№ 94 (21772) четвер 3 листопада 2016 року

Західні ЗМІ про багатства українських посадовців

Фантастичні результати електронного декларування статків українських чиновників та політиків не залишилися поза увагою за кордоном. ЗМІ провідних країн Європи та США розповідали своїм аудиторіям про казкові багатства нашої політичної еліти, найчастіше приправляючи це фактажем, який змальовує бідність в Україні.

Популярними ілюстраціями були світлини президента Порошенка та прем’єра Гройсмана, а також зображення штабелів доларів, коштовних годинників та прикрас.

В Україні чимало уваги приділялося «жартам» міністрів і депутатів та їхнім несподі-ваним активам на кшталт мощів святих, які задекларував Андрій Лозовий. А от західні ЗМІ це не зацікавило. Головна тема публікацій — незліченні багатства політиків. Хоча є і винятки — американське «Радіо свобода» написало про храм у власності депутата Матвієнка, а в Нідерландах звернули увагу на антикваріат Мосійчука часів нацизму.

«Європейська правда» (http://www.eurointegration.com.ua) підготувала огляд того, як висвітлювалася тема е-декларування в різних країнах.

Мабуть, найбільшу увагу до електронного декларування продемонстрували британські медіа. Це показово, адже Британія — особливо важлива для українських владних мільйонерів: туди нерідко спрямовуються капітали з України, там часто вчаться діти наших багатіїв, у тому числі Президента Петра Порошенка.

«Україна приголомшена величезними грошовими резервами політичної еліти, про які дізнається громадськість» — так називається стаття в британському виданні The Guardian. «Однією з ключових вимог Майдану 2014 року було припинення нестримної корупції, що охопила країну. Коли протестувальники дісталися резиденції Януковича, вони знайшли там позолочені ключки для гольфу, дитячий зоопарк і точну копію іспанського галеона, пришвартованого на штучному озері, — проводить аналогії видання. — Нинішній Президент Петро Порошенко є мільярдером та олігархом, але він обіцяв нову, більш прозору політику. Критики кажуть, що зусилля з проведення реформ у глухому куті та що всупереч вражаючій риториці уряд робить дуже мало для трансформації фундаментальної природи українського бізнесу та політики».

Газета зазначає, що інформація з електронних декларацій викликала обурення в небагатому українському суспільстві. «Ключовим індикатором того, чи служить декларування боротьбі з корупцією, стане те, що зробить влада країни для розслідування інформації з декларацій», — підсумовує The Guardian.

Британська BBC заголовком своєї статті підкреслює «готівковий» аспект електронного декларування: «Величезні купи го-тівки українських посадовців продемонстровані суспільству під натиском реформ». Стаття починається з інформації про прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, який задекларував $1,8 млн готівки та солідний перелік активів. «Він був державним службовцем в Україні впродовж останніх 14 років», — підкреслює BBC.

У перший день листопада на залізничному вокзалі Одеси представники міськради та журналісти урочисто зустріли двохмільйонного туриста, яким став 28-річний Микола Козюк з Тернополя.

Такого знакового гостя, як і годиться, зустрічали урочисто — з оркестром (грав Одеський муніципальний театр духової музики імені народного артиста України А.Я. Саліка) та подарунками.

Микола приїхав до Одеси вперше і був здивований таким прийомом. «Якщо з такою несподіваної і приємної зустрічі починається моє знайомство з Одесою, то як можна не любити це місто? — сказав він, приймаючи подарунки від представника департаменту культури і туризму міськради. — Провідник запитала мене, чи я одесит, а чи їду в гості. Відповів, що родом з Тернополя і їду на тренінг та оздоровлення. Тоді вона привітала мене й повідомила, що я — двомільйонний цьогорічний гість Одеси».

Представник асоціації «Велика Одеса» Фазіль Аскеров пояснив, що підрахунок проводився за кількістю туристів, зареєстрованих у готелях. «Ми підрахували, що двомільйонний турист прибуде 1 листопада у середині дня. А це як раз був потяг з Ужгорода. Математично розрахували 8-й вагон і 18-е місце, де якраз їхав Микола Козюк», — пояснив він.

Для тернополянина, як уже мовилося, це перший приїзд до Одеси. До нас він прибув на оздоровлення в санаторії «Лермонтовський». Служив Микола Казюк у львівській 80-й окремій штурмовій бригаді. Півроку тому звільнився за станом здоров’я і сьогодні працює в державній службі у справах ветеранів війни.

