники Ацманчук, Гавдзинський, котрий подарував цілу картинну галерею молодому місту Каховка, Ломикін, Божій, а також інші цікаві з погляду часу сюжети тих кіножурналів, що демонструвалися в кінотеатрах перед початком фільмів.

А найбільше пожвавлення у залі викликала вірогідність побачити на екрані серед тодішніх відвідувачів музею своїх рідних та близьких, друзів і знайомих. Два чи три таких упізнання, здається, таки відбулися.

У внутрішньому дворику ОХМ того дня можна було ознайомитися з цілою колекцією виставкових афіш різних років.

І, звісно ж, справжні поціновувачі образотворчого мистецтва не обминули нагоди, не купуючи квитка, ще раз побачити безцінні твори видатних майстрів, зокрема й одеських, котрі так яскраво, сонячно зображували і цей південний край, і найблакитніше в світі Чорне море.

Такі от іменини. Скромно і, як мовиться, зі смаком.

Роман КРАКАЛІЯ.