Заступник директора міського департаменту культури і туризму Олена Дяченко вручила Миколі Казюку пам’ятні сувеніри і купон на 500 гривень для відвідання ресторану. Крім того, від туристичного інформаційного центру для нього проведуть екскурсію містом.

Учора світова спільнота відзначала Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів. У заявах, приурочених до цієї сумної дати, Україна, на жаль, також фігурує.

Так, у заяві Європейської федерації журналістів, поширеній 2 листопада, наголошується: «Хто замовив вбивство білоруського журналіста Павла Шеремета в Україні? Ми закликаємо український уряд покласти край безкарності».

Про вбивство Павла Шеремета згадала і представник ОБСЄ з питань свободи медіа Дуня Міятович у своєму зверненні до держав-учасниць ОБСЄ із закликом активізувати розслідування, виявити та притягнути до відповідальності тих, хто скоює злочини проти журналістів. У цьому зверненні, зокрема, наголошується: «Сумний факт, що дев’ять з кожних десяти вбивств журналістів ніколи не розкриваються і що переважна більшість фізичних нападів на журналістів не розслідуються. Ці статистичні дані показують, що поодинці ми не можемо відмовитися і здатися у боротьбі за безпеку журналістів і свободу ЗМІ».

У довгому списку убитих журналістів у регіоні ОБСЄ (у справах, де винні й досі непокарані) є імена Георгія Гонгадзе (2000) та Павла Шеремета (2016).

Дуня Міятович підкреслює, що цей список є доказом провалу в гарантуванні захисту представникам ЗМІ і свідченням низької політичної волі або навіть її відсутності для вирішення питання про безкарність. «Суворої риторики недостатньо, багато держав-учасників повинні перетворити слова в конкретні справи і конкретні дії», — цитує експерта «Українська правда».

За даними ЮНЕСКО, оприлюдненими вчора, за останнє десятиліття було вбито понад 800 журналістів, які висвітлювали новини і доносили інформацію до громадськості.

До Міжнародного дня припинення безкарності за злочини проти журналістів організація «Репортери без кордонів» оприлюднила новий список найбільших ворогів свободи преси у світі, до якого цьогоріч увійшли 35 глав держав та урядів, а також екстремістські та злочинні угруповання.

Яка то насолода — побувати восени на Острові Кохання, де стомлено спочивають край води старі, покручені верби, що поприходили сюди із дитячих казок. Раптом бачу, як через збентежену осінь, розкинувши рученята, біжить дівчинка. У її волоссі заплутався грайливий вітер, і вона, сміючись, раз по раз відкидає з обличчя роздмухані ним світлі локони. Потім зупиняється і починає кружляти серед вихору шурхітливого листя. «Мамо, дивися, як гарно!» — вигукує вона.

Я впізнаю її. Це ж Альонка. П’ятирічна Альонка Курочка, якій у березні нинішнього року завдяки сприянню голови Савранської районної державної адміністрації, депутата обласної ради Віталія Свічинського в Одесі безкоштовно зробили кардіо-логічну операцію. Про Альонку писала і місцева газета, і «Чорноморські новини» (див номер за 14 квітня). Нині дівчинка цілком здорова. Яке це щастя для матері і всієї родини!

А скільком ще жителям Савранського району повернуто можливість жити повноцінним життям, надана моральна і матеріальна допомога у ті найскрутніші хвилини, коли в людей вже опускалися руки, коли, здавалось, не вистачить сил боротися з недугою!

— Коли моїй матері, Євгенії Юхимівні Добряєвій, поставили страшний діагноз, ми всі були приголомшені, — розповідає Олексій Чітанава. — Необхідно було проходити додаткові обстеження, готуватися до операції. Грошей на це бракувало. За допомогою звернулися до райдержадміністрації. Я інтуїтивно відчував, що нас не залишать наодинці з бідою. Можливо, тому, що знав про діяльність Віталія Свічинського як очільника району. Особливо мені імпонує те, як багато уваги він приділяє молодому поколінню. І це правильно, бо молодь — майбутнє держави.

Й Олексій не помилився. Двадцять тисяч гривень, виділені його матері на лікування, дуже допомогли. Операція пройшла вчасно й успішно. Нині жінка проходить післяопераційні медичні процедури.

У селі Полянецьке проживає Любов Малярчук з донькою Світланою. Любові Олександрівні самій сил бракує — інвалід ІІ групи. А тут ще одна біда у дім постукала — після закінчення першого курсу університету почала хворіти на цукровий діабет донька. Хворобу лікували, боролися з нею, як могли. Але Світлана почала втрачати зір. Заощаджень для проведення необхідної операції вже не було ніяких. Та й де їм узятися, коли обидві жінки за станом здоров’я ніде не працюють? Звичайно, виручало домашнє господарство. Але скільки на ньому заробиш? Видавалося, що все навколо розвалюється, втрачає цінність і зміст. Тоді односельці порадили звернутися в «білий дім».

Такі випадки навряд чи можуть залишити когось байдужим. Окрім, звісно, самих горе-матерів (батьків), які здатні переступити останню природну й моральну межу — кинути напризволяще свою дитину.

Свого часу «ЧН» розповідали історію про малюка, якого знайшли бездоглядним 31 травня цього року на вулиці в Суворовському районі Одеси. Перехожі викликали поліцейських, які відвезли хлопчика до лікарні, адже у нього була розбита голова, а на тілі — численні синці та забої. Триріч-ному Володі (так він назвався), який постраждав від жорстокого поводження, були проведені необхідні оперативні втручання і забезпечений повний медико-соціальний супровід.

Як повідомила головний лікар спеціалізованого Будинку дитини №1 Валентина Карташова, а саме до цього закладу з лікарні передали знайду, нині за рішенням Київського суду Одеси дитина влаштована в нову сім’ю. Загалом же з початку року 55 малюків з одеських спеціалізованих будинків дитини №1 та №3 «Сонечко» були усиновлені, 9 — передані під опіку родичів, 20 — повернені в біологічні сім’ї, де забезпечені належні умови їх перебування. Під державною опікою у цих спеціалізованих закладах ще перебувають 188 дітей від народження до 7 років, які мають проблеми зі здоров’ям.

Лауреатом премії імені Євгена Чикаленка 2016 року став Союз українок Австралії.

«Союз українок Австралії вже 12 років фінансово підтримує Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Ця жіноча організація також пожертвувала значні кошти для Збройних Сил України та Національної гвардії України», — зазначається в повідомленні прес-служби Ліги українських меценатів.

Премія імені Євгена Чикаленка присуджується за благодійництво — тим, хто опікується справою національного і культурного відродження та фінансує важливі в цьому сенсі проекти.

У попередні роки — а премію засновано 1998-го — лауреатами стали Тетяна та Юрій Логуші, Степан Петелицький і Станлі Пітерсон (обоє з Канади), Мар’ян Коць (США), Марія і Михайло Гояни (Австралія), Володимир Берсенєв, Григорій Гусейнов та інші.

Девізом премії є слова Євгена Чикаленка: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені».

Може, хтось і призабув, то нагадаємо, що не так уже й давно на теренах України гриміло гасло, котре мало посилити духовність української нації: «Немає церкви — немає села!». Ідея храмобудування настільки захопила сільську спільноту, уявний малиновий подзвін так усолоджував вуха потенційних парафіян, що якось і не думалося про те, що будь-яка ідея не може тривалий час витати в повітрі — вона має або розчинитися у ніщо, або зматеріалізуватися в конкретну річ, сиріч у побудований храм. Й у мізках селян спонтанно виникло питання: хто, чиїм коштом? «Скинутися»? З огляду на необхідні суми — змоги малувато, а з іншого боку — одна справа покричати і друга — відірвати від власних статків такий-сякий шмат.

Останніх виявилося небагато. Та все-таки деякі зрушення були: і добровільні пожертви, і дещо з місцевих бюджетів, а в основному коштом благодійників та депутатів і кандидатів у депутати в деяких населених пунктах, на кладовищах та в інших місцях підняли свої хрестоносні бані церкви та каплиці. Тож християнських храмів в Україні, звісно, побільшало. Але чи побільшало сіл і чи побільшали самі села? Відповідь знаємо. А чи побільшало людей, котрі почали дотримуватися християнських чеснот, дослухатись і виконувати заповіді Божі: не вбивай, не кради, не чини перелюбу, не свідчи неправедно на ближнього свого, не бажай жінки, землі, майна ближнього свого тощо? Відповідь так само очевидна й однозначна. Більше того, звичним явищем стало обкрадання навіть храмів Божих, у тому числі й новозбудованих.

Але ж ми не можемо жити без гасел, закликів — так нас привчили. Тому, коли в країні почали проводити чи почали починати проводити реформи, зокрема і в галузях освіти та охорони здоров’я, сільська людність оперативно відреагувала: «Немає школи — немає села!». Це звучить як попередження, як ультиматум, як нагадування владі: мовляв, усі ви, аж до найвищих, вийшли із села і стали тими, ким ви є, завдячуючи — кому і чому? — сільській школі! Це має означати: якщо не буде сільської школи, у нас виявиться дефіцит міністрів, прем’єрів і навіть президентів. Отож і започаткувався в Україні, як свого часу Рух за перебудову, рух за збереження закладів освіти у кожному сільському поселенні — від смт (селища міського типу) до хутірця із кількох хат включно. Бо не буде школи — щезнуть і ті кілька хат, заявляють мітингарі. Воно й справді, сільська школа — це чи не найважливіша сторінка у життєписі українського села.

Міжнародний день бабусь та дідусів — 28 жовтня — у «Чорноморських новинах» відзначили ударним лікбезом з мобільної та комп’ютерної неграмотності.

До редакції газети, де відбувалася соці-альна акція «Ярмарок вільного часу», при-йшло понад 50 пенсіонерів та волонтерів, щоб поділитися своїм вільним часом і знаннями з іншими. Спочатку волонтерка Людмила Варрава запропонувала усім зробити спеціальну гімнастику для кращої роботи мозку. Згодом, поділившись на невеличкі групи, присутні займались it-освітою: добровольці навчали літніх людей писати есемески, чистити телефон від різного непотребу, записувати контакти...

— Ми, пенсіонери, хоча користуємося  мобільними телефонами, але страшенно боїмося зламати їх своїми неправильними діями. Тому більшість із нас уміє лише одне — натискати на зелену кнопку, — посміхається одна з учасниць акції.

Волонтери допомагали також розібратися із планшетами та комп’ютерами, вчили створювати сторінки у соцмережах чи реєструватися у скайпі.

Активну участь у занятті брали студентки Одеського медичного базового училища. Стільки радості в очах літніх людей не доводилося бачити давно: адже їм приділяють час, з ними спілкуються, їх навчають!

Захід сподобався усім, і ми вирішили повторювати такі лікбези частіше, за необхідності.

Соціальна акція «Ярмарок вільного часу» відбувалась у рамках кампанії «Схід і захід разом — підвищення спроможності українських видань» за підтримки фонду «Освіта для демократії» (Варшава) та молодіжної організації «Нова генерація» (Херсон).

Деякі штрихи до портрета відомого богатиря

Сьогодні ім’я Миколи Пасічника широко відоме на Одещині та за її межами. Приємно, що «Чорноморка» першою з-поміж інших газет відкрила його для читачів, вмістивши в 1991 році матеріал «Той, що ланцюги рве».

Починалася та стаття словами: «Недавно довелося прочитати замітку про те, що в цирку італій-ського міста Анконі якийсь Франческо Беллоні влаштував справжній «банкет сили». Він, не вражаючи глядачів гіпертрофованими м’язами культуриста, рвав мотузки, линви, канати і навіть сталеві ланцюги, наче павутинки. Цікаво? Звичайно. Але разом з тим подумалося: «А що ж тут дивного? У нас в Україні є свої такі богатирі. Один з них живе в Одесі. Це майор міліції М.А. Пасічник». Додамо, що, крім тих вправ, якими вражав італієць, Микола Антонович демонструє й безпечне ходіння по битому склу та вістрях цвяхів, обпалювання свого тіла факелами, а на сувеніри зав’язує цвяхи-двохсотки бантиком...

Хоч спорт і посідає в житті Пасічника чільне місце, він має різнобічні інтереси. Його широкий світогляд і неординарне мислення коріняться у народній моралі, традиціях і звичаях.

Микола Антонович вийшов із звичайної селянської сім’ї. Змалку його уяву полонила пісня. Мати Катерина Миколаївна та батько Антон Йосипович були неперевершеними у селі співаками. Коли траплялися застілля, вони завжди заспівували, а за ними слова підхоплювала решта. І про що б не йшлося — про любов, вірність, відвагу, — пісні проникали в серце й паморочили жагучим почуттям причетності до життя свого народу, його болів і радощів, самоповаги і лицарства. Співала мама й у церковному хорі.

— Через роки, — розповідав мені Микола Антонович, — коли я вже працював дільничним і за-приятелював з народним артистом України, педагогом-репетитором Одеського національного академічного театру опери та балету Михайлом Пєтуховим, познайомив його зі своєю мамою. Послухавши її спів, метр високо оцінив його, заявивши, що їй відкрита дорога до найкращих студій. Але мама знала лише одні «студії» — поле та ферму.

Микола Антонович теж обожнює пісню. Особливою його прихильністю користується міський романс, який огорнутий водночас і щемом, і оптимізмом. Акомпонує собі сам на гармошці. Дуже любить жартівливі пісні, які наповнюють душу відчайдушно-веселою дотепністю.

Ще одне захоплення Миколи Пасічника — театр. Він регулярно відвідує вистави, близько знає багатьох артистів, пам’ятає обставини знайомств.

— У 1976 році, — згадує, — на одеській сцені був поставлений балет «Анна Кареніна», створений за однойменним романом Льва Толстого відомим композитором Родіоном Щедріним. Так ось, Михайло Пєтухов запросив мене подивитися виставу і познайомив з композитором. Чи треба говорити, якою пам’ятною для мене стала ця зустріч?! У тісній чоловічій компанії ми говорили не лише про балет, який пристрасно передає устремління людського духу, а й про цілком буденні речі. З’ясувалося, Щедрін любив прогулянки, відпочинок біля води, риболовлю, змолоду займався спортом. А все це дуже близьке й мені.

28 жовтня сповнилоя 130 років від дня народження Всеволода Змієнка, генерала-хорунжого дієвої армії УНР, героя Визвольних змагань 1917-го — 1920-х

Що ж це за особистість, за які заслуги розпорядженням голови Одеської ОДА його іменем названий один з провулків у рідному місті?

Серед будівничих Української держави тієї доби Всеволод Змієнко відомий як організатор українського війська на Одещині в 1917–1918 роках, керівник військової розвідки УНР в екзилі, визначний воєначальник (один з авторів «Дива на Віслі», активний діяч української еміграції. Про його життя й діяльність неодноразово писали в одеській пресі, зокрема на сторінках «Чорноморських новин», «Думської площі», «Міграції», історики та краєзнавці Григорій Зленко, Олександр Музичко, Тарас Вінцковський, Анатолій Мисечко, Валентин Щегленко, Олександр Скрипник, Володимир Бузейчук та інші. Своїми спогадами про батька ділилася Галина Змієнко-Сенишин, яка тричі приїздила в Україну, в тому числі і в рідну Одесу, в роки незалежності.

Народився один з майбутніх будівничих українського війська 28 жовтня 1886 року в Одесі в родині відставного капітана царської армії, нащадка запорозьких козаків Юхима Змієнка, який на той час викладав російську словесність у жіночому духовному училищі, що на вулиці Успенській, та вчительки Новослобідського народного училища Агрипини. Закінчив міську гімназію та Київський кадетський корпус. У 1906-у вступив до Одеського піхотного училища, де познайомився з Марком Безручком. Дружба цих двох чоловіків тривала до останнього їхнього подиху. Після закінчення училища, в 1908-у, дороги побратимів розійшлися: Безручка скерували до 106-го Уфимського піхотного полку у Вільно, а Змієнко служив спочатку в Очакові, потім в 11-у піхотному полку в Житомирі. Втім, друзі підтримували між собою зв’язок і разом 1912 року вступили до Миколаївської академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчили перед початком Великої війни — влітку 1914-го.

Після академії Всеволод Змі-єнко служив у 59-у піхотному Люблінському полку, який дислокувався в Одесі. У складі цього полку і вирушив на фронт. Уже 26 серпня 1914 року був поранений (за цей бій 10 листопада 1915-го нагороджений Георгіївською зброєю). Після одужання потрапив на штабну службу, пройшовши шлях від молодшого ад’ютанта штабу 39-го армійського корпусу до начальника штабу піхотної дивізії. Останнє військове звання у російській армії — підполковник.

Якщо ви приховаєте правду і зариєте її в землю, вона неодмінно виросте і набуде такої сили, що одного разу вирветься і змете все на своєму шляху.
Еміль ЗОЛЯ.

До уваги широкої аудиторії пропонується чергова книга доктора історичних наук, професора Семена Антоновича Цвілюка «Україна і «Русский мир». Важкий досвід співіснування: від «братского союза» до ненависті і масової українофобії. Історичні нариси та наукова публіцистика» (Одеса: «Астропринт», 2016. — 524 с.), яка демонструє гострі наслідки багатовікового існування української нації у російському ярмі.

Так, із 90-х років минулого століття ситуація змінилася, наш народ почав оживати, відроджуватися культурно, мовно, ідейно, паростки патріотизму почали проростати у всіх верствах суспільства. Але Донбас показав нам протилежну картину. Звісно, це наслідок продуманої політики Кремля, але не тільки. Винні і наша попередня влада, і наша незацікавленість, байдужість, масове незнання, а, може, просто небажання пам’ятати історію своєї держави.

У нас, українців, важка історична доля. Та у вирі воєн, утисків, голодоморів, бідності загартовувалися українська мова, традиції, культура. Століттями, без запису на папері, жили українські думи, байки, пісні, вірші. Чи був сильним тоді український патріотизм серед народу, бачимо на прикладі славних сторінок Козацької держави. А про його стан перед 1990 роком описується у рецензованій книзі.

Коли у 1989-у розпочалося обговорення закону «Про мови в Українській РСР», автора вразили відповіді простих людей: «Вивчу українську, якщо від цього стане більше ковбаси». Але й сьогодні, на 26-у році Незалежності, у державних ВНЗ України студенти запитують (а деякі навіть дивуються!): чому це заняття ведеться українською мовою? Турбують не стільки такі питання, скільки причини, чому їх задають.

Відповідає нам на це в оригінальній формі книга«Україна і «Русский мир»…». Автор показує, «що сучасна ідеологія антиукраїн-ства і масової українофобії в усіх сферах російського суспільства має давню історію, вона триває упродовж століть». А «путінський «Русский мир» — послідовний спадкоємець імперських сил та чорносотенних організацій, котрі завжди нагнітали морок ненависті до українства, до «мазепинства», «петлюрівщини», «українського самостійництва» й українського народу як окремої європейської нації взагалі».

Книга С.А. Цвілюка стане цікавим відкриттям не лише для науковців різних сфер, а й для всіх без винятку читачів. Пояснимо чому. По-перше, видання написане у науково-популярній формі. По-друге, його складають тематично об’єднані історичні нариси та публіцистичні статті. Їх назви інколи говорять самі за себе, інколи є неочікуваними, що в обох випадках відразу зацікавлює. Наприклад, назви статей: «Рідна мова — предмет гордості українців», «Новий Пушкін» і його «Поема про Мазепу», «Інтелектуальне знекровлення української нації», «Чому одесити не вірять у Голодомор 1932–1933 років в Україні», «Путінський міф перемоги над нацизмом у Другій світовій війні», «Унікальний випадок президента-4: кримінальний фігурант біля керма влади», «Президент Росії — кагебіст, його плани й методи — кагебістські». Попри сукупність статей, книга складає цілісне враження.

Первомайськ дав нашій культурі відомих письменників: Миколу Вінграновського, Віталія Колодія, Олексу Різниченка, Андрія Ярмульського, народного художника Андрія Антонюка, доля яких була пов’язана з Одесою. І серед них — Юрко Островершенко, який народився у цьому славному місті на Миколаївщині 2 листопада 1961 року.

Після закінчення середньої школи навчався у медичному училищі, інституті, автошколі. Потім була служба в армії, де затримався на п’ять років: після запровадження військового стану в Польщі, аж до кінця 1980-х. Отож, наскладався іспитів і начитався підручників. «Читав відомих письменників і дивно, що, займаючись медициною, вибирав наосліп найкращі світові імена. Це допомагало, особливо в армії. Я служив у Польщі, і до нашої військової частини звозили книжки, видані в Москві, які російською ніхто не читав і, відповідно, не купував, — згадує Юрій. — Їх висипали в підвал. Тож було багато чого почитати: Анна Ахматова, Борис Пастернак, Марина Цвєтаєва… Начитавшись, почав писати своє…».

Після служби було достатньо часу для роздумів, читання, самоаналізу та вивчення ще донедавна заборонених творів, прізвища авторів яких почали з’являтися на сторінках часописів «Новый мир», «Роман-газета», «Огонек», «Україна», «Літературна Україна». Особливо захопили і вразили твори українських письменників Плужника, Зерова, Винниченка, Підмогильного, Хвильового… Безліч трагічних доль і творів, безліч імен. До того ж замовчані сучасники Стус, Чубайс, Світличний і навіть Вінграновський, Нечерда…

Поетичний хист, любов до слова і літературна аура Півдня України привели юнака у 1989 році на філологічний факультет Одеського університету ім. І. І. Мечникова. На кафедрі теорії літератури його курсову роботу, а потім дипломну, було відзначено як найкращу на курсі, і професор Григорій Андрійович В’язовський «змусив вступити» до аспірантури. Тема кандидатської дисертації, над якою продовжує працювати Юрій Островершенко, — «Сонет в історії української літератури».

Саме в Одесі Юрій Островершенко постав як україн-ський поет. Як згадує Тарас Федюк, коли вони з Борисом Нечердою, увійшовши до оргкомітету зі створення нового творчого об’єднання — Асоціації україн-ських письменників, — обговорювали можливі кандидатури для запрошення до АУП, прізвище Островершенка виникло одразу і без особливих заперечень. Нині, може, де в чому і символічним став той факт, що видавнича програма АУП після «Останньої книги» Бориса Нечерди продовжилася новою збіркою Юрія Островершенка «На ніч зачинене світло», що вийшла друком в «Астропринті» з цікавим художнім оформленням Алли Крикун.

Згідно зі звітом WWF «Жива Планета-2016», за останні 50 років ми вже втратили 58% тваринного біорізноманіття. Людство споживацьки ставиться до Землі, надмірно використовуючи ресурси, які вона може надати. Сьогодні, щоб задовольнити наші запити, вже потрібно 1,6 планети, а у нас є лише одна і її природний капітал обмежений. Заради майбутнього необхідні спільні рішучі дії, глобальні зміни у всіх сферах людського буття.

«Зараз ми спостерігаємо, як дика природа зникає з нечуваною швидкістю, і це тільки впродовж життя одного покоління, — б’є на сполох Марко Ламбертіні, генеральний директор WWF International. — Це стосується не тільки видів тварин, яких ми всі любимо. Біорізноманіття формує основу здорових лісів, річок та океанів. Будуть знищені ці види — екосистеми почнуть руйнуватися, а з ними зникатиме чисте повітря та вода, їжа та сприятливі кліматичні умови, які ці природні системи створюють для нас. На щастя, у нас є інструменти для вирішення цієї проблеми. Людство повинно почати застосовувати їх уже зараз, якщо ми справді хочемо зберегти живу планету, щоб вижити та процвітати».

На порозі нової геологічної епохи

Звіт «Жива Планета» базується на широких наукових даних. Він відстежує понад 14000 популяцій хребетних тварин більш ніж 3700 видів (ссавців, птахів, риб, земноводних, плазунів), що населяють різні куточки світу.

Аналіз відомостей, зібраних у період із 1970 по 2012 роки, показує, що ключові загрози видам прямо пов’язані з людською активністю, включно із втратою місць існування, деградацією та надмірною експлуатацією дикої природи.

На думку знаних світових учених, планета вступає у повністю невідому стадію своєї історії, де людство є основним фактором змін на Землі, і не виключається шоста хвиля масового вимирання. Дослідники назвали цю нову геологічну епоху антропоценом.

Наслідки глобалізаційних процесів і розгнузданих споживацьких апетитів людини не забарилися. Найбільше вражає втрата прісноводного біорізноманіття планети: у період з 1970 по 2012 роки чисельність популяцій прісноводних видів скоротилася на 81%. Промовистим прикладом таких страшних процесів є й ріка Дунай, яка з кінця ХІХ століття втратила 80% своїх природних заплав і боліт, а разом з ними — більшу частину свого біорозмаїття.

Німецька сім’я знайшла у польському місті Любомеж (Нижня Сілезія) скарб по карті, намальованій їхнім дідусем у 1952 році.

Двоє молодих німців приїхали за скарбом з Гамбурга. Сайт мерії повідомляє, що їхній дід деякий час мешкав у Любомежі і працював там садівником, а перед тим, як залишити місто, закопав коштовності.

Молоді люди звернулися до однієї з місцевих жительок з проханням позичити лопату. Їй це здалося підозрілим, і вона викликала поліцію. Правоохоронці заборонили виконувати роботи до отримання дозволу від профільного відомства, а коли дозвільний документ було надано, супроводжували розкопки. У місці, позначеному на карті, шукачі дідусевих скарбів знайшли два тріснутих глечики, в яких лежали годинник, прикраси, монети XIX століття і портсигар 1935 року.

Це не перший випадок, коли у Любомежі знаходять скарби. У 1972 році діти, що гралися біля старої церкви, відкопали чашу із золотими монетами різних європейських країн. У 2008-у під час ремонту адміністративної будівлі робітники виявили схованку з документами XIX століття.

Любомеж (називався також Лібенталь і Мілосна) у різні роки був частиною Польщі, Чехії, Німеччини, за підсумками Другої світової знову був переданий Польщі.

Бельгія побудує в Північному морі острів для захисту від затоплення.

Влада бельгійської Фландрії з  метою захисту від затоплення курортної зони планує спорудити у водах Північного моря штучний острів площею 40 гектарів, повідомив міністр туризму Бен Вейтс. За його словами, на розробку техніко-економічного обґрунтування проекту вже виділено 8 мільйонів євро.

Зведення у Північному морі загороджувальної штучної ділянки суші, приблизно за кілометр від узбережжя курортного міста Кнокке-Хейст, заплановане до 2020 року. Згодом площа штучного острова може бути збільшена до 450 гектарів, повідомив посадовець.

Польські інженери розробили розумний сміттєвий бак Bin-e, що покращить якість життя у містах і збільшить кількість переробленого сміття.

За статистикою, на планеті переробляється лише 10 відсотків відходів, а решта 90 відсотків забруднюють навколишнє середовище. Розробники, стурбовані цією проблемою, придумали, як спростити сортування сміття — складну і неприємну для людей роботу. Розумний сміттєвий бак сам ідентифікує, класифікує і сортує відходи, а також надсилає запит про чищення обслуговуючій компанії. Він уміє також попередньо обробляти сміття. Скажімо, зминає пластик для економії місця. У Bin-e закладений алгоритм машинного навчання: бак щодня вчиться розпізнавати нові об’єкти, підключаючись до спеціальної бази даних.

У розробників амбітні плани. Для виходу на ринок вони шукають партнерів, які допоможуть з комерційною реалізацією проекту. Поки що виготовлено прототип розумного сміттєвого бака Bin-e, а повністю готовий продукт з’явиться наступного року.

Проблема концентрації відходів у водоймах планети, зокрема пластикового сміття, стала глобальною, а відтак багато творчих людей пропонують свої способи очищення Світового океану.

Стартап ByFusion, що базується у США, відповів на цей виклик технологією, яка дозволяє переробляти пластикове сміття з океану на міцні будівельні блоки. Отже, пластикові відходи можуть бути використані в іншій сфері, а не повертатися в океан після переробки у вигляді того ж таки одноразового пластикового сміття.

Технологія заснована на ідеї винахідника з Нової Зеландії Петера Левіса, який працює головним інженером у компанії. У технологічному процесі бере участь модульна платформа, яка стискає пластикове сміття у блоки різної форми та щільності завдяки певним налаштуванням. Цей вторинний пластиковий будівельний матеріал називається RePlast. Портативна система RePlast працює на газі або від електроенергії і не вимагає сортування та промивання пластику. При виробництві блоків не використовується клей або адгезив.

Ці блоки можуть стати новою хвилею в сфері будівництва, оскільки повністю складаються із зібраних пластикових відходів і сприяють 95-відсотковому зниженню викидів парникових газів порівняно з традиційними бетонними. А завдяки використанню різнобарвного пластикового сміття будівельний матеріал може отримувати ще й неспо-діване колірне рішення.

У Каліфорнії виділять 2 мільйони доларів на отримання електроенергії від автомобілів, що стоять у міських заторах.

Влада Каліфорнії оголосила про старт масштабного наукового проекту, спільного з ученими та енергетичною комісією штату, в рамках якого будуть вивчені способи отримання енергії від автомобілів, що стоять у заторах і перетворення її в електроенергію.

Для отримання енергії від транспорту, що простоює в заторах, пропонується використовувати п’єзоелектричні генератори, вбудовані в дорожнє полотно. Вони й перетворюватимуть енергію руху і механічних деформацій, що розсіюється під час стояння авто, в електричний струм.

За словами вчених, потенційно така розробка може стати джерелом покриття половини споживаної Каліфорнією електроенергії. Втім, поки що влада не впевнена в окупності проекту, оскільки для впровадження технології потрібно буде досить часто міняти дорожнє полотно для заміни генераторів, повідомляють elektrovesti.net.

Сінгапурська компанія nuTonomy запустила перше безпілотне таксі. При цьому сервіс, також уперше в світі, надається безкоштовно.

Зараз у таксопарку лише шість таких машин. Це автомобілі Renault Zoe і Mitsubishi i-MiEV. Їздитимуть вони попервах тільки по території сінгапурського ділового центру, а це приблизно 6,5 квадратного кілометра. До кінця року кількість авто планується збільшити вдвічі.

Втім, наразі це ще не загальнодоступна послуга. Для того щоб проїхатися у безпілотному таксі, потрібно отримати спеці-альне запрошення від перевізника. Зараз виявили бажання скористатися  цією послугою кілька десятків людей, хоча до кінця року таких очікується вже більше тисячі.

Кожен автомобіль компанії обладнаний шістьма наборами системи виявлення Lidar, яка для орієнтування у просторі використовує лазер. На таксі встановлені дві камери для сканування перешкод і фіксування змін сигналу на світлофорах.

У минулі вихідні у парку Перемоги відбулося сімейне свято, присвячене смачному і корисному господареві полів — гарбузові.

Головна алея перетворилася у гарбузову країну, де відвідувачі могли поторгуватися і скупитися на осінній ярмарці, зробити цікаві, креативні світлини у фотозонах, взяти участь у вікторинах та подивитися концерт.